Кілька днів тому, о. Сергій Гончаров, відомий як Падре Серж, святкував 1 рік від заснування свого відеоблогу. Його випуски на злободенні і часто провокативні теми, такі як “Церква не Макдональдс”, “Мій маленький атеїзм”, “Татуювання”, та інші збирають тисячі переглядів. Під час карантину, Падре Серж “застряг” у Сполучених Штатах,але продовжує знімати блоги.
Еклюзивно, Падре Серж розповів про те, як не втратити на затяжному карантині радість, але не впасти у агресію, та чи загрожує чимось церковним спільнотам життя в онлайні?
Як проводите Ваш карантин? Поділіться рецептом, як зберегти Великодню радість,попри карантин і виклики, які він за собою тягне? Адже зараз можна помітити, як зростає агресія у людей…
– Через карантин я застряг у Сполучених Штатах. Поїхав сюди на Великий піст, щоб давати реколекції. Однак у зв’язку з карантином, реколекції закрилися, а я тут зараз перебуваю в очікуванні,коли відкриють кордони України. Але дякувати Богу,тут у нас є спільнота редемптористів Львівської Провінції. Тому тут я живу у монастирі звичайним життям духовної особи. А взагалі, щодо періоду теперішнього, коли багато є негативу, ми бачимо звідки він приходить. По-перше, люди налякані. Страх породжує нормальну людську реакцію, якою є гнів. Гнів знаходить різні форми. Наприклад, в осудженні, або коли люди агресують одне до одного. Все через те, що люди бояться. Бояться за своє життя, за своє майбутнє, за фінансову сторону того карантину, бо очевидно, багато людей страждають і у такий спосіб. Що нам робити у цьому випробуванні? У цьому часі терпіння? Бути тими, ким маємо бути. Не думаю, що й раніше, коли не було карантину, ми жили відповідно до свого покликання. Мені пригадується одна історія. Є в Іраку один єпископ, якого звати Башар Варда, і він свого часу з Іраку привіз на з’їзд молоді у Краків християнську молодь з Іраку. А треба розуміти, що у той період було переслідування християн у Іраку збоку терористичної організації Ісламська держава. І він говорив тоді до молоді таку проповідь: “Слухайте, нас переслідують і убивають там в імя Ісуса Христа, але не думайте, що переслідування тут у Європі є меншим, аніж там. Бо там вони нас убивають, ми чітко знаємо, хто наш ворог, а тут є ворог невидимий.Він випробовує вас через матеріалізм, випробовує вас через лінивство, розслабленість. Не думайте, каже він, що цей ворог тут у Європі є більш слабким, навпаки, він є більш небезпечним, він вбиває душу. І я думаю, що теперішній час теж є часом випробувань, коли ми змагаємося за душу, за реальність нашого християнського життя, за любов, незважаючи, що у багатьох є чимало ненависті.
“Гнів називають “силою душі””.
– Ви сказали, що у багатьох людей зараз виявляється гнів. У Святих Отців можна прочитати про те, що гнів притаманний усім, але потрібно вміти скеровувати його на боротьбу із гріхами. Як це зробити? Як, наприклад, вдається стримувати гнів і долати конфлікти у монашій спільноті?
-Гнів це нормальна емоція, її називали “силою душі”. Святі Отці, або монахи перших віків також описують гнів, як щось, що є притаманне людині. Не можна з ним змагатися, це неправильний підхід. Не можна його закрити у середині душі, і сказати, що його не існує. Бо він тебе розїсть зсередини. Гнів – це життєва сила і енергія,яку ми використовуємо для певної боротьби зі спокусами,наприклад, з лінивством. Хоча не з усіма спокусами треба боротися з використанням гніву. Гнів заспокоюється і починає бути правильно скерованим тоді, коли ми включаємо себе у милосердя. Навіть коли ми себе примушуємо до того, щоб творити добрі справи. Тоді гнів у нас починає по-іншому працювати.Також співання псалмів, пісень прослави Бога. Це ті речі, які протиставляються гніву і вчать гнівом користуватися. Звісно, конфлікти бувають і у монашій спільноті. Але ця спільнота вміє випрацювати таке загальне бачення.У спільноті ти починаєш більше бачити свої власні слабкості. Треба вміти не реагувати гнівом на твій гнів. Коли твій гнів не знаходить віддачі у іншій людині , яка духовно більш зріла, то тоді ти сам бачиш, що це твоя проблема з якою потрібно змагатися. І навпаки, якщо хтось гнівиться, а ти вмієш у цей момент це відчитати і у відповідь стараєшся бути сповненим милосердя, або, принаймні, нейтральністю. То гнів тоді цю людину не захлисне, вона сама буде бачити, що забагато дозволяє собі. Не можна відповідати на гнів тому, хто гнівається.
“Молитва – це не сеанс психотерапії”
-У одному з інтерв’ю з Владикою Венедиктом можна прочитати про те, що якщо людина навчиться молитися, то з її життя зникнуть проблеми, депресії та безвихідні ситуації. Як навчитися такої молитви?
– Перш за все, варто розуміти що є духовність. Дехто вважає, що духовність є магічними діями. Це зовсім не духовність. Не є вона і стилем життя. Духовність починається від спраги за Богом. Якщо людина, спрагла за Богом – це перший крок до духовності реальної. Тоді вона йде правильним шляхом. Якщо їй потрібне якесь заспокоєння, якась магія, радість, то без Бога це безсенсова річ. Це практикування якоїсь гуманності, душевності, яка є розмальована якимись християнськими символами. І не більше того. Якщо людина не спрагла за Богом, тоді вона ніколи не навчиться молитися. Якщо вона відчуває цю спрагу за Богом, буде вчитися спілкуватися із Богом, то це діятиме у її житті,якщо ж такої спраги нема, тоді це інші проблеми. Тому власне різні молитовні ініціативи є добрі, якщо вони грунтуються на правильній основі. Це не є сеанс психотерапії.
“Завдяки карантину, ми ще раз запитаємо себе: ” а що ми робимо у церкві?”
-Чи є така загроза,що онлайн-молитовні ініціативи зрештою приведуть до переходу людей з Церкви реальної до онлайну? І чи доведеться знаходити нові підходи до парафіян після карантину?
-Сучасний світ вже давно змінив наше спілкування один з одним. Ми дійсно зазвичай виходимо у онлайн. Але це не знищило наше бажання зустрічатися одне з одним. Те саме є і з церковним життям. Ми можемо бути поза церковною спільнотою у всі будні дні, у недільний день стараємося прийти до храму. Тобто я не думаю, що теперішнє перебування в онлайні зробить багато проблем. Коли людина розуміє,що вона робить у церкві, тоді це міцна Церква і міцна спільнота. І я не думаю, що цей час пандемії,просто люди ще раз запитають себе: “а що я тут роблю?”. І дехто дасть відповідь, яка ще раз утвердить його у церкві. А дехто дасть відповідь, яка навпаки відведе його від церковної спільноти. Думаю, що цей час має настати.Коли ми маємо поскидати із себе маски традиційності навіть, і ще раз зрозуміти: “що ми тут робимо?”.
-В одному зі своїх інтерв’ю Ви зазначали,що у Бельгії є іноді несприйняття християнства. І особливо напередодні Великодня можна було побачити навіть агресивне ставлення до християн, ототожнення їх із головними носіями вірусу. Як ставитися до такого? І як реагувати?
-Від початку християнства, Церква була гонима. Але проблема Церкви наших сучасних днів в тому, що ми не змогли жити у сучасному світі часто, не всі звичайно, але чимало вірян живуть у якомусь своєму уявному світі. Бо ми звикли гратися у тих хто навчає, хто має відповіді на всі питання, а ми не маємо відповідей на всі питання. І ми маємо бути разом з ними, якщо треба спілкуватися і сперечатися, то треба це робити.Бути на рівні з людиною. Це перший взагалі крок, який нам необхідно робити. А не казати,що Бог тебе покарає. Кожна людина є людиною, є Божим створінням і покликана Богом до життя. І як людина на це покликання відповідає. Але якщо Бог покликав людину до життя, сотворив її, то ми не маємо права на неповагу до людини.
-Як Ви вважаєте, чи йде зараз боротьба з Церквою, під виглядом боротьби з коронавірусом?
-А коли боротьби з Церквою не було? Хтось може використовувати саме цей період, хтось – інший. Це не означає, що вся ця критика є безпідставною. Бувають дійсно такі речі, які у Церкві є неприємними. Інше питання, що непотрібно всю Церкву прирівнювати, наприклад, до однієї людини, яка впала. Церкву переслідували від перших віків, і нічого дивного у цьому немає. Для того, щоб бути християнином, треба мати сміливість бути непопулярним у цьому світі. Тобто тебе не будуть хвалити, тебе не будуть презентувати на різних зборах, тебе ніхто не буде обдаровувати подарунками через те, що ти є християнином. Через те, що ти християнин, будь готовий бути гонимим, бути переслідуваним. Це зараз, мені здається, дуже гарний час,щоб кожна людина зрозуміла, хто вона є.
-Як саме у період свого неофітства, Ви відкривали для себе, хто Ви є?
-Слідування за Ісусом Христом змінює людину однозначно. Коли ти обираєш іти за Ним, то у твоє життя мають прийти певні радикальні питання, які стосуються його зміни. Якщо у твоє життя такі питання не приходять, то потрібно запитати себе, а чи ти слідуєш за Христом, чи ні. Якщо ти не змагаєшся за Ісуса Христа, не шукаєш Його кожного дня. Тоді питання, чи це християнство,чи просто традиція. Коли я став християнином, то такі питання у мене постали. Що я роблю зі своїм життям? Навіщо я живу? Як я живу? Духовність, як шукання Бога, це перший крок. Якщо ти спраглий за Богом, то рухаєшся правильно, а якщо ти не відчуваєш жодної спраги, і тобі нормально, то це вже зовсім інший шлях.
-Як розвивається зараз Ваш блог в умовах карантину?
-Я стараюся випускати 1 блог раз на тиждень, як було раніше, так і зараз.Це у залежності від питань, на які треба відповідати щоденно. Блог у мене і раніше був хобі. Тому, якщо є час, то я записую блоги. У мене вже є кілька проектів, планів відео, потрібно просто добратися до камери і почати знімати.
Розмовляла Оксана Бабенко
Фото з Інтернету, із сайтів Dilo.net, сайту Львівської духовної семінарії Святого Духа, та інших
Повязані записи
