Надзвичайно приємно знову зустрітися разом для того, щоби відкрити свою душу і серце, щоби поспілкуватися про те, що нас насправді болить, щоби поспілкуватися про те, що нас насправді турбує. Адже ми розуміємо, що крок за кроком наближаємося до свята Різдва Христового. І вже ось-ось нас чекатиме свято святого Миколая Мирликійського Чудотворця. Ми розуміємо, що цьогоріч це свято буде особливим. Воно буде особливим для кожного батька, для кожної матері, яка десь не зможе вчасно приготувати дорогу до святителя через обмеження, які діють, через війну. Сьогодні багато наших дітей будуть переживати це свято Миколая по-особливому. І особливість полягає в тому, що погляд наших дітей скерований справді в цю вічність, погляд наших дітей скерований до батька і матері, які сьогодні є в окопі, які сьогодні є поранені. До батька чи матері, які сьогодні тримають наді мною небо, і тому цей день буде особливий для кожного з нас зокрема. Дякуючи нашим воїнам, дякуючи всім тим, хто віддає своє життя, ми продовжуємо жити справжніми цінностями, а не якимось меркантильними подарунками, які будуть з’являтися час до часу в період переживання того чи іншого свята, цінностями, які ніхто не зможе у мене вкрасти. І цією найбільшою цінністю для нас є наша душа. Господь нам каже: «Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу? Що може людина дати взамін за свою душу?» (Мт.16,26). Ми розуміємо, що людська душа має надзвичайно велику цінність. І людина є людиною завдяки тому, що має цю живу душу і духа життя, якого їй дарував Господь. Цю душу можна продати, цю душу можна розміняти. Але є вічна душа, яка для нас є невимовним скарбом, сенс якому надав Господь. Господь прийшов у цей світ заради кожного з нас, заради кожної живої душі. Для того, щоби кожну живу душу знову привернути до Господа, щоби кожну живу душу запровадити до цього омріяного Царства Небесного. Бо Царство Небесне не є чимось таким казковим, воно є дуже реальним. Це є відчуття миру, спокою, любові. Так важливо сьогодні нам зрозуміти те, що не маємо права нізащо продавати власну душу.
Нещодавно мені довелося пережити цікавий досвід. Одного разу до храму зайшли двоє молодих людей, двоє дівчат. Не скажу, що підлітків, але це вже була студентська молодь. Вони почали робити таку досить відверту фотосесію на фоні храму і всередині. Я підійшов для того, щоби зробити невеличке зауваження. Я говорив про те, що для багатьох людей це місце є святе. Вам ніхто не забороняє робити світлини, але ви мусите розуміти і поважати тих людей, які зараз тут моляться. На що я отримав досить таку агресивну відповідь: «А може я хочу показати красу храму, а ви мені заважаєте». Для мене було дуже так дивно чути цих молодих людей, які, замість того, щоби діалогувати, одразу вибрали форму нападу. Я намагався далі спілкуватися і дуже делікатно говорити їм про цю пошану одне до одного, про шанобливе ставлення до місця, яке є святим, про шанобливе ставлення до храму, в якому люди моляться за наших воїнів, в якому вони оплакують наших Героїв. І для багатьох наші храми – це святе місце. На що я отримав ще одну відповідь, яка до сих пір у моєму серці є таким болем, але водночас і знаком запитання. Молода дівчина сказала мені: «А я не вірю у все це. І я не вірю в Бога, я не вірю у священників, і взагалі». І вона розвернулася і пішла геть. І я поставив собі питання: «А що буде далі?» Адже я розумію, що це не один приклад поведінки молодих людей. Я розумію, що війна точиться і за душі наших дітей, війна точиться у середовищі соціальних мереж, війна точиться там, де молоді люди вже не бояться сказати: «А я не вірю у все це. Для мене це все є вигадки». То про якого Миколая чи про які інші традиції може йти мова, коли молода людина вже від самих початків свого життя відкидає все це. Насправді я поставив собі питання: «Господи, а як знайти шлях до таких дітей? Як допомогти їм зустрітися з Тобою?» Адже я розумію, що це є виклик для Церкви, виклик для кожного з нас – відкрити молодій людині Христа, відкрити молодій людині Бога. Бо, якого Бога ця людина собі уявляє? Справді, ця людина мусить полюбити ближнього свого, як самого себе. Відтак, полюбивши свого ближнього, вона почне розуміти, ким для неї є Бог, який діє через цього ближнього, який є поруч. Бог, який промовляє, який закликає. У цій дорозі до Вифлеєму поставмо собі питання: “А ким для мене є Бог?” Як на це питання відповість собі людина, якій поставили діагноз четвертої стадії онкології? Як на це питання відповість військовослужбовець, який перебуває під обстрілами, а вдома його рідні страждають, бо не можуть вирішити ту чи інші проблему? Як сьогодні уявляє собі цього Бога мати, яка зустрічає сина, який повернувся з війни вічним Героєм? Як людина уявляє цього Бога? Ким Він є для неї? І ми щодня вчимося усвідомлювати, переживати, досвідчувати, ким для мене є Бог?
Ми розуміємо, що є щось, що нам не підвладне – це час. І клепсидра нашого життя є перевернута, і ми не можемо ні пришвидшити її, ні зупинити. Наш час на цій землі є лімітований, і тому я маю навчитися справді зрозуміти, що для мене є найціннішим. А найцінніше – це моя душа, яку мені дав Бог. Моя жива душа, яка, як живий організм, дуже відчуває, де є правда, а де є брехня. Моя душа відчуває, коли я роблю добрий, правильний крок у своєму житті. Тоді справді я відчуваю таку внутрішню насолоду від того, що Бог дає мені мудрість зробити той чи інший вибір, що Бог дає мені мудрість прийняти те чи інше рішення. Але ця душа відчуває великий біль тоді, коли ми дозволяємо отруті увійти у своє життя. Можливо маленькими порціями, можливо маленькому гріхові, який може призвести до великої і надзвичайно болючої процедури лікування, тому що зцілення від гріха є болючою процедурою. Адже треба визнати те, що в певний час мого життя я помилився. Але для чого я це роблю? А я роблю це для того, щоби прийти до Господа Бога і сказати: «Боже, пробач мені, бо тут я помилився, тут я зробив помилку, але я хочу бути іншим. Допоможи мені зробити це». І коли людина робить крок назустріч Господу, коли вона міняється, коли вона докладає максимум зусиль для того, щоби викликати у своєму серці цей жаль за гріхи, тоді змінюється все довкола, тоді змінюється все моє суспільство.
Євген Сверстюк говорить: «Життя визначається питаннями, які ти поставив там, де звично було мовчати». Як часто ми мовчимо на гріх? Як часто ми мовчимо на неправду? Як часто ми задля «святого спокою» не хочемо піднімати жодних тем, тому що розуміємо, що можемо викликати на себе шквал незадоволення, агресії у свого керівництва. Коли я мовчу на гріх, бачачи, що страждає мій чоловік чи моя дружина, чи моя дитина. Або коли мені звично мовчати і не говорити нічого про корупцію, закривати очі, неначе все так добре. Чому я мовчав? «Життя визначається кроками, які ти робив проти течії», – каже Євген Сверстюк. Чи готові ми сьогодні йти проти течії? Чи готові ми сьогодні усвідомити, що один у полі воїн? І це має бути таким першим гаслом кожної людини. Кожен має бути воїном і воювати там, де може бути успішним, не перекладати свою роботу на інших. Моє життя визначається також тим, як ми будили сонних. Це залежить від кожного з нас, дорогі брати і сестри. Ми маємо бути тими, які пробуджують зі сну тих, хто майже засинає. А найкраще будить слово, яке дає можливість пробудитися з цього сну, тому що словом Господь покликав до життя цей світ, і словом Господь покликав до життя тих, хто вже його втратив. Донька Яіра справді померла, але Господь словом кличе її до життя. Він кличе до життя і юнака, який заснув тим мертвим сном. Тобто Господь пробуджує до цього життя, але Він мусить діяти через когось. Розмірковуючи про цю молоду особу, з якою я мав можливість зустрітися, я поставив питання: «Господи, а чи достатньо я зробив? Чи достатньо я сказав, щоби Ти промовив і пробудив її до життя?» «Наше життя визначається тим, – каже Євген Сверстюк, – як ти боровся із застійним морем байдужих і теплих?» Адже байдужість – це те, що найбільш шкодить всім нам. Маємо багато працювати. Перед нами є важка дорога, але мусимо усвідомлювати ту цінність, яку має наша душа, адже вона є безсмертною. Її можна продати, її можна купити, але її не можна вбити. Вона завжди буде живою. Від кожного з нас залежить те, в якому стані вона буде. Тому працюймо, докладаймо максимум зусиль для того, щоби промовити до тих людей, які сьогодні ще не зустрілися з Господом, які перебувають далеко від світла. І можливо моя дія приведе до того, що колись ця душа все ж таки зустрінеться з Господом Богом.
о. Павло Дроздяк, адміністратор парафії Святого Духа Львівської Архиєпархії УГКЦ, капелан Львівської міської ради
За матеріалами програми «Ресторація життя» для Львівського радіо
Повязані записи
