Кожен львів’янин чи гість міста, прогулюючись мальовничими теренами Сихова, натрапляли в самому серці району на славну і величну будівлю, яка милує око здалеку, – храм Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ.
Перебуваючи всередині храму, кожен з нас може по-справжньому відчути те, як його серце наповнюється великою Божою благодаттю, духовністю. Величний спів, змістовні проповіді отців, формування благословенної християнської спільноти, — все це божественна атмосфера святині. І було би це все неможливим, якби 30 років тому Господь не покликав до священичого стану сьогоднішнього пароха храму — отця Ореста Фредину. Завжди відданий Богу, добрий духівник і люблячий пастир своєї громади отець Орест цього року святкує свій тридцятилітній ювілей священичої хіротонії.
Про історію священичого покликання, про розвиток християнської спільноти на парафії говоримо сьогодні в ексклюзивному інтерв’ю з настоятелем храму Різдва Пресвятої Богородиці Львівської Архиєпархії УГКЦ отцем Орестом Фрединою.
Отче, ви відсвяткували 30-річчя своєї священичої хіротонії. Чи можете ви пригадати, з чого все починалося? Чи є особлива історія вашого покликання?
Усе починалося із побожної родини. Мої тато і мама були набожними людьми. В нас вдома збиралася підпільна Церква: служили священики, відбувалися святкові Літургії, звершували Таїнство Сповіді. Коли я прийшов із війська, то ми із моїм приятелем товаришували одному священику. Потім побачили, що без цього служіння не можемо жити, це і було кроком до вибору покликання.
У 1986 році Митрополит Володимир (Стернюк) поблагословив нас на навчання у підпільній семінарії. Оскільки це були часи підпільної Церкви, тому не прийнято було зразу висвячуватися. Потрібно було написати прохання про свячення і чекати, коли Церква тебе покличе. І ось почали формуватися групи на висвячення. Отець Володимир Білінський згадав, що є ще одна група з підпілля на свячення.
У лютому 1991 році нас рукоположили на дияконів, а 16 травня, цього ж року, — висвятили на священиків. Нас було тоді четверо осіб. І якраз в Україні перебував кардинал Мирослав-Іван Любачівський, який нас висвятив.
Як прийняли покликання ваші батьки, оскільки у вашій родині є ще рідний брат, який є теж священиком? Зрештою, бути священиком у підпіллі було небезпечно.
Моя мама дуже тішилася, батько був стриманий у своїх емоціях. Адже тоді, як було сказано вище, була підпільна Церква, і бути священиком, справді, було небезпечно. На той час ніхто не очікував, що ми отримаємо свободу: можна буде вільно будувати храми, молитися, вільно сповідувати свою віру.
Тому треба було нести це Євангеліє, адже почали будувати храми, але от пригорнути людські серця до Бога ми намагаємося і досі. Насправді, ми лишень на півдорозі.
Як виглядали ваші перші роки священичого служіння, адже ви не весь час перебували тут, на парафії у Сихівському районі?
Я був і дияконом, і священиком на парафії Преображення Господнього УГКЦ (вул. Краківська, 21 у м. Львові). Окрім Собору св. Юра, це був храм – центр життя Церкви. Щотижня тут збиралася велика кількість людей на Літургії, також була велика кількість вірян впродовж великих свят та Великого посту, тому було надзвичайно багато праці – з раннього ранку до пізньої ночі.
Ми трудилися в храмі разом з отцями: Василем Вороновським, Євстахієм Смалем, Богданом Смуком, Ярославом Чухнієм. Це були священики дуже віддані Богу, з відкритим щирим серцем, які запалювали інших. Було на кого дивитися, і ким захоплюватися. Ми, молоді священики, бачили, як невтомно працюють наші наставники, і це нас надихало. Я чотири роки служив у Преображенському храмі. Тут, на Сихові, ще за довго, була заснована парафіяльна громада. Владика Филимон (Курчаба) посвятив наріжний камінь. Отець Василь Вороновський був одним із перших священиків, який вболівав, щоб тут постав храм. Згодом тут недовго був отець Євген Бойко.
17 квітня 1994 року мене призначено настоятелем парафії Різдва Пресвятої Богородиці. У червні 1995 року ми розпочали будівництво храму. Будували храм усією спільнотою. Це настільки цінно і гарно, що не було якогось одного мецената, який би оплатив все будівництво. Ми будували храм за українською приповідкою: «З кожного по нитці – бідному сорочка». І це такий феномен Божої Церкви, коли ми у згоді, однодушні, коли ми один одному довіряємо і разом трудимося на славу Божу, — Господь для нас чинить чудо. Господь витворив перед нашими очима диво, – спочатку витворив храм у наших серцях, а потім допоміг звести стіни.
Як з’явилася ідея у 2001 році привести Святішого Отця Івана Павла II на парафію?
Гадаю, що в цьому було Боже провидіння. Я вже згадував цю історію. Цей візит вийшов жартома. Владика Йосиф (Мілян), тоді ще отець Йосиф, виконував служіння провідника Комісії у справах молоді. Якось приїхав до нас до храму, коли його будівництво доводили до завершення. І от тоді отець Йосиф мені каже: «Знаєш, Оресте, готуємо візит Папи до Львова, його зустріч з молоддю. Шукаємо місце для події». Я відповів: «Знаєте, отче, кращого місця, ніж на Сихові – немає». Ми обоє посміялися, адже зрозуміли, що це жарт. Ми дуже вже хотіли увійти у завершений храм у 2000-му році, оскільки це був ювілейний рік, друге тисячоліття від Різдва Христового.
У жовтні 2000 року Блаженніший Любомир благословив, щоб ми змогли тут молитися. Коли ми зайшли у храм, то були сірі стіни. Пані Зоряна Шеремета та дівчата з Марійської дружини зробили дуже гарні різдвяні декорації в храмі. В один з таких днів після Різдва, мені зателефонували і повідомили, що до храму приїхала делегація: Блаженніший Любомир, Папський Нунцій, кардинал з Ватикану, представники міської та обласної ради. Ця комісія перед тим була на іподромі, адже там мала відбутися основна частина візиту Папи. І коли вони поверталися, проїжджали через Сихів, зокрема повз нашу церкву.
Ще до того, як наш храм мав теперішній вигляд, він теж непогано виглядав: блищали куполи, ззовні стіни були багряного кольору на тлі білого снігу. І коли комісія проїжджала повз храм, представники Ватикану сказали, що святиня – надзвичайно гарна, і попросили зайти всередину храму. Коли представники комісії зайшли всередину, їх приємно вразили декорації. Тоді отець Йосиф сказав, що це був один із варіантів, який розглядали для зустрічі Папи із молоддю. Кардинал з Ватикану відповів, що це справді найкраще місце для організації події.
Тоді розпочався благословенний час підготовки. Ми насправді були щасливими, що могли побачити Папу Івана Павла II зблизька. Гадаю, що Його візит і благословення молоді у Львові мають дуже велике значення.
Сьогодні парафія храму Різдва Пресвятої Богородиці живе дуже насиченим життям. Які пріоритети ви собі ставите у розвитку парафіяльної спільноти?
Найважливіша річ для священика – привести людину до Христа. Треба привернути тих, кого любить Господь до правдивого Богопізнання. Все, що ми робимо тут, покликане до того, щоб ми звіщали правду і нею раділи. Сповнені віри у Бога, змогли долати страх і робити те, до чого нас Господь кличе.
Парафія – це місце зустрічі з Христом. У нас на парафії служить вісім священиків і один диякон. Кожен з наших отців є різний, але водночас, особливий. Тому ми всі користаємо із їхнього служіння, підтримуємо один одного у молитві.
Що ви собі хочете побажати на наступний ювілей священства?
Ювілей священичого служіння – це найкраща нагода подякувати Богові. Протягом свого життя я бачив чимало чудес Господніх, зустрічав надзвичайно багато добрих людей. І це дуже важливо, щоб ми залишалися спільнотою, щоб ми дбали одне про одного. Я, як священик, хотів би побажати собі бути вірним Богові. Для священика найбільше щастя – бачити, як Бог змінює людину: прийшов брудний – вийшов чистий; прийшов грішний – вийшов святий; прийшов порожній – вийшов повний Божої благодаті. І я би хотів за цим постійно спостерігати, бачити людей, яких ти любиш, за яких ти молишся, і мати щастя з того, що ти береш участь у цьому спасінні.
Розмовляла Юліана Лавриш
Розшифрував Андрій Мандрика
Фото – із архіву храму Різдва Пресвятої Богородиці
Повязані записи
