Переплетення міфу і реальності, часове нашарування, магічне задзеркалля таємниці літературного слова. Таким неоднозначним, складним і ребусним скидається, на перший погляд, книга Крістофа Рансмайра «Останній світ». Книга за своєю суттю є постмодерною антиутопією, через звернення до античності вона пропонує все ж чимало духовних викликів. Панорама подій твору розгортається на тлі провінційного містечка Томи. З твору дізнаємося, що місто — це своєрідна Одіссея. Кожен мешканець на певному етапі свого життя втікав від реальності і знаходив прихисток у цьому «іржавоподібному» загубленому світі. Томи — фрагмент з уяви, площина зіткнення раціонального і міфічного. Примітно, що кожен персонаж — відображення міфу, але це зміщення історії зі звичної осі координат. Тут натрапляємо і на Піфагора, і на Ехо, і на Орфея. У такому нестандартному середовищі автор зображує Назона Овідія, одного із найкращих представників Античності. Рансмайр репрезентує загибель мистецтва у ницому, брудному, лицемірному світі. Водночас – це картина загибелі прекрасного на тлі потворного. Цю концепцію він диспонує через образ не лише Назона, але на прикладі Кипариса — кіномеханіка-ліліпута, що у міфічному світі є улюбленцем Аполлона, вродливим і високим юнаком і німої ткалі Арахни. Незбагненна краса Антики, на думку Рансмайра, у сучасному світі трансформується у продукт насолоди разового використання (фільми Кипариса були розвагою для мешканців Томів, а шедевральні гобелени Арахни для того, аби вкрити потріскані стіни у будівлях). Облудливість поточної реальності хвилює письменника настільки, що він показує брехливість античної влади (жест опущеної правиці як вияв засудження Овідія), а ще наголошує на тому, що «хто має владу, той книги не читає». З останньої ремарки автора постає риторичне запитання: чи можуть керувати світом люди, котрі не розуміють призначення слова? Важливо, що роман був написаний на зламі 80-их і 90-их років — протягом періоду «великого потопу», коли одна ідеологема змінювалася на іншу. Римська влада боїться «Метаморфоз» Овідія, адже на сторінках цього твору — справжня правда. І у цьому контексті ще один біблійний виклик – боротьба добра і зла, правди і брехні – нелегкий шлях. Чи не вчуваємо тут перегук із позакнижковими реаліями? Вигнання, переховування поета та інші колізії не перешкоджають йому читати свій твір із полум’я. Можемо провести паралель із Михайлом Булгаковим, його переслідуваним «Майстром і Маргаритою» і безсмертною сентенцією — рукописи не горять. Із «полум’яного» вичитування Ехо дізналася про вселенський апокаліпсис — прихід нової генерації кам’яних людей. Рансмайр у палітрі постмодерністських фарб показує етапи людського «скам’яніння». Письменник зображує хтивість і надмірний еротизм мешканців містечка (любощі Прокни і Діта, традиція томівців; стосунки Ехо із чоловічою частиною містечка). Зображувані епізоди нагадують сюжет із твору Патріка Зюськінда «Парфумер», де наприкінці твору відбувається щось подібне. Рансмайр аж ніяк не показує своїх персонажів у яскравих фарбах. Навпаки, він змальовує цей «загублений світ» у потворних барвах зі смородом і відвертою огидою настільки, що, здається, ніби сторінки книги просочилися цим запахом.
Овідій — це поет свободи, але «у світі міфів його теж роблять міфом». Реальний світ намагається позбутися цього начала, бо так буде легше диктувати свої закони. Ніхто не згадував про Овідія, лише Котта намагався дослідити його долю, він по слову збирав послання геніального поета, писав власні рефлексії з досліджуваного і вкидував листи у ніколи нікому не доставлену пошту у крамниці Феме. Цікаво, що тільки з ним Ехо могла поділитися справжньою інформацією, а не повторювала сказане. Образ Котти — це своєрідний прототип пошуковця, праці якого людство не читатиме, бо надмірна байдужість вже давно перетворює райські містечка на потворне баговиння, а серце — у камінь. Син продавчині Феме, Батт, отримав дуже дивний апарат — епіскоп, котрий допомагав побачити предмети такими, якими вони є насправді. Хлопець не відходив від знахідки протягом місяців і врешті-решт перетворився у камінь. Стати каменем, виявляється, можна не лише через незнання, але через надмірне осмислення світу. Епілептик увіковічнився у камені, нагадуючи те, що людину треба цінувати за життя, а не після смерті (приклад сучасної побудови пам’ятників визначним людям). Як бачимо, у сюжетах Антики чимало перегуків із біблійними мотивами. Кожен зможе відшукати власний меседж.
Рансмайр показує соціум у трансформації байдужого натовпу, котрий здивований жовтим забарвленням моря; сотнями пар очей спостерігає за діями Терея що до Прокни, не намагаючись зупинити розлюченого різника. Таке людство, на думку, Рансмайра заслуговує на скам’яніння, на те, щоб постати з огидної болотяної твані. Це скам’яніння – виклик і водночас момент пошуку істини. Втратити серце – це щось більше, ніж просто вичерпатись емоційно; втратити духовний вимір – знищити животворне джерело у своїй душі. Бог не впровадить в історію ще один ковчег, бо останньому світові, на жаль, Ної не потрібні!
Юліана Лавриш
Повязані записи
