У Євангелії від Матея читаємо про те, як Ісус Христос утихомирив бурю. Коли Він із своїми учнями перебував у човні, на морі зірвалася велика буря, що хвилі заливали човен. Він же спав. Охоплені великим страхом, апостоли почали взивати до Христа словами: «Рятуй, Господи, ми гинемо!» Так же само і ми сьогодні щиро і невтомно взиваємо до Господа, щоб Він врятував нас. Але багато людей, переживаючи сьогодні великий біль і страждання, інколи втрачають надію і запитують: «Господи, скільки часу все це буде тривати? Господи, чому ти це допускаєш?» Про почуття смерті, її присутності, про бурю, яка нас лякає, про Бога, який здавалося б заснув, про пекло, яке прагне нас проковтнути і про надію, яка насправді не вмирає, роздумує адміністратор парафії Святого Духа Львівської Архиєпархії УГКЦ, капелан Львівської міської ради отець Павло Дроздяк:
«Ми нашу літню Ресторацію життя традиційно проводимо на літній терасі, але цього разу ми перебуваємо у часі повітряної тривоги, і тому мусимо знаходитися в укритті для того, щоби разом з вами перебути цей час, який для багатьох є дуже страшним і небезпечним. Це стосується кожного із нас зокрема, тому що станом на сьогодні в Україні немає безпечного куточку, де би ми могли почувати себе абсолютно комфортно в часі, коли звучить повітряна тривога. У багатьох це викликає такий внутрішній глибокий стрес, велике занепокоєння. Ворог атакує наші міста, і він вже не дивиться чи це цивільна інфраструктура, а чи військова. Продовжують гинути невинні люди. І тому це ще більше породжує в нас страх, і ми себе запитуємо: «Господи, доки це буде? Скільки це буде тривати? Чому Ти не зупиниш це? Чому немає якихось таких важелів, які змогли би зупинити ворога?» Ми – мирна нація. Ми ні на кого не нападаємо, лишень хочемо жити в своїй мирній країні. Господи, чому Ти це допускаєш? І напевно ці тривоги, ці повідомлення, зокрема про те, що відбулося у Вінниці, породжують у нас таку велику тривогу в серці.
Хочу знайти відповідь на це питання і допомогти самому собі і кожному з нас зокрема, відкривши Святе Письмо. Адже саме Святе Письмо дає нам відповідь. Коли ми читаємо Святе Письмо, тоді сам Бог говорить до нас. І ось у Євангелії від Матея ми читаємо такі рядки: «Як він увійшов до човна, слідом за ним увійшли його учні. Аж ось зірвалася на морі така велика буря, що хвилі заливали човен. Він же спав. Ті кинулись до нього, збудили й кажуть: “Рятуй, Господи, ми гинемо!” А він до них каже: “Чого ви лякливі, маловіри?” Тоді встав погрозив вітрам і морю, і настала велика тиша. І здивувались люди та й заговорили між собою: “Хто це такий, що і вітри і море йому слухняні?”» (Мт.8,23-27). Після такої досить вдалої проповіді Ісус разом із своїми учнями опиняється на середині озера, де зчиняється велика буря. Вона була настільки сильною і потужною, що човен почало заливати. У апостолів було присутнє почуття смерті. Вони відчули цю смерть, яка вже дихала їм у спину. Вони почали будити Ісуса. Ця вся ситуація, яка склалася довкола нашої країни, нагадує нам цю бурю, яка здійнялася здавалося би з рівного місця, але, яка загрожує нам смертю. Апостоли відчували цю смерть, як вона дихає, як вона до них промовляє. І вони побачили Ісуса, який спить. Напевно що дивне відчуття: як Бог може спати тоді, коли Його людина, яку Він сотворив, яку Він прийшов спасти, наражається на таку велику небезпеку? Як Ти, Боже, можеш спати, коли людина тривожиться? Боже, чи Ти є сьогодні між нами, коли Ти бачиш, як військові снаряди влучають у цивільне населення, в дітей, в літніх людей? Боже, де ти є? Чому Ти, Господи, мовчиш? Чому Ти спиш, Ісусе? Напевно що це питання сьогодні ставить собі не одна людина на цьому світі. Це питання ставимо і ми: «Боже, чому Ти спиш? Боже, вставай, прокинься, подивися, що ми гинемо. Смерть вже близько, вона торкається наших рідних, дітей, кожного із нас. Рятуй нас, Ісусе!» Коли ми прочитаємо цей євангельський уривок, то побачимо, що буря була великою і страшною для апостолів. Але, натомість, Ісус спокійно собі відпочивав. Ця буря не могла розбудити Ісуса. Натомість, апостоли переживали великий страх, і саме їхній голос, який донісся із глибини їхнього розпачу, розбудив Ісуса. Буря, розбурхане море і страх не торкнулися Ісуса, але саме голос людини пробудив Христа. Голос людини пробудив Ісуса, який прокинувся, який погрозив вітрам і морю, і настала велика тиша.
Насправді, дорогі друзі, для нас це є великою дорогою віри. Важко вірити в часі, коли ми чуємо, як гуде зброя, як летить ракета. Нам важко зосередитися, і ми неначе втрачаємо цю надію. Ми кажемо, що надія вмирає останньою. І вона неначе вмирає, тому що ми не знаємо, що буде далі. Ми стривожені настільки, що страх зробив нас німими. На початку війни ми активно мобілізували свої сили, ми молилися, ми дуже потужно тримали цей молитовний фронт. Але зараз бачимо, що цей молитовний фронт почав неначе трішки відпочивати. Адже це природно, що ми втомлюємося від постійної напруги, і нам потрібний відпочинок. Навіть зустрічаюся з особами, які діляться своїми думками про те, що їм зараз важко молитися. Ті всі молитви, які були перед тим можливо довшими, тривалішими, для них були такими милими, але тепер стали такими важкими. Люди неначе втомилися від цієї молитовної сторожі. І це не випадково. У Старому Завіті ми читаємо про те, як Мойсей, який виводив цей Богом вибраний народ в Землю обітовану, піднімав свої руки до Бога. І тоді військо Богом вибраного народу перемагало ворога, тому що вони відчували присутність Божу. І коли руки Мойсея втомлювалися, приходив Аарон і тримав руки Мойсея. Коли вони знову були звернені до Господа Бога, ця перемога була в руках Богом вибраного народу. Тому ми зараз маємо підтримувати руки одне одного. Наші руки втомилися. Ми відчули біль, внутрішній спазм від цієї напруги, від цієї страшної бурі. Ми молимося, підносимо свої молитви до Господа Бога, а ворог далі атакує нас, вбиває нас. Від цього нам стає дуже і дуже страшно. Тому сьогодні ми маємо відкрити в собі це друге дихання. Ми маємо навчитися довіряти Богу і розбудити Його. Ісусе, встань, пробудися! Не спи, а рятуй нас! Але чи може Бог спати? Ні. Бог не спить. Він чуває над нами, бореться разом з нами. Бог дає нам сили, наснаги, витривалості в цій нерівній боротьбі, але ця сила духу перемагає. Бог є з нами. Ми мусимо пам’ятати, що маємо кричати до Господа Бога так, як кричали апостоли. Їхній крик до Господа Бога був сильнішим за цю бурю, яка здійнялася, яку вони не могли втихомирити, проти якої були безсилі. Вони розуміли, що це кінець, смерть. Але вони прийшли і будили Ісуса. Ісус піднявся і сказав: «Чого ви лякливі, маловіри?» (Мт.8,26). А тоді встав погрозив вітрам і морю, і настала велика тиша. Господи, промов сьогодні до мене: «Чого боїшся, маловіри?» Господи, промов до мене: «Чого ти тривожишся і страхаєшся? Не бійся, бо Я з тобою. Я – твій Бог, який може втихомирити бурю твого життя». І тому Господь разом з апостолами виходить в це море, яке готове пожерти, але Він не дає статися цьому. Ми маємо мати віру, що Бог не дасть нам загинути, адже Він є з нами. Бог, який віддав своє життя на хресті, який заснув цим мертвим сном, з нами. Він спочив, зійшовши до аду. Але Бог не вмер, Він не відпочивав, ні. Це була переможна хода нашого Бога, бо Він смертю смерть подолав. Коли ми будемо жити думкою, що надія вмирає останньою, тоді вона таки помре. Ми не маємо боятися смерті. Ми маємо боятися Господа Бога. В нас має бути присутній цей страх Божий. Я маю боятися Бога, не як страшного деспота, але просити Його, благати Його, як Творця, який вдихнув в мене духа життя для того, щоби дати мені мудрість зрозуміти все те, що відбувається довкола. Ми мусимо розуміти, що наша надія не вмирає, вона повна безсмертя. Це відчуття дає нам ця Божа мудрість, яка нас наповняє. Тому звучить тривога. Нам внутрішньо дуже страшно. Бурлить море, здіймається дуже великий вітер. Сирена торкається внутрішнього глибинного камертону мого життя і завдає мені тривожний тон. Але наповнюймо це Божою присутністю. Ми маємо мати міцну віру, адже ми – діти Божі, і знаходимося під Його опікою. І це Божа опіка може зробити значно більше. Коли страшно, тоді тримайте одне одного за руку. З нами Бог. Він може втихомирити бурю нашого життя».
Підготувала Юліана Лавриш
За матеріалами програми «Ресторація життя» для Львівського радіо
Повязані записи
