Наступним нашим співрозмовником із «Спільноти випускників Української освітньої платформи» став священник УГКЦ, настоятель парафії святого влкмч. Димитрія міста Фастова отець Віталій Марцинюк.
Слава Ісусу Христу! Отче, розкажіть, будь ласка, про Ваш досвід, а також про те, як розпочалося соціальне служіння на парафії?
Слава навіки! Коли я прийшов на служіння у місто Фастів, наша громада вже була заснована. Ми мали каплицю, придатну для служіння, і досить добре зібрану парафіяльну спільноту. На цей момент важливо було правильно розставити пріоритети, серед яких першочерговим було, звичайно, душпастирство, але також ми почали виходити за межі цього. Так розпочалося наше соціальне служіння.
Спершу ми опікувалися сиротинцями та дитячими будинками, тоді нас підтримав фонд «Джинджер». Ми з ним активно співпрацювали з 2009 року. Таким чином отримали змогу проводити з дітьми різні активності у сиротинці нашого міста. Згодом я зрозумів, що діяльність потрібно розширювати і виходити за межі території храму та акцентувати увагу на проєктах, які об’єднують громаду.
У якийсь момент, як священник, я зрозумів, що є дуже багато людей поза Церквою, які хочуть бути активними, але до нашої парафії не належать, бо Українська Греко-Католицька Церква в Центральній Україні ще поки є чужою для них. Коли ми почати трохи активнішу діяльність, з’явилися різноманітні проєкти, у яких ми шукали можливості послужити нашим людям, щоб пізнати нашу громаду.
Коли побачили, що люди довкола нас гуртуються, попросили приміщення в нашого міського голови для того, щоб працювати із соціально-незахищеними родинами воїнів АТО, вимушених переселенців. Коли ми отримали приміщення, наш «Карітас» допоміг мені отримати кошти від всесвітньої фундації для того, щоб обладнати наше приміщення і облаштувати для дітей творчі майстер-класи. Спочатку ми для дітей з малозабезпечених сімей проводили різноманітні активності. Згодом від «Карітасу» ми отримали запрошення на навчання в Українській освітній платформі на програмі «Соціальні інновації громад». На навчання ми приїхали разом з командою.
Нашим проєктом було створення соціального центру «Коло». Він передбачав створення локацій для діточок, серед яких кулінарна майстерня, спортивний гурток. Це ми розмістили на другому поверсі. І також є творча столярня «Шпаківня». Це три локації для розвитку наших діточок, які ми передбачили в нашому соціальному центрі «Коло». Але наша проблема полягає в тому, що все розкидане великою територією і досі ми не маємо одного приміщення, де би це було зібрано.
Наприклад, «Шпаківня» розташована у майстерні нашого активного парафіянина, який є членом спільноти «Лицарів Колумба». Там можуть себе спробувати як хлопчики, так дівчатка. Звичайно, що це непроста праця, але дуже творча.
Також ми отримали грант на програмі «Школа відповідального служіння» від програми «Лідерство і служіння». Загалом в Українській освітній платформі нас навчають мислити і вивчати потреби.
Який найцінніший досвід Ви отримали від навчання?
Це вміння мислити і здатність правильно оцінювати потреби. Адже в нас ще дуже багато «совкового мислення», в якому ми звикли жити. Важливо маленькими кроками професійно це змінювати. Дуже багато всього робиться за гроші і ніхто при цьому не звертає увагу на моральний і духовний стан людей. Ми як команда працюємо над тим, щоб, насамперед, бути відкритими та вказувати на людяність. Ми як Церква готові дбати про підтримку людей, запропонувати їм щось більше, ніж просто продукти. Так у нас народилася благодійна кухня. Для реалізації цього проєкту ми шукали жертводавців. Водночас цей процес у нас формується в програмі «Школа відповідального служіння». Також до нас звернулася одна сім’я по допомогу. У неї згоріла хата. Наша спільнота чоловіків «Лицарів Колумба» виділила кошти й допомогла відреставрувати меблі.
Також варто додати, що в нашій парафії є хлопчик із синдромом Дауна. Він дуже пригорнувся до нашої громади і досі прислуговує в храмі. Хлопець мріє стати кулінаром. Ми його готуємо до вступу в кулінарне училище. Він пише, рахує, дещо йому важко дається, але він дуже старається. Хлопець мусить бачити людину, її очі, відчувати її серце, щоб змогти щось сказати. При цьому він є дуже добрим, вміє вдома зварити їсти. Тому ми вирішили в рамках програми допомогти реалізувати свій талант усім, і тим, хто не має інших можливостей у сучасному світі. Маючи кулінарну майстерню від Української освітньої платформи, ми вже маємо старт, бо маємо простір, де можемо проводити різноманітні майстер-класи. Також ми хочемо вийти на професійний рівень.
Цей хлопець Микита є для світу маргіналізованим, але ми хочемо йому дати шанс реалізувати себе. Але кожен проєкт має виклики як і наше життя. Ніби все йде гладко, але неочікувано з‘являються вибоїни.
З якими найбільшими викликами Ви мали справу в реалізації цих проєктів?
Мені складно, бо часто я стараюся покладатися тільки на свої сили, хоч як священник повинен надіятися на волю Божу. Треба ще більше дослухатися до того, як Господь керує, і бути відкритим на це. Другий серйозний виклик – це команда. Дуже ціную, що тут, на навчанні, мені допомогли, підказали, як правильно сформувати свою команду. Розповіли, як зібрати людей, які йдуть зі мною в ногу, які вірять в те, що ми можемо. Наприклад, ми вже шість років постійно працюємо над тим, щоб нам вималювалася якась нова перспектива.
Великим викликом для мене наразі є відсутність сотрудника і те, що я залишився сам на парафії, – відтак усі душпастирські обов’язки лягли на мої плечі. І так все, що я розвивав упродовж 15 років. Я розумію, що Господь мене в цьому покріпляє, бо я його священник, але також часом відчуваю упадок як людина. З тої перспективи потребую очікування, щоб все владнати.
Зараз ми маємо кошти від програми «Школа відповідального служіння». Також зайшли на краудфандингову платформу, на якій зібрали 65 тисяч гривень. Ментори нам дуже багато допомогли у реалізації проєктів. Чотири місяці ми вчилися, робили класні штуки, які нам допомогли у класичному фандрейзингу. Коли ми почали над цими проєктами працювати, то були дуже здивовані, наскільки наша громада є чисельною і вміє об’єднатися. Через навчальну програму «Школа відповідального служіння», яку проводило «Лідерство і служіння», я для себе дуже багато нового відкрив.
Якби в перспективі не постало відкриття нового приміщення, ми би вже відкрили майстерню. Маємо маленьке приміщення, але хочемо скористатися пропозицією міської ради і відкрити трошки більше приміщення. Ми розуміємо, що треба рухатися далі.
Якщо будемо випікати печиво, то можемо приготувати й каву. У нас при парафії є спільнота «Ліга католицьких жінок», яка нараховує 40 осіб. Сама спільнота має музей української вишивки. У майбутньому, після майстерні «Коржик», плануємо мати соціальне етно-кафе у місті, – ми до цього йдемо. Та зараз треба мобілізувати всі сили, дочекатися приміщення, щоб почати діяльність.Упевнений, що крапки над «і» всі розставить Господь.
Чим найбільше пишаєтеся зараз?
Тим, що вдалося згуртувати для спільної праці велику кількість людей, справді харизматичних людей, які реально дієво допомагають і працюють довкола нашої ідеї. Чимало людей пожертвувало кошти. Наші місцеві ЗМІ долучилися до поширення інформації про наші проєкти. Також Микита зі своєю дитячою любов’ю нас всіх об’єднує.
На завершення поділіться, будь ласка, звідки Ви особисто черпаєте сили для праці і служіння?
Найперше я черпаю сили від Господа Бога і від усіх Його дарів, якими він збагачує і доповнює кожного священника. Хоч, як людина, я часом маю сумніви, бо кожна людина має сумніви. Бог завжди дає силу, щоб їх долати, робити добрі справи й будувати візію та перспективу на майбутнє. Звичайно, що за все, що маю станом на сьогодні, завдячую спільноті Української освітньої платформи, яка практично через свої програми «Соціальні інновації громад», «Школа відповідального служіння» допомогла сформувати певну стратегію розвитку соціального служіння, навчила правильно моніторити потреби і віднайти нішу, у якій ми змогли реалізувати себе як спільнота і громада. За це ми їм щиро вдячні.
Щиро дякую Вам за розмову і за ділення досвідом! Хай Бог Вам допомагає в усіх Ваших проєктах!
Повязані записи
