Про це капелан Львівської міської ради, о. Павло Дроздяк заявив у ефірі програми “Ресторація життя”, яка виходить у форматі подкасту на “Львівському радіо”. Далі – пряма мова.
“Чи траплялися з вами моменти, коли збираєшся чи вечеряти чи обідати, а у горлі стоїть комок від тривоги. І їжа, яка тобі так до цього смакувала, тепер не смакує.
Тепер ми переживаємо миті, коли нам не смакує вся та радість життя, яку ми мкли зазвичай. Адже тепер перед нашими очима розгортається “польова кухня”. Тепер ми справді відчуваємо оцю тривогу і як ми не намагалися її приховати, вона проникає у кожну клітину нашого життя: у нашу родину, на місце нашої праці. Але, без сумніву, це є дуже особливий час. Коли ми йдемо шляхом від рабства до свободи. І мабуть ця дорога є складною. Сер Вінстон Черчіль сказав: “Якщо ви зараз ідете крізь пекло, ідіть не зупиняючись”. Ми сьогодні готові іти крізь пекло. Готові стати, зібратися духом і йти крізь ті випробування, які сьогодні оточили нашу україну, кожну родину. Як важливо нам тримати рівновагу духу для того, щоби пройти це пекло нашого життя, яке народилося у ХХІ столітті. Здавалося б, що було ще потрібне людині для того, щоби спокійно жити, розвиватися: економічно, інституційно. Що ще треба людині для того, щоби відчувати насолоду? І бачимо, що історія повторюється. Історія біблійна повторюється кожного разу, коли людина повстає на іншу людину. Коли момент гордості робить рабом людський розум і людське серце. Тоді людина, не бачачи нікого і нічого, іде лишень згідно принципів того, хто закладає серце, розум. Це диявольське прагнення знищити, розділити і вбити.
Ми вже з вами, як українці, пройшли вже дуже багато. Зокрема коли говоримо про історію нашої Незалежної України, від 14-го року ми з вами переживаємо ті всі дуже складні моменти нашої подорожі від рабства до свободи. Ми вже були свідками війни, яка забрала життя багатьох наших добровольців, волонтерів. Кожна родина по всій нашій Україні фактично досвідчила вже цей гіркий присмак війни. І ось нове випробування. Без сумніву, маємо мати міцну віру. Що не від Господа це все. Бо іноді можемо говорити : “Боже за що Ти нас караєш? Чому допускаєш ті випробування чи ті труднощі в наше життя, чому не бережеш?”. А іноді у нашій душі може бути крик: “Боже, де Ти є? Чому Ти цього не зупиниш і мовчки споглядаєш на все те, що відбувається?”. Це питання звучить крізь призму історії від моменту Розп’яття нашого Ісуса, коли Бог був розіп’ятий на хресті і у своєму глибокому крику він волав: “Боже мій, Боже, чому Ти мене покинув?”. Справді сьогодні волає наша кожна українська родина. Не волає, досвідчуючи відсутність Божу, але навпаки. Сьогодні кожна українська сім’я молиться і просить Бога, щоб був разом з нами у тих всіх труднощах і випробуваннях. У тій дорозі від рабства до свободи. Адже для того, щоб пройти цю мандрівку, ми маємо вийти. І цей вихід дуже нагадує вихід Ізраїльського народу, який повірив Мойсеєві. Слову Божому і вийшов від рабства з Єгипетської землі до свободи. Ця дорога до свободи не була легкою, адже, перейшовши це Червоне море, врятувавшись від єгиптян, цей народ ще мусив відбутися як народ для того, щоб зватися Божим. І у тій дорозі до свободи, цей народ досвідчував дуже багато знаків присутності Бога, але водночас відчував момент, коли він через свої вчинки покинув Бога. Народ відчув, що означає покинути Бога, бо одразу ж наслідок чекав на цей народ – були війни, суперечки, незгоди.
Але те, чого Господь хотів навчити – це великий момент великої єдності. Не допускати у своє життя, найперше страху, Адже страх завжди деструктивний. Він робить рабом. Бо для того, щоб вийти з єгипетської землі. треба було позбутися страху і відверто сказати: “Ні! Я не хочу бути рабом, хочу бути вільним”.Але були й такі, що боялися зробити цей перший крок. Були ті, які хотіли залишитися у тому стані, якому й є: “Нехай, я буду рабом, нічого не буду мати, але буду мати спокій”. Чи це справді наше покликання як людей? Ми покликані до свободи. Тому Господь Бог вчить цієї свободи долати свої страхи. Господь показував як різні народи повставали на цей народ, який звався вибраним.
Хочу пригадати одну біблійну історію з одним зовсім юним чоловіком, який звався Давид. Він просто прийшов відвідати своїх братів, але став учасником великої битви. Адже ворог уже наступав. І найпотужінший із воїнів саме якого називали Голіаф, дав клич вийти один на один на цей двобій. І хто переможе – той отримає все. І ми бачимо цього зовсім юного хлопчину, який вийшов на боротьбу з Голіафом. Що він мав? У своїй кишені мав 5 камінців і пряжку, якою він поцілював у хижих звірів, коли вони нападали на його стадо. І вийшовши, один на один, цей юнак, який рухався силою Божою і був впевнений, що Бог дасть перемогу, вірив настільки, що переміг найпотужнішого воїна одним камінцем. Воїна, якого боялися всі. Армія, яка наводила страх на усіх, була в одну мить знищена силою Божою. Для нас це дуже потужний месидж. Ми маємо піднімати свої руки до Бога. Ми маємо щодня справді долучатися до допомоги нашій українській армії, яка сьогодні боронить нашу українську землю. Маємо допомагати нам на місцях тримати цей мир і спокій. Бути справді впорядкованими. Пам’ятати, що страх вбиває нас, він зв’язує руки, паралізує. Давид не боявся – він був маленьким, безсилим фізично, але потужна сила Божа керувала ним. Кожен з нас може стати тим Давидом. Кожен може просити Господа Бога сил, щоб дав нам мужність, силу і відчуття великої присутності Бога серед свого народу, тому що ми народ Божий. Ми є ті, які покликані Богом до цієї свободи. І не маємо права опускати руки, тривожитися, мати комок у горлі і не їсти, бо якщо не будемо їсти, то охлянемо і тоді не будемо мати сили боронити свій рідний край. Тому сьогодні ми справді маємо споживати цю як духовну, так і фізичну їжу. Маємо відкинути все і мати розуміння того, що ми є у себе вдома. Ми є вдома. І ми нікому не віддамо наш дім. Тому Церква і люд Божий, бо Церква це і є люд Божий, зібрані разом. Сьогодні ми всі тримаємо руки до Неба і просимо Господа Бога миру і перемоги над ворогами. Ми сьогодні не нападаємо, але захищаємо свою оселю, свій край, свою Батьківщину. Тому сьогодні кожен з нас, як ніколи, повинен працювати, щоб будувати мир і спокій тут, на місцях. Наші воїни тримають зброю в руках і боронять наші землі, а ми маємо тримати міцну зброю нашої віри, тверезої свідомості і робити все для того, щоби мир і спокій панував на моїй землі. Сьогодні візьмімо собі до досвіду постать Давида, який став великим царем. Він не боявся, але справді пройшов цей шлях від рабства до свободи. І ми йдемо цією дорогою. Ми є вільний український народ, який вірить Богові і Бог любить свій народ. Маємо мати міцну певність. Не знаємо, що чекає нас завтра, за годину чи дві, але з нами Бог!”
Повязані записи
