Слава Ісусу Христу! Вітаємо слухачів і глядачів “Львівського радіо”.
Останнім часом стала дефіцитом сіль. Ми так хочемо подбати про завтра, що забуваємо про сьогодні. Про те що довкола нас живуть люди, які потребують нашої допомоги, підтримки і ділення з ними тими дарами і скарбами, які є довкола нас.
Але приходить момент, коли ми іноді втрачаємо здоровий глузд, коли забуваємо про людяність, готові виривати усе з корінням, не думаючи ні про кого і ні про що. Забуваючи що ми маємо дбати про тих, хто є поруч нас.
Хочу пригадати вам одну історію. Це історія про ізраїльський народ, який виходив із рабської землі у землю, яка текла молоком та медом. І коли відбувся цей процес переходу до обіцяної землі. І коли народ нарешті відчув, що стоїть твердими ногами на землі, вони зіткнулися з тим, що запаси їжі і води почали вичерпуватися. І юдеї почали хвилюватися, що їм забракне необхідного і вони помруть у пустелі. І вони почали нарікати на Мойсея і навіть ремствувати на Господа Бога через те, що Він вивів їх із рабської землі, де була їжа. Тому природнім моментом є коли равини говорять про певну хитрість, кажучи що у цього народу, який подорожував від рабської землі до свободи, насправді був достатній запас. Але щоб пройти цією дорогою, вони мали ділитися тим, що вони мали. Один народ дбає одне за одного. Таке нарікання на Мойсея і на Господа Бога було провокацією. Господь знав, що їм достатньо і їсти і пити. Господь годував їх маною небесною, птицями небесними, дбав про свій народ. Ми перебуваємо у часі війни. Тому так важливо зрозуміти, що ми йдемо до свободи, яка дається високою ціною – людським життям. І найважливіше на цій дорозі не втратити людяності. Ми покликані ділитися одне з одним. Бракує нам чогось? Візьми собі трішки. Пам’ятай про іншого, який теж прагне щось взяти. Не берімо понад міру того, що лежатиме у нашій коморі. Бог дає те що нам треба саме сьогодні. Каже Господь: не журіться завтрашнім днем. Завтрашній день буде сам журитися за себе.
Але, ви скажете: “Отче як нам не журитися про завтрашній день? Прогнози є дуже різними, зокрема йдеться і про продовольчу кризу. Як не економити і не запасатися?”. Найважливіше у цьому процесі довіритися Господеві. Довіритися настільки щиро і відверто, що сьогоднішній день, який я переживаю, є тільки сьогодні. Вчора же минуло, завтра ще не настало. Скільки я можу заправити у свій бак палива? Наскільки я зможу себе забезпечити? Нам завжди чогось бракуватиме. Але найважливіше не втратити людяності. І коли ми будемо довіряти Богові, будемо довіряти одне одному, то справді зможемо пройти цю дорогу. Довіряти у цій дорозі до свободи, пам’ятати про такий момент як жертовність. Маємо навчитися бачити людей, які є поруч нас. Тих страждаючих, тих потребуючих. Ми втомилися від волонтерства, від надання допомоги. Ця втома, з одного боку, є виправданою. Але ми мусимо іти далі. Мусимо реанімувати у собі сили бути людиною і відчувати себе людьми у повноті. Коли людина втрачає все, де найперше шукає порятунку? Така людина найперше іде на вокзал, де хоче розпочати все життя спочатку. Де хоче вирушити у мандрівку, яка виведе її з болю і страждання. Ми сьогодні не є на вокзалі, ми є у своїй країні. Нам непотрібно нікуди втікати. І ми просто маємо просити Господа Бога миру і спокою. Ми маємо бути людьми з великої букви. Зараз ми маємо немовби змішані смаки. Ми втратили відчуття радості, смутку, тривоги, у нашому житті ці відчуття настільки змішалися, що ми стали прісними. Маємо просити Святого Духа, щоб надихав нас. Просімо Господа Бога, щоб давав нам мужності і витривалості у цій дорозі. Щоб ми відчували, що можемо щось зробити заради свого ближнього.
Повязані записи
