З 22 червня впродовж кількох днів у храмі Різдва Пресвятої Богородиці Львівської Архиєпархії УГКЦ відбуваються реколекційні науки, приурочені 20-літтю візиту Святішого Отця Івана Павла ІІ до України.
Про те, як оживити свою душу духовно, та про любов, як засіб подолати свої життєві страхи, розмірковує ректор Київської Трьохсвятительської духовної семінарії УГКЦ отець Петро Жук.
«Реколекції – це можливість оживити свою душу духовно»
Реколекції у своїй основі – це проповіді, які мають певну тематику, і дозволяють нам у цей час призадуматися і перемінити своє життя. Реколекції – це щось таке, що дозволяє нам подивитися на наше життя з іншої сторони, адже житейські клопоти нас поглинають настільки, що ми їх носимо у своєму умі, серці, житті. Навіть тут, стоячи у храмі, ми постійно думаємо, переживаємо, плануємо і деколи у хаосі цих думок, планів — ми забуваємо подивитися на себе. Реколекції – це щось, подібне на дзеркало, де ми стаємо кожного ранку, прикрашаємося, і, пізніше, ідемо у життя. Вони дозволяють нам ще раз подивитися не на зовнішній образ, але поглянути кудись глибше. Я знаю, що є комірочка у вашому серці, у вашій душі, яку ви не відкриваєте кому-небудь, — у неї ви впускаєте тільки Бога, бо саме Господь туди може прийти, бо Він нас добре знає. Реколекції – це можливість оживити свою душу духовно. Коли наше серце пульсує, кров іде по жилах, наш організм дихає, але що відбувається з нашою душею? Бо дуже часто наша душа таке враження, що застигла, а тільки-но ми починаємо до неї доторкатися, стає боляче. Диявол неначе промовляє до нас, щоб ми не чіпали нашу душу, нехай вона залишається такою заскорузлою, неруханою, мертвою. Я думаю, що кожен із нас зустрічався з такими спокусами.
Отже, реколекції дають нам нагоду подивитися на себе самих. Хочу підкреслити, що головним реколектантом є кожний із нас. Я не зможу пробитися і постукати до тієї комірочки вашого серця, в яку ви нікого не впускаєте. Якщо ви не візьмете і не відкриєте її перед Богом, я не підберу ключа до неї, бо не віднайду тих слів, які можуть заставити вас вийняти той заскорузливий гріх, який причепився, як реп’ях, до нашої душі, і ви його не можете відпустити. Я не можу вас змусити жаліти за свої гріхи, допоки не сокрушите серце своє, і не скажете Богові: «Невже я створений для гріха? Так ні, Боже, Ти мене створив для чогось більшого».
«Не бійтеся любові, бо вона дарує життя»
Будуючи цей храм, ніхто, напевно, не думав, що колись тут буде реально свята людина, яка прийде на це місце, поблагословить його, промовить до цілого народу. Яка ж то благодать, що ми стали учасниками цього. Ми з вами – сучасники святої людини – Івана Павла ІІ Папи Римського, святого ХХ століття. Ця парафія має особливе відношення до Його приїзду, бо цей храм, це місце було вибрано на зустріч із Папою, на Його молитву і благословення молоді. Ця людина своїм життям досягнула святості.
«Не бійтеся любові, бо вона дарує життя», — таку фразу Іван Павло ІІ Папа Римський промовив до нашої молоді. Здавалося б такі прості слова, хіба ж ми проти, щоб нас любили? Любові потребують усі, особливо наші діти. Ми завжди хочемо їх обняти, поцілувати, а вони, у свою чергу, хочуть показати і нам силу своєї любові. Любов є рушійною силою усього в цьому світі. Не має нічого більшого, ніж любов, бо Сам Бог є любов. Саме тому ми є дітьми Божими, бо ми здатні бодай відображати любов. Якщо Господь є у нашому серці, тоді ми здатні любити. Коли зраджують любов, то ранять не наше тіло, а душу. Рани душевні так довго болять. Тому повна гармонія життя приходить тоді, коли ми здатні любити, і коли нас люблять. Ми можемо не мати нічого, бути позбавлені здоров’я, коштів, стабільності, але, коли в нашому житті є люди, які нас люблять, і коли ми любимо, — то здатні усе компенсувати, все це решту набуває іншого значення, бо кажемо, що ми є щасливі, а коли так, то ми здатні розвиватися і досягнути того, що ми називаємо святістю.
Святий Отець використовує фразу «Не бійтеся любити», бо вона була особлива для нього. Він у своєму життєписі згадує, що це була одна із перших фраз Святого Письма, яка Його колосально вразила. Бо слова «любити» і «не боятися любити» були для нього фундаментом цілого подальшого його життя. І Він пізніше, роздумуючи над тими словами, скаже: «Подивіться, що ціла історія спасіння людини, її відкуплення, віднайдення Богом починається зі слів: «Не бійся»». Бо коли Архистратиг Гавриїл приходить до Богородиці, то що Він їй каже: «Не бійся…». Він добре знав, що якщо у серці Богородиці буде страх, — там не буде існувати Духа Святого.
«Ми не позбудемося усіх страхів, але зможемо їх перемінити тоді, коли мотивацією буде не сам страх, а любов»
Пізніше Святий Іван Павло ІІ каже: «Подивіться, як цікаво: той Йосиф, Обручник Пресвятої Богородиці, покровитель святої Католицької Церкви, коли зустрічається із Богородицею і довідується, що вона вагітна від Духа Святого, — мав великий страх». Цей страх заставив його вигнати її, він задумав лишити її, відвезти до батьків, щоби не наробити скандалу. І Архистратиг приходить до нього і каже: «Йосифе, не бійся взяти Марію, бо те, що в її лоні, то не від людини, а від Духа Святого». І тоді Йосиф так перестає боятися, що не зважає ні на що, він залишається і опікується Богородицею, допоки був живий. Він пройшов увесь шлях, з відчуттям відсутності страху, бо Бог цей страз з його серця забрав.
Найбільшою проблемою є страх. Люди бояться різних речей, таке враження, що страх проник у все наше життя. Сьогодні він є щось інше, від нього не можна закритися у квартирі, десь сховатися, бо страх є в нашому умі і нашому серці. І це дуже наглядно показала пандемія, коли ми почали боятися не тільки хвороби, смерті, — а почали боятися один одного. Тобто, людина почала боятися іншої людини, не гріха, а іншої людини. Страх є настільки нормою нашого життя, що таке враження, що ми не живемо, — а живемо для того, щоб боятися, щоб служити страху, виконувати його посили. Він нас сковує, має здатність робити нас рабами.
Святий Іван Павло ІІ виокремлює чотири категорії того, чого ми боїмося. Він каже: «Не бійтеся Бога». Тобто, людино, не бійся Бога. Знову, неначе страх має нами мотивувати, немовби він є рушійною силою нашого духовного життя. Далі Святіший Отець каже: «Не бійтеся любові і не бійтеся своєї слабкості». Чому ми боїмося? Бо ми не хочемо бути слабкими, показати свою слабкість. Святіший Отець продовжує: «Ми не маємо права боятися правди про самих себе». Боятися правди про себе – це є безвихідь. Якщо ми зараз не подивимося у своє серце і не скажемо правди самі собі, — ми не маємо шансу змінитися. Ключ до зміни лежить у правді про себе. Про останнє Отець каже: «Не бійтеся людей». Справді, в нас сьогодні є суспільство замкнутих дверей. Ми сьогодні дуже часто боїмося вийти на вулицю, рідко спілкуємося. Нас дратують проблеми інших людей, ми хочемо втекти, закритися і перетворитися на споживачів. Треба вчитися спілкуватися, бо у ньому є повнота благодаті.
Ми не позбудемося усіх страхів, але зможемо їх перемінити тоді, коли мотивацією буде не сам страх, а любов. Тобто, коли ми будемо любити Бога і боятися Його образити, то зможемо побороти у собі всі інші страхи. У любові не має страху. У любові є: свобода, правдива жертовність, здатність подолати себе, свій егоїзм, здатність признатися самим собі, бачити самих себе. Любов має таку силу, яка дає нам можливість змінитися. Тому навіть заскорузлий алкоголік, наркоман чи шопоголік може змінити себе, якщо він буде відчувати любов Божу у своєму житті, якщо він вирве страх, а на це місце поселить любов. Любіть Бога, любіть ближніх! Бо в такий спосіб ми зможемо змінити світ.
Підготували Юліана Лавриш, Андрій Мандрика
Фото – із Фейсбук-сторінки Київської Трьохсвятительської духовної семінарії УГКЦ та Церкви Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ
Повязані записи
