Після такої невеличкої паузи ми знову відкриваємо нашу «Ресторацію життя» для того, щоб смакувати життям, адже розуміємо, що двічі його прожити неможливо. Нам потрібно відчувати кожну нотку життя, потрібно відчувати кожну мить життя, тому що воно так швидко пролітає, а так хочеться жити. Я думаю, що кожен із нас зустрічався з цією ситуацією, особливо тепер на наших дорогах. Я думаю, що ви відчули і побачили, що після того, як зійшов сніг, скільки на наших дорогах з’явилося ям. І ця дорога здавалася такою ідеальною і по ній можна було їхати на дозволеній швидкості, але тепер зробити це ми не маємо можливості, внаслідок, можливо, дорожнього покриття, яке, можливо, було не таким чином фахово покладено, можливо були допущені якісь помилки. Але всьому приходить свій час і потрібно латати ці діри нашого життя. Ми повинні рівняти дорогу Господу. Погодьтеся, що час, в якому ми живемо, ставить дедалі більше цих запитань. Що буде далі? Ми так важко пережили цю зиму, пережили пандемію, різні версії коронавірусу. Ми важко пережили цей час тому, що він був наповнений різного роду тривогами заради наших рідних, близьких і знайомих. Цей час був часом різдвяним і радісним, але декого з нас він торкнувся через недугу, через втрату. Як важливо нам, розуміючи ці речі, поглянути на дорогу нашого життя і побачити, що вона не є рівною. Дорога нашого життя є з тими дірками, які не дозволяють нам насолоджуватися краєвидами, які є за вікном. Ці ями іноді бувають дуже загрозливими, тому що ми не бачимо, що буде далі. Ми не можемо спланувати, що чекає нас там, за тим поворотом нашого життя. І тому, без сумніву, ми маємо уповати на Боже милосердя, ми маємо просити доброго і милосердного Бога, щоби додавав нам сили, наснаги, мудрості, і, найважливіше – терпеливості. Але якщо ми подивимося на наше життя, то побачимо, що всі наші проблеми пов’язані з тим, що ми не здатні бути терпеливими, ми не здатні любити одне одного. І ця нездатність полягає в тому, що наш організм, наше життя перетворилося на суцільний детонатор, який постійно детонує, а хтось поруч страждає. Тому нашим завданням є зберегти цей спокій. Чому ми не можемо зберегти цей спокій? А тому що десь глибоко в серці в нас є тривога, ми маємо великий страх через те, що не знаємо того, а що ж буде далі? Який в нас вихід? Ми, звісно, можемо в цій тривозі жити далі, ми далі можемо виснажувати себе цими непотрібними страхами і фобіями, тим самим втрачати дорогоцінні миті свого життя. Але ми можемо вибрати і інший шлях: не просто латати діри, а, справді, зрозуміти те, в чому полягає остаточний, фінальний, повний ремонт дороги мого життя. Це означає, що справді, я маю довіритися тому, хто є фахівцем в цій ділянці, і хто може це зробити якнайкраще. Без сумніву – це наш Бог. Тільки Бог може вилікувати наші рани, Бог може вилікувати наші страхи. Тільки Бог, в якого ми віруємо, і на якого покладаємо свою надію, може врятувати нас.
Мені пригадується один момент, коли мій син був ще зовсім маленьким. Ми йшли на одну виставу до нашого Львівського цирку. Перед початком вистави все було гарно, радісно, все блимало яскравим світлом. Відтак, настала темрява, і ми чекали початку вистави. І ось перед тим я відчув велику настороженість свого сина і тоді з’явилися дуже яскраві, холодні фонтани, феєрверки. Син дуже налякався, для нього ця вистава вже не була такою милою. Він сидів в мене на колінах і благав мене, кажучи: «Тату, йдемо». Насправді для мене, як для батька, було великим завданням зрозуміти і допомогти сину подолати цей страх, який він здобув. Адже після цього фрагменту йому було важко залишатися в кімнаті з вимкненим світлом, важко було засинати. Та й погодьтеся, багато наших дітей ще й досі не можуть заснути з вимкненим світлом, тому потрібно, щоби було світло. Тоді я мусів зрозуміти, що маю для сина подати добрий приклад, щоб він відчув присутність того, хто рятує його від темряви, адже темрява – це завжди незнання. Темрява, яка відбулася в його випадку, і цей феєрверк – це було, справді, таким, можливо, шоковим явищем. Теж саме переживає людина, яка перебуває в незнанні свого життя, яка перебуває в певній темряві. Вона не знає, що станеться з нею за мить. Вона постійно насторожена, і ця настороженість настільки її нищить, що людина не бачить радості від життя, і часами вона не хоче навіть жити. Потрібно було навчити, як правильно сприймати цю темряву, як правильно шукати вихід з цієї ситуації. Пригадую собі, що не один вечір ми крок за кроком йшли до того, щоби відчути цю темряву. Я садив сина на коліна, вимикав світло, і ми декілька секунд були у темряві. У цей час, коли вимикалося світло, я його міцно обіймав, пізніше знову вмикав світло, клав його спати, цілував, і, відтак, після того, як він заснув, я аж тоді вимикав світло. Іншого дня ми спробували іншу методику: ввечері ми знову опинилися в темряві, ми знову вимкнули світло, але ми почали спілкуватися в темряві. Тобто я намагався донести сину, що він тут не один, тут є я з ним і більше немає нікого, і він в тій темряві спілкується тільки зі мною. Коли ми перебуваємо в темряві, тоді наш страх є присутнім від того, що ми не відчуваємо середовища, яке є довкола нас. Ми маємо таке гнітюче відчуття, що ми не є самі в цій темряві, ми завжди насторожені, що хтось може підійти збоку, заставивши нас переживати. Тому ця моя розмова з сином в темряві дала йому можливість відчути те, що хоча є темно, і він нічого не бачить, але він може спілкуватися з тим, в кого є, власне, ця справжня сила. Ми з ним трошки спілкувалися, відтак, ми разом молилися, і знов він лягав спати. Наступного дня ми спробували іншу методику: після того, як ми зустрілися з темрявою, після того, як ми поспілкувалися, після того, як я поклав його спати, я був поруч, допоки він не заснув в темряві. І коли він прокидався зранку, на його обличчі була радість, бо він засинав вже не в страху, але засинав з великим відчуттям присутності батька у його житті.
Дорогі друзі! Так, нам потрібно відчути і пережити цей досвід темряви. Ми не маємо її боятися. Ми, можливо, боїмося обставин, які нас оточують, адже ми не маємо певності, не маємо, можливо, міцної віри. Сьогодні ми мусимо відчути себе на колінах у Бога. Навіть коли ми є у цій темряві, навіть коли ми сьогодні проходимо цю долину сліз і не бачимо того, що буде далі, пам’ятайте, що поруч є Бог. Пам’ятайте, що поруч є Бог, з яким ти можеш спілкуватися. Бог завжди є тим добрим пастирем, Який готовий тебе захистити у темряві твого життя. Чи хочеш ти з Ним спілкуватися? Чи хочеш ти відкрити Богу свої страхи? Чи хочеш ти відкрити Богу свою невпевненість? Чи хочеш ти своє життя довірити Богу? Коли ти кладеш своє життя в Його руки, будь певний, що Він попровадить. Він – поруч. Пригадайте слова Христа, Який був розіп’ятий на хресті: «Боже мій, Боже, чому Ти мене покинув?». Розмірковуючи над цими словами, ми можемо бачити цю темряву, в якій знаходиться Син, темряву, в якій Син справді боїться. Саме цими словами «Боже мій, Боже, чому Ти мене покинув?» волало все людство. Людство волає від страху тоді, коли втрачає відчуття присутності Бога. І тому нашим завданням є зрозуміти, що Господь є тим нашим добрим пастирем, Він є тим нашим світлом. Бо коли Господь йде попереду, і я чую голос свого пастиря, тоді я буду впевнений в тому, що ця дорога буде безпечною. Сьогодні хочеться, щоби ця безпечна дорога була відкритою для кожного з нас. Тому дозвольмо Богу стати світлом нашого життя. Дозвольмо Богу обійняти нас і дозвольмо відчути себе на колінах в Бога. Коли нам страшно, і ми не знаємо, що нас оточує, куди рухатися далі, відчуймо себе в обіймах Творця, Який в цій темряві обіймає мене і не дозволяє, щоби ця темрява заполонила мене. Перебуваючи у цьому незнанні, а що ж буде далі завтра, післязавтра, за тиждень, за місяць, за пів року, говорімо з Богом, тому що ми часами не можемо бачити наперед те, що буде далі. Але те, що ми можемо сьогодні тут і тепер, – це спілкуватися з Богом навіть тоді, коли темно, навіть тоді, коли я нічого не бачу. Маємо взивати до Нього: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас грішних». Маємо кликати до Нього, щоби Він почув наш голос, і щоб ми почули Його голос, Який каже про те, що Він завжди поруч. І якби нам не було страшно, ми маємо мати розуміння і відчуття того, що ніч ніколи не є довгою, завжди приходить світанок. Хочеться, щоб наш світанок настав в обіймах Бога, в обіймах нашого Творця. Вже зовсім скоро ми з вами будемо запалювати нашу стрітенську свічку, яку ми традиційно приносимо до храму. Ми тішимося тим світлом, яке запалюється всередині мого життя. Свічка – символ самого Христа, Якого я приймаю до себе, приймаю до свого життя, і Він просвітлює темряву мого життя. Ось для чого є ця свічка. Для того, щоб ми відчули це світло, яке народилося для світу, – нашого Бога. Щоби ми відчули, що темрява не має сили проти цього предвічного світла, Предвічного сонця правди. Тому, коли нам важко, запалюймо нашу стрітенську свічку. Тоді наша темрява перестане бути такою сильною. Говорімо з Господом Богом, молімося. Не знаємо слів молитви, моліться своїми словами. Говоріть з Господом Богом. Відкривайте Святе Письмо, читайте Святе Письмо – це найкращий спосіб вгамувати страх, збалансувати наше життя і відчути його смак в повноті. Не бійтеся, Господь є завжди поруч. Нехай світло Його лиця завжди просвітлює нас, завжди дає нам можливість рівняти дорогу Господу. Ми маємо відчувати, що за цією великою і страшною ямкою мого життя є щось зовсім інше – добра, мила, приємна Божа дорога, адже Бог йде поруч.
о. Павло Дроздяк, адміністратор парафії Святого Духа Львівської Архиєпархії УГКЦ, капелан Львівської міської ради
За матеріалами програми «Ресторація життя» для Львівського радіо
Повязані записи
