6 грудня 2020 року, Гарнізонний храм свв. апостолів Петра і Павла у Львові відзначає 9-ту річницю свого відкриття. До цього 65 років храм не діяв. За цей період священнослужителі і парафіяни зробили величезний внесок у підтримку армії, Майдану і не зупиняються сьогодні під час пандемії. Зокрема, закуповують кисневі концентратори. Але 9 років тому, не всі вірили, що старовинний храм повернеться до життя. “У Бога все можливо”, – були переконані капелани і своїми силами прибирали, а перші Богослужіння звершували за мінусової температури. Розпочали і реставрацію храму. Встигнути планують до 10-ї річниці відкриття. Ми поспілкувалися із настоятелем Гарнізонного храму свв. апостолів Петра і Павла про феномен цієї святині у Львові.
– Отче, знаємо, що 6 грудня, у День Збройних Сил України — річниця, відколи Гарнізонний храм відчинив двері для вірян.
– Перш за все, дякуємо Богові, що храм став місцем молитви для багатьох-багатьох тисяч людей, куди вони приходять, щоб побути з Богом, знайти і поглибити свою віру. На початку, пригадую, парафіян було кілька десятків, не більше, потім їхня кількість суттєво зросла і для нас, священників, це є надважливо. За 9 років, безумовно, відбулося дуже багато подій, які пов’язані з нашим храмом, бо на цьому шляху, ми переживали Майдан, війну. У часи Революції Гідності храм став своєрідною сортувальною базою, куди зносили речі потрібні для Майдану. Також з початком війни, храм став місцем, де воїни отримували засоби захисту, підтримку. Згодом, коли військовослужбовці зазнавали поранень, храм долучався до їхньої реабілітації. Та й сьогодні намагаємося повсякчасно допомагати нашим захисникам. Наша святиня стала візитною карткою Львова і України для представників багатьох країн, бо у тут перебувало дуже багато делегацій найвищого рівня, туристів, які тут відкривають для себе духовність, знаходять віру.
– Можна побачити, що у Гарнізонний храм приходять не лише військові, але й дуже багато мирян. Що саме їх тут так сильно тримає?
-Думаю, що, перш за все, це те, що кожна людина потребує бути з Богом, і зі свого боку, ми намагаємося бути посередниками між Господом і ними. Наше завдання – вчасно бути на сповіді, вчасно розпочати Богослужіння, максимально бути простими. Важливо, що ми військові капелани і своє душпастирство багато-хто з нас розпочав не зі стін храму, а саме з капеланського служіння, у різних локаціях. Я душпастирював у в’язниці як капелан. Це дало можливість кожну людину, яка приходить на молитву, старатися максимально відчути, бачити її очі. Хотів би відзначити, що спільнота священнослужителів цього храму приблизно одного віку і це дозволяє нам одне одного з півслова розуміти, підтримувати, допомагати.
-Якщо говорити про Гарнізонний храм, то він став осердям духовного життя не лише для військових, а також для студенства, дітей-сиріт, осіб, які перебувають у місцях обмеження волі. Адже при храмі діє 4 напрямки капеланського служіння. Розкажіть, чому вирішили сконцентруватися не лише на військовому капеланстві?
– Тут треба віддати належне попередньому настоятелю Гарнізонного храму о. Степану Сусу, а нині Владиці, який вбачав як пріоритет у душпастирстві місійне служіння: іти туди, де наразі ще немає священника. Тобто бути капеланами. Очевидно, що для нього, капеланство було у широкому розумінні цього слова, не лише для військових, а й для сиріт, студентів, для в’язнів. З благословення Митрополита Ігоря Возьняка цю ініціативу вдалося реалізувати і об’єднати довкола цього храму тих священників, які сьогодні є капеланами у різних церковних інституціях. Церква і люд Божий завжди разом. Ми, відчували себе зобо’вязаними реагувати на те, що відбувається довкола нас.І якщо говорити про нинішню ситуацію з пандемією, то ми розуміємо, що мусимо допомогти медикам. Відтак придбали апарат високоточної легеневої терапії, який є дуже коштовним. Сьогодні очікуємо кисневий концентратор, який невдовзі прибуде до Львова. Тому ми намагаємося бути тими, хто є разом з людьми, повсякчасно. І я думаю, що люди це бачать і, як наслідок, маємо віддачу від них, люди нас шанують, підтримують. Тому багато вірян і приходить до храму на молитву, щоб бути разом з Богом.
– Із сучасної історії храму відомо, що на підтримку Майдану, а потім армії, були зібрані мільйони благодійної допомоги. Чи це був виклик для Вас? Адже з радянських часів суспільству нав’язували думку про те, що Церква — це стіни, але не соціальне служіння. Тут Ви зламали стереотип.
-Безумовно, думаю, що стереотипи нам доводилося розвіювати не лише у тих випадках, але у багатьох інших. Наприклад, ми намагалися бути поруч з військовими у всіх їхніх життєвих ситуаціях. Душпастирська діяльність серед військовослужбовців дуже специфічна: потрібно прийти у казарму, де багато людей, де нічого не облаштовано для проповідування, де ти маєш бути максимально простим, щирим, відкритим. Для нас ламання стереотипів — це вміння взяти на себе певну міру відповідальності за те все, що ти робиш. Для нас було важливо щось відповісти матері, яка телефонувала і казала, що її сину потрібен бронежилет. Ми не могли відповісти їй: “Та якось воно буде”. І це мотивувало, це був виклик для нас, чи ми готові взяти ту відповідальність. І з Божою допомогою, нам вдалося певні речі зреалізувати.
– Коли сьогодні будують новий храм у Львові, то від скептиків можна почути: “Ну навіщо у місті ще одна церква? І так їх достатньо”. Як Ви думаєте, чому була потреба саме у Гарнізонному храмі?
– Я думаю, що потреба є і у багатьох інших храмах. Будучи сьогодні настоятелем цієї великої гарної 400-літньої святині, був би не проти, аби розпочалося будівництво ще якогось великого храму. Адже храм — це, перш за все, твій внесок у вічність. І думаю, що ті люди, які будували Гарнізонний храм давали собі звіт того, що він буде служити для спасіння людських душ. І тому святиня збудована дуже гарно і велично. Цей храм дуже намолений і люди це відчувають. Успішність храму — це успішність Божої дії. Тому що люди, які приходять і моляться біля давнього Розп’яття, біля вівтаря Божої Матері, (а це найдавніша реліквія нашого храму 1590-й рік), відчувають, що Господь їх чує. Вони приходять сюди для того, щоб знаходити спокій і бути вислуханими. Тому я так часто наголошую на Божій дії. Люди діляться досвідом що у важкі періоди життя вони приходили у храм і у тиші, на молитві, відчували, що Господь їх підтримує і любить. І цим зумовлено те, що вони прагнуть вкотре і вкотре сюди повертатися. На сьогодні, маємо 4 Літургії у будні, 8 Літургій у неділю і на кожному Богослужінні присутні люди, постійно триває молитва. Це є лічниця душі для кожного з нас. І тому, чим більше храмів, тим здоровіше суспільство. Як свого часу, говорили наші патріархи Андрей Шептицький, Йосип Сліпий, що буде храм — будуть люди.
-Знаємо, що тривалий час ведеться реставрація фресок у храмі. Як можна підтримати цю ініціативу?
– Реставрація триває 9 років. Більшість елементів, які були пошкоджені, вже відреставровані. Зокрема, всі вівтарі. Реставрація одного вівтаря займає орієнтовно рік. На сьогодні, все виглядає ошатним із збереженим шармом давнини. Наймасштабнішим реставраційним процесом є відновлення фресок на склепінні головної нави. Це велика площа 1300 квадратних метрів. Це дуже кропітка робота, яка щодня пов’язана з науковими дослідженнями. Певний етап реставраційних робіт завершено, йдеться про частину святилища. Тому, ми там перебуваємо і зводимо свій погляд на склепіння, то бачимо унікальні фрески Франциска Екштайна, який вже на той час намагався зробити, так званий, 3D формат, дуже специфічну візуалізацію. Власне, ми проводимо наукові дослідження, щоб зрозуміти, яким чином розраховували масштаб рисунку склепіння. До грудня 2021 року маємо намір завершити усю реставрацію внутрішнього склепіння нашої святині. Водночас влітку, незважаючи на пандемію, розпочалася реставрація зовнішнього фасаду. А це теж не менш складні виклики для реставраторів. Тому що, нашарування століть додали специфічні особливості. Наприклад, тиньк на фасаді є різних періодів. Реставратори зробили скринінг цих тиньків і відправили у польську лабораторію, щоб дослідити, які саме з цих нашарувань є автентичними. За їхніми результатами, зможемо відновлювати саме таку консистенцію тиньку, який був багато століть тому. Долучатися до реставрації можна у різний спосіб, через онлайн чи пожертвувати у храмі кошти.
-Отче, пригадуючи відкриття Гарнізонного храму свв. апостолів Петра і Павла 9 років тому, можливо, маєте такий яскравий спогад?
– З попереднім настоятелем о. Степаном Сусом, а нині Владикою, ми співслужимо ще з 2008 року. Цей день, 6 грудня, я пам’ятаю дуже яскраво. Дні перед відкриттям ми перебували у храмі цілодобово, наводили лад. Нам довелося нашвидкоруч якимось чином позакривати усі руйнації, які були на вівтарях, придумати щось з освітленням, якого не було. Ми тут всі знаходилися у респіраторах з ліхтариками, бо через надмірний пил, ми не мали можливості бачити, що діється навкруги. Ми попросили одну із клінінгових компаній, щоб вони принаймні попилисосили. І один із їхніх працівників, молодий хлопець, підходить до нас і питає: “А скільки вам платять, за те, що ви тут прибираєте?”. Відповідаємо: “Ми не із клінігової компанії, ми священики, завтра зустрічаємо Митрополита і освячуємо храм”. А той хлопець каже: “це неможливо!”. На той час нас застала зима, грудень місяць і з огляду на те, що вікна були поруйновані у храмі, ми ту зиму переживали з постійною мінусовою температурою і люди дуже мерзли. Але згодом після утеплення все почало налагоджуватися. Тепер тут дуже комфортно молитися. За ці 9 років є що згадати. Особливо приємно те, що до багатьох реліквій доводилося у прямому сенсі, торкатися особисто. Порівнюючи, які вони були раніше, то різниця суттєва. Люди, які приходять до храму вперше, не ймуть віри, що його відчинили не так давно, а перед цим він був зачинений 65 років. Люди кажуть: “це неймовірно, це неможливо”, а для Бога все можливо.
Фото Романа Дацьо
Повязані записи
