У спецпроєкті “Радіо Перше” “Розмови про Бога” з ведучою Олесею Галкановою-Лань, отець Павло Дроздяк розповів про те як відчув покликання до священства, повідав як досвідчувати присутність Бога у, здавалося б, буденних речах, коли дихаєш своїми легенями, дивишся на своїх дітей і маєш нагоду прожити кожен день як маленьку місію на дорозі зустрічі із Всевишнім.
-Яким є Ваш особистий шлях до Бога? Хотілося б почути як повела Вас дорога Вашого життя. Бо кожен має свій особистий шлях. Бог один, але люди змінюються, століття змінюються. Яким Ви Його побачили?
-Для мене Бог – це диво, насправді. Це диво, яке я переживаю щодня, коли розплющую свої очі, бачу цей світ і розумію, яким даром є життя. Коли ти прокидаєшся вранці і бачиш свою дружину (я одружений священник), коли ти бачиш своїх дітей, коли дихаєш своїми легенями. Що тобі ще бракує? Одного: сказати: “Боже, дякую Тобі”. Тоді ти розумієш, що все, що тебе оточує є дуже цінним. Що цей ранок, який розпочався не є випадковим. І це є місія ще одного дня, яку ти маєш звершити. Про покликання завжди дуже важко говорити. Бо воно є утаємниченим. Якщо розгорнути всі деталі покликання,то воно, певно вже не буде покликанням. Хоча були певні моменти, коли Господь промовляє. Але як Господь промовляє? Ми завжди хочемо певного дуже видимого знаку, коли йдеться про покликання. В покликанні не є так. Особисто у мене воно почалося з різного вибору способу життя. Я мав можливість навчатися в університеті Франка на культурології, мав нагоду продовжувати своє навчання у музичному закладі, але мене дорога повела до Львівської духовної семінарії, де почав розпізнавати своє покликання. Бо покликання не є доконаним фактом. Що мовляв на тебе “з неба впало” і ти вже покликаний. Є дуже гарна фраза: “Бог не кличе кваліфікованих, але кваліфікує покликаних”. І процес формації був доброю нагодою познайомитися з Богом. Адже я не скажу, що у моїй родині були священники чи ультрарелігійні люди: звичайна, класична сім’я. Але це покликання я почав розпізнавати і Господь в особливий спосіб поклав талант на серце, і я не соромлюся про це говорити. Талант до мовлення. Я почав вести одну радіопрограму і став краще розуміти людей, більше слухати. У священстві, коли воно відбулося, я постійно вчуся. Ніколи не зупиняюся слухати Бога. Тому що Бог до мене промовляє через кожну людину, яка приходить. Через ту особу, яка приходить до Сповіді. Коли йдемо до Сповіді, то зазвичай хвилюємося, для нас це важливо. Але ніколи часом не усвідомлюємо, що Бог говорить до священика крізь Сповідь, вчить його Сповіді. Бог говорить до мене через людей, які йдуть вулицею. Йдуть і тримаються за руки. Це теж прояв Бога, бо ці люди могли би йти окремо. Я бачу як тато ніжно тримає свою донечку за руку, поруч стоїть дружина. Це і є любов. Бо Бог є любов. Розгортаючи своє покликання, працюючи також у сфері журналістики, для мене важливо торкнутися серця, не того, що є зовнішнє, а внутрішнє. Тому що всередині живе Бог. І коли якась людина каже: “я не вірю у Бога”. Коли мене просять порадити, що робити з дітьми, які не ходять до церкви, то я кажу: “залишіть це”. Адже є певний момент, коли людина зустрічається з Богом. Це момент зустрічі, таїнства, коли особа може Бога почути, розпізнати і змінити повністю свій шлях. Але все залежить від нас. Людина має живу душу і серце і дуже важливий подарунок від Господа Бога – свободу. Людина може обирати. І те, що я обираю сьогодні, від мене залежить і я несу відповідальність.
-Зараз, у сучасному суспільстві, говорячи у контексті покликання,людям важко віднайти себе. На це впливає багато факторів, коли люди забувають, наприклад, про свої мрії. Ми маємо вибір, свободу, але також маємо державу, яка диктує нам певні умови. І коли людина стикається із жорсткою реальністю,то часто перестає вірити у дива і думає, що так і має бути. Як у такому часі людині знайти себе саму?
-Це початок нашої дороги – знайти себе. Сказати собі – ким я є. Бо всі ці нашарування, які у нас відбуваються у суспільстві, не дають нам мріяти. Якщо зараз поставити питання молодій людині: “Про що вона мріє?”. То будемо довго чекати на відповідь. На це впливає також цей швидкий діджиталізований світ, коли за людину думають. Людина перестає мріяти. А коли ти перестаєш мріяти, то перестаєш творити. Треба мати ціль і йти до неї. Мене, як священника, часто просять дати мотивацію. І я кажу, що найбільша мотивація – це сказати “дякую”. Тому, від Кого це все залежить. “Боже, дякую Тобі”. Не боятися будувати свої мрії і свої плани. Я прийшов душпастирювати у досить юному священичному віці, коли я мав лише кілька років священства. І прийти до сесійної зали і щось говорити. До сьогодні пригадую свою першу інавгураційну промову – це послання Филипа, де він каже: “я прийшов сюди, щоб свідчити вам про одне, що Бог є”. І моїм завданням було у секуляризованому просторі говорити що Бог є, бути поруч. І коли я був поруч, то бачив як люди розкривалися. Бо ми всі страшенно замкнуті. Бо коли ти не є відкритим, то не можеш мріяти. Коли ти закритий, то варишся у самому собі і не дозволяєш впустити у своє життя щось нове. Все наше життя ми відкриваємося. Коли питаємо себе, що обирати у житті, то треба запитати себе: “чим я можу послужити цьому світові?”. Бо зазвичай ми формуємо думку так: “що мені сьогодні дадуть?”, “що я сьогодні зароблю?”. Наше служіння одне одному відкриває суть покликання. Коли я йду навчатися у виш не тому, що мені так сказали батько і мати, а тому, що бачу, що можу у тій сфері послужити. Я є капеланом медичного навчального закладу імені Крупинського: там готують медсестер. І я кажу їм: “пам’ятайте, що від вас часами буде залежати здоров’я пацієнта більше, аніж від лікаря. Бо ви своїм служінням даєте пацієнту надію на те, що він може одужати”. Кожен має цю місію. Якщо я за щось взявся, то маю йти до кінця. Так, будуть перешкоди, опускатимуться руки. Це якраз і є той момент, коли стаєш людиною. Наше завдання – стати людиною. Коли ти служиш, від цього отримуєш задоволення, не принижуючи інших, гідно своєю працею трудишся, то це дуже важливо. Бог буде мене питати як я встав зранку, як посміхнувся своїй дружині, своїм дітям.
-Думаю, що зараз дуже багато людей сконцентровані на тому, що якщо не йдеш до церкви, то не зустрічаєшся з Богом. Наші солдати на передовій не мають церков, але Бог біля них.
-І з ними наші капелани. Верховна рада прийняла законопроєкт у якому легалізувала статус капеланів усіх конфесій. Наші військовослужбовці споруджують намети, які б нагадували їм про храм.
-Нині ми вчимося радіти звичайним речам. І думаю, якщо будемо вдячні за банальні речі, то напевно, навчимося радіти життю.
-Щодня ми творимо історію свого життя. І те, якою вона буде,залежить виключно від нас. Те, що ми знецінюємо багато речей – це факт. І це найбільше лякає. Данте, який описував кола пекла, то для нього це місце, де немає любові. Тому що любов є Господь. Кожен день, який ми проживаємо має значення. Коли хтось каже: “Ким для тебе є Бог?” – повітрям. Ти не можеш його побачити, не можеш доторкнутися, але можеш Ним дихати.
-Часто запитуємо Бога “Чому?”. Але іноді бувають такі моменти, коли розумієш чому трапилося так чи інакше. І тоді дякуємо Богу.
-Зараз ми переживаємо дуже багато моментів втрат. Досвідчували втрати під час Революції Гідності, продовжуємо відчувати втрати через війну, COVID-19 та через інші недуги. Часто мені ставлять питання: “Чому Бог такий, чому Бог забрав рідну людину?”. Я кажу – “не буду вас обманювати, не знаю, чому так трапилося, але я є поруч з вами”. По-людськи коли ми дивимося на дорогу життя,то вона нам здається для когось занадто короткою, а для когось занадто довгою. Але це мить, яку Бог нам дає, коли ми можемо осягнути дуже багато. Іноді треба побути в тиші, бути поруч, послужити ближньому. Про Бога ми так багато сказали і будемо говорити і говорити про Нього. Міняються століття, але коли ми бачимо як сходить сонце, то згадуємо про Бога. Мандруючи до Різдва Христового, це є момент, коли можемо побачити Бога. Коли ми разом, то його відчуваємо. Тому ми молимося за наших військових, волонтерів, молимося за всіх, хто на роботі. Бо завдання диявола розділяти. Але любов дієва. Потрібно просто більше любити. Християнин – це той, хто діє. І найперша дія – це любов
Повністю подкаст “Розмови про Бога” можна послухати за посиланням.
Фото із фб-сторінки отця Павла Дроздяка
Повязані записи
