Сьогодні мені так пахне цей запашний житній хліб. Хліб, який справді є тією їжею, яка дає можливість продовжувати наше фізичне життя. Потрібно розуміти, що ми народилися не для того, щоб їсти, але їмо для того, щоб жити. У ці дні ми спогадуємо чергову річницю пам’яті великої біди, яка трапилася на нашій великій Україні. У ці дні ми згадуємо пам’ять тих, для кого шматок хліба, який є сьогодні перед нами, був великою розкішшю. Його не могли дістати ті, які справді цього хотіли. У вечір пам’яті Голодомору ми запалили свічку пам’яті. І не байдуже нам, що на сторінках історії нашої України відбулося те, що ми сьогодні називаємо геноцидом. Люди були оточені тоталітарним сталінським режимом. Це був режим, який забажав створити новий світ, економічний світ. Це був режим, який запропонував розкуркулення через колективізацію. Наша українська земля була повна урожаю. Наші земляки, перебуваючи на великій Україні, трудилися. І Господь благословляв рясно усі поля на добре жито, на добрий врожай. Наш край ніколи не знав голоду. Але страшно буває, коли в голову приходять думки, які не сумісні із вірою у Єдиного Бога. І тоді бідний народ був приречений на виживання. І коли ми говоримо, що це не був голод, що це не були вимушені події, що це часами траплялися такі неврожайні роки, тоді ми абсолютно є, напевно що немудрими. Адже коли ми відкриємо Книгу пам’яті жертв Голодоморів, коли ми прочитаємо усі ці історії, то у нас волосся стає дибки від того, що люди робили з людьми. Хто прирікав на вірну загибель? Історики кажуть, що активісти. Так звані активісти, які за колективізацію ходили по селах, відбираючи останнє. Останнє, яке могло би стати надією на життя тих людей, які жили у тому чи іншому селищі.
Нещодавно мені довелося перечитати одну прекрасну статтю на «Радіо Свобода», де один із науковців, а власне професор Інституту фізіології ім. Богомольця, Вадим Березовський, розповідав дуже цікаву річ, а саме про те, що відбувається з людиною, коли вона голодує. Професор розповідав про те, як відбувався експеримент, пов’язаний з людиною, яка мало помалу обмежувала себе у їжі. Пізніше професор додав, що цей експеримент навіть не можна порівнювати з тим, що пережили люди, які перебували в часі Голодомору. Адже ці особи намагалися щодня щось їсти, і коли в них щодня забирали їжу, то вони не насичувалися в тій мірі, в якій би мали насититися. День за днем люди ставали голодними настільки, що готові були поживитися всім тим, що вони могли знайти. Відтак, у такому стані в організмі починаються незворотні процеси, коли мозок починає справді входити в інший час і в інший простір, який не сприймає цієї дійсності, який втрачає цю жагу до життя. Таким чином людина стає взагалі неконтактною, а як говорить професор, взагалі втрачає можливість реалізовувати ті людські цінності. Страшні описи подій, коли на селах лежали гори трупів. Були бригади активістів, які поруч із тим, що забирали останнє, чим би мала насититися та чи інша сім’я, забирали ці гори трупів невинно убієнних людей, які просто лежали вулицями. Всіх закопували в одну могилу. Відбувалися страшні речі, які доводилося пережити очевидцям.
Мене дуже вразила історія одного чоловіка, який на свої власні очі побачив щось дуже страшне. Це історія жителя села Червоноармійське – Петра Борисовича. Він описує, що люди по-різному намагалися вижити, іноді і звірячим способом. Одного разу він із своєю подругою поверталися із дитячого садка, у якому він перебував, де дітей трішки підгодовували. По дорозі додому, адже це була дорога зовсім не далека, вони зустріли одну дивну жінку, яка лагідно привіталася і запропонувала їм дещо перекусити, насититися. Як описує власне очевидець події, вона взяла мою подругу до хати, а мене попросила взяти сокиру і піти нарубати хмизу для того, щоби можна було розпалити вогонь. Коли маленький хлопчик намагався впоратися з тим неслухняним хмизом, сокира випала йому з рук і страшенно поранила ногу, почала текти кров. Це, напевно що, був великий Божий промисел, щоби сьогодні на весь світ свідчити все те, що відбувалося у ті страшні часи. Хлопчик налякався. А оскільки поруч був дитячий садок, він побіг до своїх нянь для того, щоби вони допомогли йому. Коли няні зупинили кров, перев’язали рану, вони почули історію, яка трапилася з цим хлопчиком, почули про те, чому він власне поранився. Коли няні зрозуміли, що відбувається щось не те, то швидко прибігли на те місце, де ця дивна жінка запросила цю маленьку дівчинку до своєї оселі. Вони жахнулися. Адже зайшовши до кімнати, вони побачили, що вже на пічці щось варилося в казані, а в погребі вони знайшли понівечене тіло маленької дівчинки. Ось це страшно.
Страшно, коли ми перетворюємося у світ, в якому не можемо себе контролювати. Світ, у якому мозок вже є змінений, а обставини до непізнаваності змінили обличчя, що людина перестає думати критично. Вона входить у стан такого неначе сну. Вона «замерзає». Вона не розуміє, що з нею відбувається. Вона втрачає саму себе. І саме цього напевно намагалися досягнути ці так звані активісти. Вони голодною смертю намагалися придушити свідомість наших громадян. Вони голодною смертю намагалися придушити свідомість українського народу. Вони голодною смертю намагалися придушити будь-яке бажання українського народу жити, бажання українського народу творити, бажання українського народу вирощувати, зрештою дякувати за все Богу. Ця тоталітарна, сталінська система намагалася вбити людину в самому корені. Вона намагалася назавжди спотворити обличчя української нації, але не змогла цього зробити. Врятованим Господь Бог дарував шанс прийти і на весь світ розповісти про все те, що сталося на нашій Україні. Ніколи не можна стерти з пам’яті все те, що з нами відбулося. Я гадаю, що ми не маємо морального права про це забувати. Нехай ця свіча пам’яті буде для нас доброю нагодою помолитися за сотні невинно убієнних. Ми маємо тримати це глибоко у своїх серцях. Ми маємо виховувати своїх дітей у пошануванні найперше людини. Ми маємо виховувати самі себе для того, щоби бути людиною. Адже цей крок від людини до нелюда є зовсім маленьким. Бо хто забирав останнє? Напевно ті, що були зовсім поруч. Ті ж самі люди, які дуже швидко перетворювалися у нелюдів. Ми пам’ятаємо всіх жертв Голодоморів. Вічна їм пам’ять!
о. Павло Дроздяк, адміністратор парафії Святого Духа Львівської Архиєпархії УГКЦ, капелан Львівської міської ради
За матеріалами програми «Ресторація життя» для Львівського радіо
Повязані записи
