о. Павло Дроздяк: «Діти є нашим дзеркалом, вони відображають наше з вами життя»

Усе найкраще, що є на землі, починається з сім’ї. Мамина ласка, бабусина доброта, дідусева мудрість, тепло хатнього затишку у колі рідних на все життя залишають глибокий слід у душі та серці кожної дитини. Українська сім’я є першою школою національного виховання, світлицею моральних чеснот, формування пошани до рідної мови, народних звичаїв.

Але одним з розповсюджених пороків сучасного суспільства є лихослів’я. І дуже часто у родині ми можемо натрапити на таку проблему, коли наші діти, всупереч усім законам Божим і моралі, відкрито і не соромлячись, вживають нецензурну лексику, лихословлять.  Апостол Павло у Посланні до Ефесян говорить: «Жадне погане слово нехай не виходить з уст ваших, а лише гарне, що може в потребі повчити, і щоб це вийшло на користь тим, які чують його» (Еф. 4: 29).

Про цінність промовленого слова та про шкідливість лихослів’я у виховному процесі дітей роздумує адміністратор парафії Святого Духа Львівської Архиєпархії УГКЦ, капелан Львівської міської ради отець Павло Дроздяк:

«Зараз літній час, і мені доволі так часто доводиться мати можливість бути на літніх майданчиках, де відпочивають наші діти. Друзі, ви колись чули, як спілкуються наші діти між собою? Чи часами ви слухали те, що і як вони говорять, і як вони спілкуються? Власне, мене це наштовхнуло на те, щоб підняти дуже важливу тему. Григорій Сковорода неодноразово говорив про те, що: «Яка мова – таке і життя. Яке життя – і така мова». Сьогодні ми говоримо про мову, якою ми спілкуємося. Свого часу ми знаходили такі моменти, що лихослів’я, або назвемо це нецензурною лексикою, щоб було зрозуміліше, – дуже жорстоко каралося на Київській Русі. Було покарання за те, що люди вживали це «лихослів’я», коли накликали лихо, адже саме так ми можемо сьогодні говорити – «лихо»… «слів’я» – «накликати лихо».

І коли ми бачимо історію про те, звідки походить ця нецензурна лексика, то існує декілька моментів. Чому? Різні дослідження і різні історичні розвідки говорять: одні про те, що це – насліддя монголо-татарського впливу на життя нашого краю; інші ж – говорять про те, що нецензурна лексика була притаманна кожному суспільству і у кожному середовищі. І воно, зазвичай, пов’язувалося із темними, магічними силами, адже вживати «лихе слово» означало в дуже конкретний спосіб «накликати лихо» на ту чи іншу особу. Зокрема, в одній із історичних розвідок говориться про те, що були такі професійні люди, які займалися лихослів’ям в момент боротьби, війни для того, щоби деморалізувати супротивника для того, щоб закликати на нього лихо. З розвитком нашої цивілізації це лихослів’я дуже глибоко увійшло і закорінилося у нашому народі.

Ось погляньте! Для того, щоб вивчити будь-яку іноземну мову чи іноземне слово, нам його треба повторювати десятки разів, якщо не сотні. Нам стає часами дуже важко запам’ятати хоча б одне іноземне слово, але як нам легко, навіть не потрібно докладати зусилля для того, щоби запам’ятати одне слово із нецензурної лексики. Як воно проходить десь такою дуже тонкою межею у наше життя і дає нам можливість перфектно володіти тим, чого ми, у особливий спосіб, не вчилися, але що стало частиною нашого життя. Для мене небезпеку становить не так сама нецензурна лексика, як те, що сьогодні наші діти нею спілкуються, як звичайною мовою. І це не є прочитано із якихось підручників, а на власному досвіді переконався, коли відвідуєш будь-які спортивні майданчики, де діти грають у футбол чи займаються іншими видами спорту. Вони спілкуються ненормативною лексикою. Колись – це було соромно, коли у присутності старших, ти міг сказати якесь нецензурне слово. Тепер – спробуйте зробити зауваження підлітку про те, що може варто спілкуватися іншою мовою, і натомість ми можемо отримати дуже серйозний «дороговказ» в далеку дорогу.

Діти перестали соромитися, вони розуміють, що ця лексика стала для них абсолютно нормальною. Чому саме так? Та тому, що ви, дорогі батьки, не фільтруєте своєї мови, свого спілкування у родині, не дорікаєте своїм дітям за те, що вони роблять помилки. Іноді, ми ставимо наших дітей на великий п’єдестал великої пошани, що вони у нас – найкращі. Але, чи справді це є так? Діти є нашим дзеркалом, вони відображають наше з вами життя. І тому сьогодні я звертаюся до тебе, дорогий тату, дорога мамо: «А як ти спілкуєшся? Чи ти фільтруєш свою мову, що ти говориш у своїй родині? Як ти використовуєш оце багатство слова, яке оживляє, яке неумертвляє, але дає можливість надихатися і бути розвиненою особистістю?»

Я зустрічаюся із великою кількістю молодих людей, які сьогодні переживають травми дитинства, про які ми навіть не думаємо, у яких донька згадує про те, що її тато не поважав маму, лаявся на неї, і у її житті була постійно присутня нецензурна лексика, як нормальна мова спілкування. Сьогодні ця дівчинка переживає певну травму тому, що вона не хоче, щоб це саме повторилося у її подружньому житті.

Пам’ятайте, що слово – це не є порожній звук, який виринає із наших вуст. Слово має дуже важливе значення, воно може оживляти, надихати, дарувати крила. Але це слово може і вбивати. Саме так вбиває нецензурна лексика, яка оповита моментами великого сорому, болю, зневаги рідних, всіляких нечистот, які тільки можуть бути присутніми. Тому слово має значення. Що ти говориш – так ти і живеш. Дбаймо за чистоту своєї мови. Дбаймо за те, щоби благословляти і освячувати своє життя і життя своїх дітей, бо вони – це наше майбутнє. Якщо сьогодні вони не соромляться, але вільно спілкуються мовою, яка забирає у них життя, – то про яке майбутнє для своєї держави ми можемо думати, то про яку кращу долю на старості наших років ми можемо мріяти. Тому маємо працювати сьогодні, тут і тепер».

Підготували Юліана Лавриш, Андрій Мандрика

За матеріалами програми «Ресторація життя» для Львівського радіо

Фото – із Фейсбук-сторінки о. Павла Дроздяка