Вже найближчої неділі, 27 жовтня 2019 року, у храмі Преображення Господнього (вул. Краківська, 21), відбудеться низка заходів, присвячених 30-літтю приєднання парафії до УГКЦ. Розклад заходів можна переглянути на сайті «Духовна велич Львова» тут. Про події жовтня 1989 року та життя сучасної Церкви говоримо із отцем Ярославом Чухнієм, настоятелем храму Преображення Господнього УГКЦ.
Отче, розкажіть про місце храму Преображення Господнього у житті Львова – як в історичній перспективі, так і зараз.
Варто зазначити, що Преображенка була другою міською церквою міста Львова. Так вона титулувалася. На розбудову цієї парафії збирали колосальні кошти по всій Україні. У куполі нашого храму є герби меценатів, які пожертвували кошти на храм. Храм будували довго. У 1848 році австрійський цісар передав греко-католикам міста Львова руїни університетської бібліотеки на спорудження другої міської церкви, а вивершили святиню з хрестами на куполі 1898 р.
З приходом Радянської влади у 1946 році відбувся Львівський псевдособор. Підготовка до цього собору була тут, у храмі, оскільки о.Гавриїл Костельник був настоятелем Преображенки, хоча головні події щодо проведення псевдособору відбувалися у Соборі Юра. Отець Гавриїл, як казали мені потім православні священики, мав один з аргументів для впливу на духовенство переходити на православ’я, щоб пізніше не прислали промосковських батюшок. Гадаю, що о.Костельник мріяв про таку собі автономію Православної Церкви на заході України, яка пізніше буде мати свою структуру, семінарію, вісник. Можливо, саме тому, що підготування до псевдособору мали перебіг тут, у парафії, вона не була настільки репресована, як інші. Тут перебували впродовж всього часу священнослужителі, які розуміли, що була вчинена несправедливість стосовно УГКЦ, але, зважаючи на тодішній тотальний контроль влади, не могли про це сказати. І ця лояльність духовенства була також відчутною для вірян. На той час не так багато храмів було відчинено. А наш храм все ж був у центрі міста. Тут було чимало чудових проповідників: о. Петро Козицький, майбутній Митрополит Миколай (Юрик), о Володимир Романчук. Впродовж цього часу не було відчутним загострене протистояння з греко-католиками. У храмі збереглось чимало католицьких практик: травневі богослужіння до Богородиці, у червні – до Христа Чоловіколюбця, в день коли припадало свято Пресвятої Євхаристії посвячували віночки, та й багато інших. Тому, коли з’явилися сприятливі умови, 29 жовтня 1989 року, парафія перейшла. Зрештою, люди були готовими до цього.
Ви як священик перейшли з Православної Церкви в УГКЦ. Як так сталося?
Так, я був сотрудником о. Володимира Яреми, у майбутньому – Патріарха Димитрія. Коли він оголосив про відновлення автокефалії для УАПЦ, я вже був сповнений іншими переконаннями, жив іншою ідеєю. У мене була за духом греко-католицькою родина, особливо прабабця і бабця. О. Амвросій Лотоцький, який служив у моєму родинному селі, який, зрештою, мене хрестив, був прикладом того духовенства, яке підписало про перехід до РПЦ, щоб не бути репресованими, але ніколи не був ярим противником УГКЦ. Коли я одружився, то потрапив у дуже побожну родину. Мої теща і тесть були з числа репресованих. Пригадую, коли не можна було висловлювати свої релігійні переконання, у дружининій родині дружини вмикали «Радіо Ватикан», слухаючи Службу Божу по радіо, так ідентифікували свою приналежність до Греко-Католицької Церкви. Тому на питання о. Володимира – “Чи ви, отче, з нами?”, я отцеві щиро подякував за співслужбу і повідомив, що не приєднуюсь до їхньої заяви, щодо відновлення автокефалії . Церковне управління перевело мене до Преображенського храму. Так сталось, що в Преображенці було вакантне місце, тому сюди я перейшов 24 серпня 1989 року. Настоятелем парафії був о.Андрій Горак, майбутній єпископ в УПЦ КП. З о. Андрієм на тему греко-католиків ніколи не говорив. Події в державі , що нахлинули з горбачовською відлигою, публікації в пресі про псевдособор, наближували публічний вихід Церкви з підпілля. Напередодні маніфестації, що мала перейти у Львові, 17 вересня, як знак незнищимості Греко-Католицької Церкви, я зустрівся з Митрополитом Володимиром (Стернюком) і запропонував йому, що 17 вересня перейду до УГКЦ. На що владика сказав, що ще не час. А ось 29 жовтня було цілком сприятливим…
Що вас врешті-решт переконало прийняти рішення?
Як я вже сказав – саме домашнє виховання. Все, що я знав про греко-католиків, – це від домашніх. Вперше з греко-католицьким священиком зустрівся, коли потайно вінчалися з дружиною. А вінчав нас о. Євстахій Смаль. Незгладне піднесення, дух відваги відчув від о. Германа Будзинського, коли він став близьким для родини через смерть тестя. Відомості про голодування греко-католиків на Арбаті в Москві за свою легалізацію, публікації про псевдособор у журналі «Огоньок» за авторством Віталія Коротича, болюче сприйняття тої несправедливості з боку більшовицького режиму і мовчазної згоди РПЦ , яка підтримала насильницькі дії проти греко-католиків -, це все мотивувало мене прийняти рішення. Психологічний тиск, пережиття постійного контролю, приниження від упокорення перед владними структурами спонукали мене прискорити момент повернення парафії до Української Греко-Католицької Церкви, з якої свого часу насильно вирвали вірних.
Чи можете пригадати цю доленосну Літургію?
У неділю, 29 жовтня 1989 року, як звичайно, о 7:30год., я розпочав Літургію. Перед тим, як почав виходити на служіння, почув, як відчиняються бічні двері. Отець-настоятель ніколи не приходив так рано. І ось отець Андрій каже: «Знаєте, отче, греко-католики сьогодні планують захопити якусь центральну церкву у Львові». І я тут, злукавивши, відповів, що такі спроби були неодноразовими, злякавшись, щоб отець мене не запідозрив. Виходжу на Службу і бачу, що нема зовсім людей. Я, до речі, служив тоді у бічному вівтарі Воскресіння. Переходячи до вівтаря, побачив члена апарату управління у справах релігії, який йшов мені назустріч. Не промовивши ні слова, він пішов до захристії, а я пішов служити. У мене була перша думка, що зараз буде захоплення вівтаря і мене викинуть звідти. Потім, вже після читання Євангелія, в церкві зібралося більше людей. Теперішній отець Ігор Цар привів групу молільників, які з нетерпінням очікували такої хвилини. Тільки на сугубій єктенії я, перемігши страх, пом’янув Вселенського Архиєрея Папу Івана Павла, Блаженнішого Патріярха Мирослава-Івана і Преосвященного Митрополита Володимира. Отець Андрій, вийшовши на солею, закричав: «Отче, що ви робите?» Проте ми продовжували молитися. Мене підтримали як всі люди, так і дяки. Так почалося нове життя для парафії храму.
Чи були побоювання, що після Літургії вас можуть схопити і провести у місцеві «органи»?
В момент повернення парохії я про такі речі й не думав. Ще Митрополит Володимир (Стернюк) пробував мене заспокоювати перед самою подією, якщо, не дай Бог, влада скористається правом насильства. Я ніколи не робив чогось в противагу Божому слову. Господь бажав, щоб Його спільнота була неподільною і об’єднувала в собі всіх , хто бажає спасатися через Ісуса Христа. Люди через свої амбіції Христову Церкву роздерли і розворогували… Вже з 4 листопада 1989 року проти мене відкрили кримінальну справу за двома статтями. Мене викликали на допити, постійно наголошуючи, що я вчинив злочин – незаконне захоплення храму. Я ж відповідав, що злочину нема. Зрештою, парафія повністю підтримала перехід і перереєстрацію громади.
Отче, а як відбувалася ваша комунікація із настоятелем о. Андрієм Гораком, який вас не підтримував?
Я говорив з отцем після цього випадку, просив перейти в лоно УГКЦ і далі очолювати парафію. Насамперед хочу згадати добрим словом покійного владику, він був добрим і толерантним чоловіком… Після подій у ту доленосну неділю о. Андрій, чомусь, зачинившись у бічній захристії, не бажав покидати храму впродовж цілого тижня. Я попросив Митрополита Володимира направити делегацію на перемовини – владику Филимона (Курчабу), о. Богдана Смука, оскільки зі мною отець Андрій не особливо прагнув контактувати зі мною. Тоді гадав, що буде позитивне вирішення ситуації, проте перемовини не вдалися. До речі, до отця Андрія приходили світські люди, священики – це не означало, що він сидів у храмі, ніби в ув’язненні. Так тривало до суботи того тижня. У суботу отець Андрій попросив вийти у місто зателефонувати , бо мобільних телефонів не було, не було і стаціонарних телефонів у храмі. Після цього дзвінка отець повернувся до храму і сказав: «Я йду». Я тоді відповів: «Отче Андрію, двері храму для вас відчинені»…
Півроку у святині цілодобово чергували люди, які молилися і оберігали недоторканість своєї Святині. Нашу парафію довго не перереєстровували, аж десь до липня 1990 року. Коли згадую ці події, то відчуваю певний щем у душі. Пригадую собі Йорданські свята цього періоду – мене викликали на черговий допит. Тоді голова братства, нині блаженної пам’яті о.Мирослав Солтис, зателефонував і сказав, що, якщо отця Ярослава не відпустять, то парафія прийде на вул. Миру 1, щоб він посвятив воду. Після цих слів мене машиною відвезли до Преображенки… Тому цьогорічні урочистості у нашому храмі присвячені пам’яті тих парафіян, які віддали таку молитовну жертву, і тим, які розбудовували цю парафію. Мене часто болить, коли ми намагаємось націоналізувати Церкву, бо насправді Церква – одна. За словами Папи Івана Павла ІІ вона має два крила – східну і західну традицію, але є Христовою. Мене мотивували все життя Христові слова: «Будьте всі одно».
Ви неодноразово згадуєте у своїх відповідях Митрополита Володимира (Стернюка) – справді потужну духовну особистість у житті УГКЦ. Які найяскравіші спогади про цього архиєрея?
Дуже приємні. Владика був відповідальною людиною, особливо щодо збереження і передання східного обряду. Він казав, що віра – понад усе, але треба й любити свій обряд, щоб досконало виконувати спільні богослужіння. Вперше він служив у Преображенці на Різдвяні свята, після переходу парафії. Ніколи не йшов на компроміси у питанні обряду. Відчуття дисциплінарності якось перепліталося з його ласкавістю і внутрішньою добротою. Митрополит вмів підставляти плече допомоги слабшим і їх мотивувати перемагати труднощі.
Варто зазначити, що у розмові з представниками православної громади міста, часто можна відчути жаль за Преображенкою, почути, що храм має бути православним…
Я не розумію, чому православна громада вважає храм своїм. Ця святиня збудована чітко на кошти греко-католицької громади не лише міста Львова, але й цілої західної України. Я навіть мав у руках архівні документи, у яких зазначалося, у якому селі і скільки збирали на святиню. Хочу сказати, що тоді це були величезні кошти.
Все ж, якщо придивитись до структури храму, то вона має у собі східний православний дух, візьмімо хоча б вівтарі
Хочемо чи не хочемо це визнавати, але храм будували як другу міську церкву, будував Народний дом з москофільським духом. Багато чого було змінено. Проте храм є свідоцтвом східної традиції, про що свідчить, як ви зауважили, куполи і вівтарі. Згідно з східною традицією, то в одному святилищі не можна служити більше однієї Літургії в день. Тому у нас у храмі є 5 вівтарів: головний – Преображення, бічні – Воскресіння і Зарваницької Божої Матері. Варто зазначити, що впродовж всього часу, навіть коли храм був православним, тут містилася ікона Зарваницької Богоматері. І ще є два приділи – храм святих Володимира і Ольги і Воздвиження Чесного Хреста Господнього… На жаль, у неділю ми служимо тільки на центральному вівтарі, оскільки парафіяни просять не переходити на бокові задля зручності. А так, впродовж тижня, у нас щодня було служіння на іншому вівтарі.
Отче, минає 30 років з часу виходу з-під підпілля УГКЦ – це величезний проміжок, який дозволяє переосмислити певні процеси. Як ви, як безпосередній учасник подій, можете оцінити цей період для цілої Церкви?
Минає час, змінюємось ми – збільшується кількість храмів. І у мене зараз таке відчуття, що Церква зробила щось надзвичайне впродовж цього тридцятиліття. Про це можемо засвідчити, аналізуючи цей процес як структурний, навчальний, просвітницький. Неможливо навіть вкласти у розум, як можна було досягнути такого успіху після того, як 43 роки Церкву знищували у корені, коли вірні могли тільки молитися у домівках і та підпільно. І я гадаю, що саме ця міцна молитва працювала на перспективу. Можна згадати слова Митрополита Андрея: «Йдемо у глибоке підпілля, щоб пройти випробування. Але Церква вийде і зацвіте». Так і сталось.
Розмовляла Юліана Лавриш
Світлини – з Фейсбук-сторінки о.Ярослава Чухнія
Повязані записи
