Робота із молоддю є важливим напрямком діяльності Церкви, про що свідчить катехизування, молодіжні фестивалі, форуми, зустрічі та інші проекти. Про християнське виховання, життя молоді на парафіях та соціальні мережі як спосіб комунікації з молодими людьми спілкуємося з о. Ростиславом Пендюком, Головою Патріаршої комісії у справах молоді УГКЦ.
У чому, на вашу думку, полягає важливість християнського виховання для молоді? Чи може воно дати сучасній молодій людині щось таке, чого вона не ніде інакше?
Почувши це запитання, я подумав, що ми дуже рідко про нього говоримо, а воно насправді неймовірно важливе. На мою думку, саме для сучасної молодої людини віра і життя з Богом – це можливість мати точку опори. Ми живемо в чудовий, але воднораз дивний час. Два роки тому, якби ви почули від мене, що ми будемо жити в умовах карантину, ви б мені порадили перевірити, чи в мене все гаразд з головою. Але, тим не менше, уже півтора року пандемія і карантин – це наша дійсність. І, говорімо чесно, ми не маємо ні найменшого уявлення, як буде виглядати наша дійсність ще через пів року.
Життя в такому безперервному калейдоскопі, коли все довкола крутиться і міняється, з одного боку, відкриває багато можливостей, а, з іншого боку, змушує сучасну людину дедалі більше почуватися самотньою, невпевненою і розгубленою. А Бог – це точка опори, точка відліку, відчуття того, що ти можеш на когось опертися. Візьмемо для прикладу Заповіді Божі. Вони є певним орієнтиром, до якого можна відкликатися. Коли ти розгублений і не знаєш, як повестися, тоді можеш запитати: «А що про це думає Бог?»
Мені здається, що сьогодні, як ніколи раніше, християнство, віра, життя з Богом і Церква можуть відкрити людині можливість бути по-справжньому щасливою в сучасному світі. Адже, з одного боку, християнство дозволяє користуватися всім, що дає тобі сучасність, а з іншого боку, дає відчуття того, що ти твердо стоїш на землі.
Які кроки робить Церква назустріч молоді, як сприяє її християнському вихованню?
Щоб відповісти на це запитання, я трохи повернуся до попереднього. Хоч люди Церкви – єпископи, священники, монашество, миряни – мають константу, якою є Бог, та, з іншого боку, теж живуть у мінливому сучасному світі. І Церква, маючи дві тисячі років історії, має дуже великий досвід, але їй теж буває дуже складно зорієнтуватися на місцевості, коли все довкола так крутиться. Я пам’ятаю ту розгубленість, яка була у квітні минулого року. Тоді карантин по-справжньому почався, а попереду було святкування Великодня. Як? Що з цим робити?
І з молоддю так само. Мені здається, що Церква, разом з молодими людьми, шукає. Ми знаємо, що треба зробити, що треба сказати, ми маємо відповіді на ті запитання, які є в молоді. Але ми не завжди знаємо як це зробити, як донести це тою мовою, яка буде для них зрозуміла. Тому з’являються різні формати. Може, їх ще є недостатньо, але вони з’являються.
Мене дуже надихає те, що робить Католицька Церква. Декілька років тому був Великий синод Католицької Церкви, присвячений молоді. Кілька місяців тому з’явився цілий документ, присвячений молоді. Там є багато важливих речей, але наскрізна думка, яку Католицька Церква говорить сама собі – ми маємо слухати молодих людей. Ми не можемо просто звертатися до них, як до спостерігачів. «Шановна молода людино, слухай, що ми хочемо тобі сказати». Ні, ми маємо казати: «Ходімо, сядемо разом і подумаємо, що і як ми маємо робити». Католицька Церква наголошує на тому, що це має бути співтворіння.
Чи можна вважати фестиваль «Вітер На-Дії», який нещодавно відбувся, однією з тих форм, яку знайшла Церква для праці з молоддю? Якщо так, то чи можна вважати це успішним результатом?
Одною з форм точно. І я хочу думати, що це було успішно, бо все-таки кілька тисяч людей вже не вперше відгукнулися на запрошення приїхати. Хоча ми отримали теж і критику і завжди приймаємо її з вдячністю. Якщо це не критиканство, а критика, то вона дозволяє розвиватися, зростати. Ми її прийняли, проаналізували, виписали всі зауваження і запам’ятали їх, щоб змінити в майбутньому.
Що мені подобається в цьому форматі, то це те, що ми пробуємо через «Вітер На-Дії» показати ширину християнства. Деколи в нашій уяві християнство – це щось, що пов’язане виключно з молитвою, богослужіннями і катехизацією. І молитва справді є центром християнства, але, якщо ми звужуємо християнство лише до цих форматів, то цим кажемо Богові: «Боже, у моєму життєвому просторі я виділяю Тобі півтори години в неділю, 15 хвилин зранку і 15 хвилин ввечері. Усе решта – простір без Тебе». А ми хочемо через «Вітер На-Дії» показати, що християнське життя не закінчується лише в моментах дуже релігійних, воно скрізь: у відпочинку, праці, у бізнесі, науці… у всьому. Тому ми творимо перетини, запрошуємо не дуже воцерковлених або не дуже віруючих людей, за що нам часом дорікають. Але ми їх запрошуємо не як експертів з віри, а як експертів у тих галузях, в яких вони професіонали. Адже ми хочемо, щоб наші молоді християни були грамотними, цікавими, обізнаними у всьому, щоб вони своєю вірою наповнювали життя в повноті. Знаю, що дехто пробує відтворювати подібні історії у своїх парафіях. Це дуже тішить. Але треба також шукати багатьох інших форматів.
Які, на вашу думку, є недопрацювання або помилки Церкви в комунікації з молоддю?
Я б сказав, що у цьому запитанні є і відповідь. Бракує самої комунікації. Далеко не всі єпископи, священники чи дорослі миряни усвідомили, що з молодими людьми можна і варто говорити. І це не обов’язково робити з такою настановою, що я, мовляв, нагорі, бо я мудріший і зараз тобі розкажу, як треба жити. Молоді люди часто мають фантастичні ідеї, вони можуть дати багато цінних думок. Я завжди говорю про це: те, що працювало кілька десятків років тому, не працює зараз. Я прожив 45 років, мій середній син – 17. Так, у мене життєвого досвіду більше. Але, з іншого боку, він має неймовірну можливість сягати різної інформації, він так багато знає і так багато може мені розповісти. Я захоплююся, коли слухаю своїх дітей і чую їхні ідеї. Коли ми організовували «Вітер На-Дії», я радився з ними, казав, що хочу зробити от такий майданчик, обговорити от таку тему і питав, що вони про це думають. Від моєї ідеї до кінцевого результату залишилося десь 30%, тому що вони все міняли: оце не можна, тут неправильно, краще зробити отак. І я захоплююся цим. Молоді людей справді можуть дати багато життя, енергії і творчості. Мені здається, що це ключова помилка. Ми все ще дивимося на молодь так, як дивилися 50 чи 30, чи 20 років тому: з висоти. Варто слухати молодих людей, бо вони мають чим поділитися.
А які є труднощі в комунікації з молоддю? Які бар’єри доводиться долати?
Знаєте, я сказав, що Церква не завжди хоче спілкуватися з молоддю, але в комунікації з ними є і інша крайність: сучасні молоді люди взагалі не хочуть слухати. І це теж велика дурниця. Все-таки і Церква, і люди, які прожили на кілька десятків років більше, мають що сказати і чим поділитися, мають цінний досвід, який варто і необхідно слухати.
З іншого боку, я думаю, що великою проблемою, про яку ми ніби говоримо, але про яку не достатньо глибоко думаємо, це віртуальний світ. Його небезпека полягає в тому, що смартфон сьогодні може замінити фактично все або хоча б створити уявлення, що все замінює. При чому у ньому ти заповнюєш свій час так, як хочеш. У реальному житті складно це зробити. Навіть щодо підготовки «Вітру на-Дії»… Нас було не так багато людей, але між нами час від часу виникали гострі суперечки і непорозуміння, адже це життя, у житті так буває. Навіть якщо маємо спільну мету і місію, все ж таки ми різні, нам доводиться іноді іти на поступки. У віртуальному світі всього цього немає. Ти можеш створити собі вимріяну картинку, заповнити цей свій світ тими блогерами, яких хочеш слухати, тими відосіками, як каже молодь, які ти хочеш бачити. І все прекрасно. Зранку прокинувся, увімкнув смартфон і прожив день, в якому тобі комфортно, адже ти заповнив час тим, що було приємно, не виникало ніяких конфліктів, тому що не можна посваритися з ютубом. Якщо щось в ньому не подобається, його можна просто вимкнути. Маму, священника чи друга так не вимкнеш. А інстаграм, ютуб… Вимкнув – і все.
З одного боку, Церкві потрібно зайти в цей віртуальний світ і промовити до молодої людини звідти, а, з іншого боку, великим викликом є запросити молодих людей у справжнє життя, бо там – нереальне життя, підміна, мильна бульбашка.
Ви доволі активно ведете свою фейсбук-сторінку і сторінку вашої парафії храму Різдва Івана Хрестителя у Винниках. Чому ви вважаєте це важливим? Чи є це теж одним із кроків назустріч молоді?
Безумовно це є одним із шляхів, щоб налагодити контакт із молоддю, але це є просто необхідним для парафії і Церкви. Проілюструю це такою ситуацією. Ми написали на сторінці нашої парафії у фейсбуку прохання, щоб люди пригадали собі, що існує карантин, що треба одягати маски і дбати про здоров’я. І я звернув увагу, що вже в наступну неділю приблизно 90% людей стояли в масках, хоча перед тим вже був трошки менший відсоток. Хоч статистика цього допису не була захмарною, але люди побачили і, правдоподібно, частина з них почула це. Це працює.
Хочемо ми цього чи ні, але соціальні мережі – це частина нашого життя. Я є критиком того, щоб жити в соціальних мережах повністю, але, коли хтось скаже, що взагалі туди не заходить, я цього теж не розумію. Тим паче, якщо людина претендує на те, щоб працювати з людьми, доносити щось людям, допомагати їм. Це те саме, що відмовитися від мови, сказати, що от я не буду говорити вголос, а говоритиму подумки і буду сподіватися, що мене почують. Так само, якщо сьогодні ти не присутній в соціальних мережах, то великою мірою тебе не почують. Тому я вважаю своїм обов’язком і обов’язком церковної спільноти бути там присутніми, наскільки це можливо.
А як ви ставитеся до того, коли священники стають блогерами?
Загалом – чому ні? Але у нашому духовному житті часто питання стоїть не в тому, що ми робимо, а в тому, з якою метою і мотивацією ми це робимо. Можна, наприклад, давати милостиню, намагаючись допомогти людині, а можна давати милостиню для того, щоб всі побачили це, подякували у фейсбуку і похвалили тебе. Тоді моральна вартість такої милостині дуже різна. Те саме з блогерством. Якщо священником стає блогером, щоб нести людям правду про Бога і про них самих, використовуючи блогерство, як інструмент, – це супер. А якщо непомітно для себе, а мені здається, що дехто цього просто не помічає, стає залежним від вподобань, переглядів, женеться за цими кількісними показниками, навіть якимись дивними способами накручує ці показники, то з цим я вже не погоджуюся. Потрібно кожного ранку, коли прокидаєшся, ставити собі запитання: для чого я маю прожити цей день і для чого я буду робити те, що буду робити.
Українська греко-католицька Церква видала цілу інструкцію щодо присутності священнослужителів в соціальних мережах і в мережі «Інтернет», але чи ми всі її читаємо. Там досить детально розписано, чого Церква очікує від своїх священнослужителів. З іншого боку, я не можу уявити єпископа, який переглядає десятки чи сотні історій в інстаграмі, публікацій у фейсбуку, відео в ютубі, а ще ж існує недосяжний для мене тік-ток, щоб перевіряти своїх священників. Може, варто часто з ними про це говорити, але мені здається, що має бути звертання до здорового глузду священників. Думаю, якби апостол Павло сьогодні жив, він би був блогером на всі 100% і писав би не до коринтян, а до «інстаграмичан».
Але священник має зважувати кожне слово. На проповіді те, що ти скажеш, ймовірно, через пів години люди забудуть. А те, що опубліковано в інтернеті бодай на пів секунди, залишається там назавжди. Науково доведено, що, навіть якщо ти видалиш це зі своєї сторінки, воно залишається в алгоритмах мережі.
Як парафія може сприяти християнському вихованню молоді і як це відбувається на вашій парафії?
Є стратегічна відповідь на це запитання. Вона полягає в тому, що потрібно наполегливо працювати з дітьми. Якщо діти, починаючи з 5-9 років, знайдуть свою домівку на парафії і будуть кожного року зростати тут, то, коли їм буде 18-20 років, швидше за все, вони тут і залишаться. Це довгострокова відповідь, але вона найбільш точна і найбільш правильна. Пізніше, коли та молодь стає зрілою, ми також маємо для них мати відповіді, як для молодих сімей, молодих працівників. Парафія має бути таким мультифункціональним простором, в якому своє місце має знайти кожен.
Щодо нашої парафії у Винниках, то вона просто фантастична. У нас дуже класні парафіяни. Але ми з отцями маємо цікаве спостереження. На парафії справді дуже багато дітей. Коли на літургії причащаєш їх, а діти все йдуть, йдуть і йдуть, то думаєш: «Боже, як їх багато!» І це фантастика! З дітьми, відповідно, є їхні батьки – молоді людей, яким приблизно 27-40 років. Є також зрілі і старші люди. Але на парафії мало молоді старшого шкільного віку і студентів. Вони є, але їх небагато. У Винниках школи переповнені, але молодих людей ніби немає в публічному просторі. Ми сидимо з отцями і думаємо про це, хочемо зрозуміти, де ці молоді люди. Можливо, одна з відповідей – це те, про що ми говорили раніше. Можливо, вони сидять у своїх помешканнях і живуть у віртуальному світі. Але з цим потрібно щось робити. І це для нас виклик. Ми роздумуємо над тим, як можемо налагодити комунікацію з молодими людьми, створити спільні проекти, щоб показати, що тут теж їхній дім. Ми не так давно тут душпастирюємо і поки ще в пошуках цих відповідей, але це дуже цікаве завдання, з яким ми точно хочемо працювати.
Чи може бути одним із шляхів пошуку цієї молоді активна праця з батьками, щоб вони приводили своїх дітей?
Я є батьком дітей такого віку. У мене дуже гарні стосунки з дітьми, але я розумію, що, коли їм по 17 і 19 років, то вони приймають власні рішення. І я маю з повагою ставлюся до їхньої дорослості. Звичайно, в межах розумного. Якби я виявив, що мої діти потрапили в якусь погану спільноту, я б напевно протестував. Але я не можу вирішувати, куди їм ходити, з ким дружити і чим цікавитися. Тому не знаю, чи такий спосіб може допомогти в християнському вихованні молоді.
Як ваша парафія пережила період пандемії? Чи це була криза, чи навпаки згуртувало людей і дало новий поштовх?
Щиро кажучи, мені складно на це відповісти, бо я на цій парафії тільки з березня. На той час вже рік тривала пандемія, тому я не маю ширшого огляду. Але мені здається, що минула так, як скрізь. Хтось перейшов в онлайн. Тобто люди ходять на роботу, в магазини, їздять в громадському транспорті, але не ходять до церкви, а дивляться Службу Божу по телевізору, бо бояться коронавірусу. А, з іншого боку, в людей є певний «голод», вони потребують живого спілкування, живої зустрічі, потребують бути на літургії, посповідатися. Я зустрічався з історіями людей, які плакали через те, що за час карантину не могли приступити до сповіді. Для них була велика радість, коли змогли це зробити. Мені здається, що пандемія трохи нам відкрила правду про нас самих, показала нас і в позитивних моментах, і в негативних, які ми намагалися маскувати і робити вигляд, що їх немає.
Підготувала: Софія Витівська
Повязані записи
