Отець Юстин (Бойко): «Хочу, щоби наші монахи були патріотами Церкви й України»

У свято Стрітення Церква відзначає Всесвітній день богопосвячених осіб. Саме святий Папа Іван Павло ІІ ще 1997 року започаткував день, коли вірні  дякують Богу за дар богопосвячення та моляться за покликання духовенства. З нагоди свята ми поспілкувались  із єрм. Юстином (Бойком), Синкелом у справах монашества Львівської Архиєпархії УГКЦ. Про виклики українського монашества, стереотипи життя в монастирі та яким буде монах майбутнього – читайте в нашому матеріалі.

-У чому сенс монашого покликання? Яка місія богопосвяченої особи?

Віддавна існували люди, які покидали мегаполіси й вирушали у пустелю. Вони втікали від світу, щоб його врятувати  тихою працею та молитвою. Брати Шептицькі говорили до монахів так: «Ви взяті від світу, щоб служити для світу».  Християнський чернець не втікає від світу, а служить для світу, на відміну від буддиста, який шукає спокою й тиші. 

Сенсом монашества є наслідування Ісуса Христа, а у своїй місії – служіння Богу, Церкві, людям. Християнський монах – це своєрідний революціонер. Саме Василія Великого називали «євангельським революціонером», який і заснував спільнотне монаше життя у Церкві. Християнське монашество має за основу  наслідування Ісуса Христа – не створює сім’ю і  не обтяжує себе великими маєтками. Однак монахи створюють потужні спільноти, які здатні змінити обличчя цієї землі.

– З якими викликами бореться сучасне монашество УГКЦ?

 –Найбільший виклик – це брак покликань, через що монашество не може повноцінно чи так, як би хотілося, сповнювати свою місію. Серед українських монахів є чимало тих, які переживають кризу середнього віку. Якщо монашество Львівської Архиєпархії у 90-х роках становило молодь віком 22-25 роки, то станом на сьогодні, вік монахів в середньому сягає 48 років.

Важливим елементом існування монастирів є харизматичні люди. Їх сприймають неоднозначно як у спільноті,  так і в проводі монастиря. Але саме через таких людей Бог найбільше промовляє до світу. Харизматичні люди є неординарними, вони не вписуються в рамки, деколи й монастирських конституцій. Але це люди, ревні до Божих справ. Вартує звернути увагу на таких людей і підтримати їх у тому, що вони роблять.

Варто визнати, що сьогодні чимало монахів та монахинь покидають монастирі, навіть після вічних обітів. Львівська Архиєпархія УГКЦ дбає за таких людей, які покинули монастир, аби вони залишились вірними Церкві. Там, де є потреба, ми таким людям допомагаємо фінансово, влаштуватись на роботу і взагалі стараємося підтримувати з ними контакт.

Слід свідомо розуміти, що монашество віддзеркалює суспільство. Не буде здорового монашества, якщо не буде здорового суспільства, а особливо здорової сім’ї. А сучасні сім’ї живуть нездоровими стосунками. Люди, які народились у повноцінній сім’ї, є найкращими у служінні Богу й людям. Вони вже мають готовий старт на дорозі монашого служіння. Ті, що прожили у сім’ї з нездоровими стосунками, повинні примиритись зі своїм минулим, на що піде чимало часу. Добра християнська сім’я є надією доброго монашества, яке житиме Євангелієм. 

– Що спонукає монахів  й  монахинь покинути монастир?

Зазвичай причиною такого рішення є брак розуміння і підтримки зі сторони монастирської спільноти, зокрема проводу монастиря. Більшість монахів та монахинь переживають середину віку, який є важким періодом. Настоятелям варто більше приділяти увагу таким людям, бути уважним до кожного. 

Друга причина – вигорання.  У монашому житті, як і в кожному середовищі, варто вміти поєднувати працю та відпочинок. Серед монастирського проводу все більше з’являється усвідомлення, що при монастирі має діяти будинок, де людина могла би відпочити, певний час побути наодинці й відновити сили.

Також нерідко керує бажання закласти власну сім’ю. Після виходу, монахи  й монахині отримують належний дозвіл зі сторони церковної ієрархії на створення сім’ї. Проте потрібно дуже великих старань і Божої ласки для тих, хто прожив в монастирі більше 5 років, щоб створити повноцінну сім’ю. Це вже виклик.

Монашество є результатом вільного вибору людини.  В основі монашества лежить любов до свободи, яка спрямована на пошук й виконання Божої волі.

-Як діяти тим монахам, у яких з’явились сумніви щодо покликання?

Передусім, не слід поспішати покидати монастир. При сумнівах варто радитись із досвідченим духівником, рекомендовано з іншого монастиря. Сумніви в монашому житті не є чимось новим, вони є частиною людського життя. Але важливо розрізняти такі сумніви, які ідуть від Бога, від самої людини та від диявола.  Кожен сумнів дається взнаки методом випробування часу, який все розставляє на свої місця. Якщо цей сумнів триває роки, то не слід себе зневолювати. Треба шукати інші шляхи, як ще можна послужити Богу. Адже монашество –  не є єдиний спосіб спасіння своєї душі. Кожен вибирає свій шлях наслідування Христа, який у силі подужати.

-Як розпізнати й почути покликання?

Першою ознакою поклику до монастиря є  думка, з якою людина живе тривалий час. На сьогодні  є великі можливості, щоб пізнати життя в монастирі. При монастирях влаштовують проживання, реколекції для тих, хто приглядається до монашого життя. Є пряма можливість поспілкуватись з монахами. Тут треба прислухатись до голосу сумління й порадитись із добрим духівником. Вартує навіть  пожити при монастирі, щоб зрозуміти, чи монаше життя є покликанням.

Зрештою, Бог може кликати до монастиря, так і через монастир. Тобто людина певний час живе в монастирі, отримує добру християнську формацію, але згодом вертається у світське життя і служить людям. Монашество – не вирок, а вільний вибір людини. Але важливо у монастирі вибрати ту справу, яка була би видимою мотивацією служінню Богу, Церкві й ближнім. Покликання  має відповідати внутрішньому даруванню, яким наділив Бог.

-Що вам допомагає у монашому служінні?

Відтоді, як загорівся думкою стати на дорогу монашого служіння, я щодня промовляю молитву Митрополита Андрея Шептицького:

«Мій Боже, люблю Тебе не тому, щоб осягнути вічне небо і не тому, щоб оминути пекло. Люблю Тебе саме тому, що Ти мій Господь, Ти моє все. Дозволь мені воздавати Тобі і не чекати нагороди, боротись за Тебе і не дивитись на рани працювати для Тебе, і не чекати заплати в тім переконані, що  служу для Тебе мій Боже».

На цій молитві я  будував своє особисте покликання до монастиря, і вона допомагає мені іти далі.  Я теж буваю знесилений і зневірений, знеохочений. Але промовивши цю молитву, я отримую сили крокувати далі зі своїм хрестом.

– Чому суспільство реагує  з подивом на монашество?

Сучасне суспільство не любить монашества, часто навіть висміює його. В основі монашого служіння  стоїть любов до Бога й наслідування Ісуса Христа, що вимагає життя без сім’ї. До того ж, українське суспільство  не сприймає лідерів та героїв. Їх згадують тоді, коли вони вже покинули наш світ.  Тут проявляється великий комплекс меншовартості, який в нашому народі є історичним пороком. Наше суспільство є розгнуздане. Воно мусить  сягнути свого дна, і тоді заявить свою потребу у монашестві, яке згодом значно відрізнятиметься від сучасного.  Монахи майбутнього будуть подібні до звичних мирян. Але їхній монаший дух можна буде розпізнати по їхньому служінні та ревності.

-Які стереотипи можете розвінчати про монахів? 

Найпоширеніше – у монастир ідуть ті, які пережили нещасливу закоханість. Звісно, що то неправда.  Друге – у монастир ідуть ті, які у світі не можуть собі дати раду. Багато монахів та монахинь успішно би впорались у світі, просто вони обрали саме монаше служіння. Хоча  є  такі, які тікають від світу до монастиря. Однак вони згодом його покидають. Чомусь вважають, що монастир є багатою інституцією. Насправді монахи ледве дають  собі ради для утримання й живуть на доброчинність меценатів й жертводавців. Нещодавно я почув думку, яка стала для мене новизною,  – монахи і монахині – це духовні подружжя, які живуть між собою. Сучасне суспільство, зокрема молодь, не розуміють значення монашества і хто це такі насправді.

Вірянам необхідно молитись за добрих провідників у Церкві. Адже монахи приходять до монастиря за Божим покликанням. Тому закликаю усіх вірян до молитви за монахів. 

-Батькам важко відпускати своїх  дітей у монастир. Як це було у Вас?

Мої батьки  не були прихильниками, але й не були противниками мого рішення. Вони відповіли, що не перечитимуть, якщо на те воля Божа. Зважаючи на емоційність моєї мами, тоді вона відреагувала досить холоднокровно, за що я їй вдячний.

Я виріс у християнській сімї в рідному селі Дора. Там діяв підпільний монастир студитів. Спершу мене лякали монахами, а згодом я сам з ними запізнався.  Мене вразила  їхня доброта, людяність, чесність та ідейність тодішнього часу. Мені пощастило, що я мав добрий приклад живих монахів, а моє покликання дозрівало у лоні підпільної церкви. Я свідомий того, що вона більше повториться у тому форматі, у якому я її бачив. Але це була жива спільнота, не скована нормами.  Єдина норма, яка існувала, – любов й бажання  послужити Богу, Церкві  і своєму народу.

Особливість українського монашества у патріотизмі. І саме таких монахів я зустрів у підпіллі. Вони дбали не тільки про духовне, а й про національне та громадське життя. Саме таким був митрополит Андрей Шептицький, якому докоряли за участь в усіх сферах суспільства. На що він відповідав: «Я роблю це тому, що я є ваш батько, а ви мої діти. А батька не може не обходити те, чим живуть його діти». Я хочу, щоб  наші монахи майбутнього були патріотами Церкви й України. Любов до рідної землі становить основу кожного покликання.

-Як повинен виглядати монах у ХХІ столітті?

Я зауважив, що монашество зазнає значних змін. Ймовірно, з’явиться новий тип монахів.  Ознакою цих змін є поява людей серед мирян, які постановили жити без шлюбу, щоденно відвідують Богослужіння, служать Богу й змінюють світ до кращого. Священство вже приглядається до таких людей.

Сучасне монашество є ж структурованим, адже існують певні згромадження. Монахи майбутнього будуть своєрідними  пустельниками у мегаполісі, які будуть об’єднані духом солідарності та підтримки і служитимуть Богу й людям там,  де самі й житимуть. Серед них будуть герої, які будуть проповідувати істину, за яку їх переслідуватимуть. Сьогодні вже розпочалось переслідування Церкви, зокрема в Україні. Серед українського монашества ХХІ століття, з’являться нові мученики, яких намагатимуться прибрати будь-яким чином. Але Бог допоможе таким людям витривати і час розставить все на свої місця. Дорога до Бога не є легкою, вона дорого коштує. Але тоді врешті монашество очиститься від різних впливів, яке набуло протягом століть.

-Які ознаки доброго священника?

Добрий священник приділить час кожному й намагатиметься зрозуміти людину. Водночас від буде строгим й вимогливим, але й знатиме, коли пошкодувати. Немає такого священника, який би подобався всім.  Кожен шукає свого духівника. Єдине, священник не може примушувати до віри, а лише допомагати людині знайти шлях до Бога, а та вже самотужки крокує цією дорогою.

-Яку вказівку дасте тим, хто має намір вступити до монастиря?

Я кожному монаху та кожній монахині бажаю витривалості та відважності дійти до кінця; зберегти віру, любов до Бога, Церкви й довіру до людей.  Слід розуміти, що у монастирі живуть люди з різним характером, а проблеми не зникають самі по собі. Та якщо думка про монаше життя не покидає людину вже тривалий час, то треба зробити крок назустріч покликанню.

Розмовляла: Наталя Стареправо