Афон чи Атос? Що робила делегація ПЦУ в Греції цього липня? Чи таке страшне екобогослів’я, як його малюють? Та чим відрізняється перехід на новоюліанський календар сто років тому греками від календарної реформи в Україні? Про це все та інше YouTube-каналу «Fratellі tutti» та сайту «Духовна велич Львова» розповів проректор Львівської православної богословської академії ПЦУ отець Михайло Сивак.
Андрій Толстой: Отче Михайле, нещодавно ви побували в Греції, це можна побачити, переглянувши вашу сторінку у фейсбуці або ж ваш YouTube–канал, де ви навіть опублікували невеликий фільм про цю подорож. Яка була її мета?
о.Михайло Сивак: Справді, я був у відрядженні в Греції, ця поїздка відбулася на початку липня 2023 року. Це було міжнародне богословське стажування, яке організувала Волоська богословська академія, що розташована в Греції і підпорядковується Грецькій православній церкві. Це було навчання для викладачів вищих духовних навчальних закладів з різних помісних Церков. Окрім української, були також делегації з Болгарської, Грузинської церкви, в основному – викладачі. І, як бонус, на початку відрядження було відвідання Святої Гори Афон на кілька днів. Те, що ви бачили на моїй фейсбук-сторінці та YouTube- каналі – це лише маленька частинка поїздки.
Скільки людей було з України, і хто саме?
Було близько 20-ти людей, це були викладачі Київської та Волинської православної богословської академій, богословського відділення при Чернівецькому університеті, Львівської духовної семінарії. Я представляв Львівську православну богословську академію. Саме для Православної церкви України надали левову частину місць. Раніше наші духовні навчальні заклади були в певній ізоляції, і, якщо відбувались контакти, то напівлегальні. Тепер, після надання Томосу, ми починаємо активну співпрацю з навчальними закладами інших Помісних церков на науковій площині.
Перед тим, як ви розпочнете свою розповідь про поїздку, уточніть, як правильно говорити – «Афон» чи «Атос»?
Використовуються обидві назви. Але у нас існує усталена традиція, ми говоримо «Афон».
Але греки кажуть «Атос»?
Питання філології цікаве. Ось ця буква фета/тета звучить як щось середнє між звуками «ф» і «т». Тому вживання в українській мові «т» – це більш латинізована традиція, а більш усталеним в нашій мові є вживання «ф». Ось, наприклад, слово «арифметика» у нас прийнято говорити через «ф», але вже «математика» – через «т». Тому важливо, якою є усталена традиція, як прийнято це говорити.
Але традиція ще залежить від культури використання в залежності від церкви. Наприклад, українські греко-католики кажуть «Атаназій», а українські православні говорять «Афанасій». Інколи чути закид, що «ф» – це московська вимова.
Я таку думку чув. Але ця буква не передається з грецької ні як чисте «т», ні як чисте «ф». Це щось середнє, тому як де прийнято, так і вимовляють.
Повернімося до теми Афону. Що ви там робили і що цікавого побачили?
Це був унікальний особистий досвід. Я особисто був уперше на Афоні. Це була своєрідна підготовка до наукового стажування. Коли я відвідую якісь місця, то намагаюся по максимуму на все звертати увагу і вчитися чомусь доброму і новому. Найперше на мене справило враження те, що я вперше в житті побачив таку велику кількість ченців-подвижників. Я би умовно сказав, що на Афоні кілька старців на один квадратний метр. Це люди з колосальним духовним досвідом, і це вражає.
Устав на Афоні особливий – доба ділиться на три частини. Вісім годин ченці моляться, вісім годин працюють і вісім годин – вільного часу. Це не означає, що підряд по вісім, це назбирується протягом доби. Богослужіння довгі, і ченці, які живуть за цим уставом, повністю присвячують себе служінню Богові. Навіть у свій вільний час вони читають Ісусову молитву, роблять земні поклони по келіях. Я побачив в цьому реальну боротьбу з гріхами, пристрастями, нападами спокус від лукавого. Це вражає і надихає.
Здається, на Афоні навіть власний часовий пояс.
Вони живуть за так званими візантійськими годинами. Це подібно до богослужбового поділу: Перший Час, Третій час, Шостий, Дев’ятий… Полунощниця, що перегукується з традицією, яка була в часи земного життя Христа. Ми звикли жити за іншими мірками – у нас є ніч для сну і день для праці. Тому нам було трошки дивно, навіть виснажливо – у деяких монастирях ми йшли на богослужіння о третій годині ночі, в інших – о другій годині ночі. Але там відчувалася атмосфера духовності.
Чи вдалось вам із кимось поспілкуватись?
Бог благословив нас спілкуватися з ігуменом монастиря Ксенофонт, старцем Олексієм. Він, до речі, був на інтронізації Блаженнішого Митрополита Епіфанія, брав участь у Літургії, і навіть її розпочинав виголосом: «Благословенне Царство…». Цей монастир і цей ігумен дуже підтримують Православну церкву України. Ігумен дуже вболіває за Україну і за біду війни, яку ми переживаємо. Він сказав нам, що дав монахам розпорядження молитися кожен день за Україну.
Під час цієї подорожі нам було дуже важливо донести і науковій світовій спільноті, і духовній спільноті правду про війну – і просити у них духовної та моральної підтримки для України. І ми знаходили розуміння та позитивні відгуки.
А чи знають греки правду про війну в Україні? Бо ж відомо, що Росія десятиліттями – та й століттями – налагоджувала зв’язки з греками. І досі росіяни мають там вплив.
Вплив російської церкви дуже великий, і я переконався в цьому, коли відвідував різні музеї. Ми бачили експонати XVIII-XIX століть – дуже багато дарів і пожертв на Афон було зроблено з Російської імперії, зокрема від царів. Тобто російська церква і держава мають багатолітню перспективну стратегію через подарунки та фінанси впливати на ті чи інші духовні осередки у світі. Це було ще за царату, і зараз ми також бачимо цю запеклу боротьбу, щоб мати вплив всюди, де тільки можна. Це відчувається. Але попри цей вплив люди, які мають аналітичний розум і намагаються безпристрасно дослідити ситуацію, розуміють всю правду.
Більшість греків підтримує Україну чи ні? Зрозуміло, що ви не проводили соціологічне дослідження, але за враженнями – як воно відчувається?
Ченці, які спілкувалися з нами, сказали, що все більше монастирів на Святій Горі Афон починають прихильно ставитись до Православної церкви України. А поки що є монастирі, які дуже до нас відкриті, а є такі, що через вплив Росії дивляться з острахом.
Можливо, потрібно почати дари возити, як російські царі, щоб скоріше полюбили.
Потрібно працювати на всіх напрямках. Дари дарами, але все-таки мораль, совість і якесь духовне осердя ми всі повинні мати.
І ще мені дуже запало до серця те, що разом з нами на гору Афон прибуло багато паломників – грецьких військових курсантів, яких привіз їхній військовий капелан.
Скільки їх було?
Загальна група близько 60 чоловік. Потім їх розподілили по монастирях.
Так ось, коли ми прибули на Афон, нас запросили в кімнату для гостей, який називається архондарик, де паломники з дороги трошечки відпочивають. Там пригощають кавою, солодощами, дають лукум та холодну воду, щоб набратись сили. І ось ці курсанти допомагали монахам прислуговувати.
Я побачив, що оскільки Греція – це християнська країна з давніми духовними традиціями, то, відповідно, і праця капеланів полягає в тому, щоб возити курсантів у паломництва, показувати їм грецьку культуру, традиції, духовні скарби для того, щоб курсанти переймалися любов’ю до своєї батьківщини і знали, що їм потрібно захищати. Це дуже важливо. Капелан був у зеленому підряснику, курсанти дуже його поважали – він такий суворий, духовний і був для них наставником.
Це мене вразило, бо у нас тільки через війну почала формуватися капеланська військова служба. Вона була й раніше, але не на такому рівні, щоб капелани були соціально захищеними. У нас в Україні ще немає чіткого усвідомлення зі сторони військових чи церковних структур ролі капелана у війську. Але на прикладі інших Церков можу сказати, що ця роль є надзвичайно великою. Тому що духовне осердя людини дуже важливе – коли капелан підтримує військових, надихає їх, молиться з ними, старається прищепити любов до Батьківщини, до власної культури і традицій – це та база, яка робить людей незламними. Наші капелани також намагаються це робити.
Здається, у Греції Православна церква має особливий статус. Священники отримують зарплату з державного бюджету, і квоту семінаристів також формує держава, бо їй потім утримувати їх. Це так насправді?
Справді, духовенство в Греції перебуває на державному балансі.
На вашу думку, це добре чи погано?
Це палка з двома кінцями. Є «плюси» і «мінуси». На мою думку, коли духовенство перебуває на балансі держави, може виникнути загроза надмірного впливу держави на Церкву. Коли вони відділені – це по-своєму добре, бо зменшується можливість для держави впливати на Церкву. Але тут є інша крайність – байдужого ставлення одне до одного. Найкращий варіант – це коли Церква і держава відділенні, але перебувають у партнерських стосунках і підтримують одна одну. Тоді Церква молиться за державу, дбає про духовні цінності та займається вихованням людей у своїй традиції, а держава допомагає цьому у своїй компетенції. Ось, наприклад, раніше, коли капеланське служіння не було узаконене і капелани служили у війську за власною ініціативою, то, якщо капелан отримував поранення чи захворював, він був змушений повертатись додому і шукати гроші на лікування. Зараз вже інакше, якщо капелан служить на цій посаді юридично.
Пенсію грецькому духовенству також платить держава?
Достеменно не знаю, але якщо вони на балансі держави, то, мабуть, платить.
Це, напевно, добре, бо в Україні, зокрема, в Православних церквах, пенсійне забезпечення священника – це його власна проблема.
Священник старіє, стає літньою людиною, а пенсії не має. Тому в нас кожен священник намагається самостійно працевлаштовуватися, платити податок в пенсійний фонд і сам собі накопичувати на пенсію.
До речі, ті, хто любить критикувати священників, цього взагалі не враховують. Можливо, священник – це найменш соціально захищений громадянин України, що працює.
У нас в суспільстві ходить багато стереотипів. Коли побачать священника, який розкошує, починають думати, що всі так живуть. А насправді більшість духовенства далеко не розкошує, а навпаки – намагається виживати, не говорячи вже про соціальну захищеність, пенсію і так далі.
Не кожен Паша – «Мерседес»?
Звичайно.
Розкажіть, у чому полягало наукове стажування, яке ви проходили? Що ви для себе взяли.
На базі Волоської богословської академії була організована літня школа, під час якої для нас читали лекції всесвітньовідомі науковці з Америки, Великої Британії та Греції. Слухачів розділили на дві групи. Перша – це богослів’я, друга – це екологія, або екобогослів’я. Я потрапив на екологію. До речі, великим успіхом було те, що обговорювали проблематику вчення «руського світу» як таке, що містить елементи єресі – етнофілітизму. Тобто це вийшло на науковий рівень – міжнародні богослови вже про це говорять.
У моїй групі йшла мова про екологію, про вплив і взаємини Церкви з екологічною проблематикою – що може Церква зробити, щоб глобальні екологічні проблеми трошечки вирішити.
Що таке «екологічне богослів’я»? З однієї сторони, ми чуємо про це, зазвичай з Ватикану, але взагалі це дивне поєднання. Чому саме виділяється екологічний аспект, це якесь нове богослів’я, якого раніше Церква не знала?
Я, коли вперше почув слово «екобогослів’я», мав роздуми, які ви щойно озвучили, і навіть скептично до цього поставився. Але коли прослухав цей курс, і пояснення, що мається на увазі, то зрозумів, що це важлива віха, і певна рація в цьому є. Ми ж чули неодноразово, що Вселенського патріарха Варфоломія називають «зелений патріарх», тому що він є великий промоутер цієї ідеї, постійно про це говорить.
Сутність цієї проблематики полягає в тому, що всі ми є свідками цих проблем у світі –глобальне потепління, забруднення навколишнього середовища – в океанах плавають цілі острови з пластикових пляшок. Довкілля в жахливому стані. Але, коли ми погортаємо сторінки Біблії, то побачимо, що вже в першій Книзі Буття Господь Бог довірив людині весь світ. І завдання людини – обожитись самій і обожити, принести до Бога весь навколишній світ. Тобто людина є вінцем творіння і відповідає за Боже творіння. Не говорячи вже про те, що сам Бог став людиною, прийняв людську природу, яка також є часткою цього матеріального світу. Розглядаючи в такому контексті природу і довкілля, ми бачимо, що повинні про них дбати.
Що стосується терміну «екобогослів’я», то це не є нове богослів’я, це навіть не є розділом у богослів’ї. Це загальний фон будь-якого богословського питання. Коли ми говоримо, наприклад, про любов людини одне до одного, ми розуміємо, що коли любимо інших людей, любимо Бога і повинні бути вдячними за те, що Він нам дає. Відповідно, з повагою треба ставитися і до дарів природи. Не засмічувати її зі зневагою, а поводитися шанобливо щодо неї. У будь-якому богословському питанні можна виділити цю екологічну складову. В цьому й полягає сутність екобогослів’я.
Справді екологія є важливою для нас. Але водночас виникає думка, чи є місією Церкви про це так багато говорити. Чи не зміщуються тут акценти, бо все ж таки Церква – це про вічне, про екологію душі в першу чергу; і чи так не вийде, що ми, рятуючи планету, перестанемо спасати душу людини. Бо ж у добі 24 години, і людині непросто розподілити свої пріоритети. Водночас увесь світ намагається її відволікти від спасіння її душі в різний спосіб. Чи не буде тепер так, що людина, прийшовши навіть в Церкву, шукаючи там спасіння, знайде священника, який почне її вести ніби до корисної справи, навіть богоугодної, але все ж таки не туди?
Так, ми повинні мати пріоритети, і на першому місці – спасіння людини для Царства Небесного. Це головна місія. Але є ще один момент – виявляється, що причиною всіх екологічних проблем є гріх. Коли ми, наприклад, говоримо про забруднення навколишнього середовища, коли людина зневажливо ставиться до нього – вона робить гріх. Коли людина розкидає, де хоче, сміття – вона грішить, бо не шанує ні себе, ні оточуючих. Коли в лісах люди влаштовують пікніки і залишають там гори сміття по собі – це гріх: така людина не шанує, ні природи, ні інших людей.
Візьмемо ще більш глобальну річ – війну. Ми піднімали це питання, що агресія Росії, крім великої біди для нашого народу, ще й несе велику екологічну загрозу. Росіяни підірвали дамбу на Каховській ГЕС, а це – екологічна катастрофа. Кожен снаряд, кожна ракета, яка падає на нашу землю – це вбивство людей і колосальне забруднення навколишнього середовища на десятиліття. А в основі всього цього є гріх. І коли ми говоримо про екобогослів’я, то не зосереджуємося тільки на екології, але акцентуємо увагу на гріху. І автоматично, коли людина бореться з таким видом гріхів, це стає процесом її спасіння для Царства Небесного. Воно все між собою взаємопов’язане.
Зараз буде велике запитання, щоб ви і читачі могли краще його зрозуміти. Ми знаємо, що Церква є дуже ласим шматком для політичних сил та ідеологій, які хочуть її використати на свою користь. Наприклад, свого часу поміж латиноамериканських марксистів була дуже популярна «Теологія визволення», яка фактично робила з Ісуса Христа революціонера. І прикриваючись ідеалами, також справедливими, тому що існувала кричуща різниця між бідними і багатими, яка й зараз є, ці люди використовували образ Христа, перетворюючи Його на більшовика, комуніста.
Сьогодні марксизм мутував і по світі саме неомарксистські рухи, які ще називають неотроцькістськими, дуже активно використовують «зелений» порядок денний. «Зелені» – це, як правило, «ліваки». І ця боротьба за екологію стає підґрунтям, щоб поступово обмежувати людей в їхніх правах. Доходить вже до безумства, коли хочуть знищити тисячі корів в Ірландії, бо вони продукують вуглекислий газ, коли пукають, і цим нібито спричиняють глобальне потепління. Вже існують цілі «наукові» доповіді про небезпеку корів, що пукають.
Результатом цього всього може стати додатковий контроль над населенням, коли людей будуть обмежувати в їхніх правах, запровадять карткову систему і змушуватимуть людей через репресивні методи з цим всім погодитись, бо «ми рятуємо планету» (сюди також може входити і контроль за народжуваністю та смертністю, наприклад насильне запровадження абортів чи евтаназії, тощо – ред.). Нещодавано ми «рятували планету» від ковіду, а тепер, схоже, ми будемо рятувати планету від екологічної катастрофи, позбавляючи людей їхніх прав (а може і життя) та перетворюючи їх на рабів, які чекатимуть від свої панів, коли їм збільшать (чи зменшать) пайку.
Отже, чи нема загрози того, що як колись частина католиків в Латинській Америці стала під прапори Маркса-Енгельса-Леніна, бо так їх навчили в церкві, а сьогодні духовенство знову може стати провідником диявольської ідеології та маріонеткою в руках «сильних світу цього», бо ж поміж прихильників зеленого порядку денного не лише маргінали, але й провідні лідери світу, як в Євросоюзі так і в Сполучених Штатах, Джо Байден чи Клінтони, наприклад.
З іншої сторони, справді – неможливо залишатись байдужим, спостерігаючи за тим, як люди інколи ставляться до природи. То як поєднати допомогу людям зі сторони Церкви в турботі про природу з тим, щоб не перетворитись на маріонетку хтозна-кого в їхніх планах тотального контролю над людьми. Бо схоже, що по закінченні війни світ чекає хвиля «порятунку планети» від екологічної катастрофи і т.п.
Дякую, це дуже правильне і об’ємне питання. І для того, щоб на нього відповісти, я хочу поставити напівриторичне запитання: «Чи знаєте ви, який улюблений метод диявола?» Так ось, відповідь така: «Улюблений метод диявола – це напівправда». І ми бачимо як відбулася спокуса перших людей – диявол не почав відверто їм брехати, він говорив: «А чи правда, що Бог заборонив вам їсти з дерева пізнання добра і зла, бо знає, що будете як боги». Ну це ж ніби правда, що Бог знає, що таке добро, Бог знає, що таке зло. Але в цих словах були вкраплення диявольської брехні, що призвело до відомих нам наслідків.
До чого я веду. Диявол далі використовує напівправду. І найвпливовіше її використати, прикриваючись певними церковними положеннями, церковними вченнями чи тим самим захистом довкілля. Те, що довкілля – це Божий дар – правда? Правда. Чи повинні ми турбуватись про нього і захищати його? Повинні. Але присутнє і використання диявольської брехні в різних ідеологічних цілях марксизму чи ще якоїсь течії. І для того, щоб Церква не піддавалася цим всім диявольським віянням і не давала себе використовувати, дуже важливо дотримуватися традиційного віровчення і досвіду любові. Бо якщо коротко сказати, що таке християнство, то це досвід життя в любові. Це любов до Бога, любов до інших людей, і де є любов, там є Бог. І навпаки, де любові немає, там немає Бога. По цьому можна визначати – віяння правдиве чи неправдиве.
І навздогін ще скажу, що зараз триває війна, але фронтів є багато. Це і безпосередньо фізична лінія фронту, це фронт дипломатичний, фронт волонтерський, фронт медичний. Але існує ще й фронт ідеологічний. І він дуже вагомий. Тому що причиною вторгнення і агресії Росії, на мою думку, послужила ідеологія. І ось ця ідеологія «руського світу» артикулювалася саме в церковному середовищі Російської православної церкви. І до цього часу артикулюється. Чи є в цій ідеології любов? Ні грама нема там любові. Це вже показник того, що вона не від Бога.
Тому відповідаючи на ваше запитання, можна сказати так: використовувати Церкву, вчення чи Ім’я Христа можуть багато де, і диявол цим користується. Але правдиве християнство і здорове духовне життя тільки там, де є любов. Це ж стосується і екології – якщо робити акцент лише на екологію і ми прийдемо до марксизму, то це одна справа, але коли ми говоримо, що світ це Божий дар і Христос воплотився, через воскресіння освятив цей світ, тому ми повинні сприймати його як Божий дар – то це вже зовсім інший підхід до вирішення проблеми. Ми знаємо, що марксисти були великими матеріалістами, і дуже цікаво, що свого часу митрополит Антоній Блум (Сурозький), який жив у Лондоні ще в радянський період, коли тогочасні ідеї марксизму активно обговорювались, говорячи про світ як Божий дар і про творіння Боже, сказав, що справжніми матеріалістами є християни. Тому ми можемо говорити про духовний матеріалізм, який зводиться до Бога – Творця Всесвіту.
Цим ми, напевне, і відрізняємось від різних маніхеїв та гностиків і т.п.
Звичайно.
Не можу на кінець нашої розмови не запитати у вас про календарну реформу, оскільки наша розмова за часом співпала з рішенням Помісного Собору ПЦУ перейти з 1 вересня на новоюліанський церковний календар. Ви були в Греції, і ця країна вже має досвід переходу на новоюліанський календар, який відбувся там на початку 1924 року. Але, за деякими підрахунками, близько 800 тисяч людей, тобто майже 10% православних греків, досі залишаються на юліанському календарі, їх так і називають – «старостильниками» – в їхньому середовищі є більш та менш радикальні течії стосовно поглядів про перебування в благодаті «новостильників», також поміж них існує багато поділів на різні церковні юрисдикції. Але вони досі є, і їх немало, хоча вже минуло 100 років. Чи не буде у нас гірше в Україні через цей перехід?
Справді, Церкви грецької традиції ще 100 років тому одна за одною перейшли на новоюліанський календар. І справді, у нас в Україні це питання дискусійне, є певні острахи – як це буде, що це буде. Але, по-перше, перехід на новоюліанський календар має раціональні причини, попри те, що нам це дається важко психологічно. Але раціоналізм полягає в тому, що рано чи пізно цей перехід треба буде зробити. Бо, якщо я не помиляюсь, в 2100-му році різниця між григоріанським та юліанським ще збільшиться, і Різдво вже буде не 7-го, а 8-го січня.
Те, що Грецька церква це зробила 100 років тому, правильно, але у них виник розкол на старостильників і новостильників. Чи убезпечені ми від цього? Існує важливий момент – коли ця реформа відбувалася на початку XX ст., то її ініціаторами був провід Церкви, єпископат. Тому хтось сприйняв зміни, а хтось – ні. В Україні навпаки – ініціатива виходить від суспільства, від людей, які з кожним роком цю тему все більше піднімають. Тому Помісний Собор прийняв рішення, яке визріло в суспільстві. І друге – це те, що Православна церква України на Помісному Соборі, а перед тим на Архієрейському Собор і на засіданні Синоду, озвучила думку, що ті, монастирі чи парафії, які бажають залишитись на юліанському календарі, можуть це зробити, вони таке право мають. Тому сподіваємося, що ця реформа матиме позитивні результати.
Отже, вже майже 100 років Елладська православна церква в Греції, а це одна з найдавніших та найавторитетніших помісних православних церков, живе за новоюліанським календарем. Чи стали греки за цей час католиками?.. Тому що один із темників кремлівських тролів, судячи з їхніх коментарів у соцмережах, а також з реакції задурених ними людей, такий: «Тєпєрь станєтє католікамі». Тому я і питаю, чи за 100 років, живучи за новоюліанським церковним календарем, греки стали католиками?
Звичайно, що ні.
Може, наполовину католиками?
За новоюліанським календарем живе більша частина помісних православних Церков. Більше того, питання календаря не торкається догматики, від якої залежить конфесійний поділ. Питання календаря – це питання церковної практики, певної традиції. Тому одне до іншого не має абсолютно ніякого відношення. А те, що різні сили будуть писати певні фейки і намагатися інформаційно тиснути на суспільство, це просто є одним із аспектів війни, яка зараз триває. Але ми віримо, що правда переможе і Україна переможе.
Дякую, отче, за цю цікаву та змістовну розмову.
Спілкувався Андрій Толстой
Більше інтерв’ю на каналі в YouTube
Також читайте: О. Михайло Сивак: «Я не уявляв собі, що священник може бути якийсь інший»
Ігумен Йона: «Одним зі завдань студитів у свій час є піти на Схід»
Митрополит Нестор: «Це українець, запорізький козак, який прославився своєю святістю в Греції»
Повязані записи
