Читати книгу о. Андрія Зелінського «Соняхи» – важко і болісно. Здається, що у цих майже 124 сторінках присутній синтез нашого життя. Отець Андрій Зелінський – священик УГКЦ, член черничого згромадження «Товариство Ісуса», військовий капелан. Людина з блискучою освітою – філософську освіту здобув у St. Basil College (Стемфорд, США), богословську – у Pontificia Universita Gregoriana (Рим), політологічну – у Національному університеті «Києво-Могилянська Академія». Своє капеланське служіння розпочав у 2006 році в Академії сухопутних військ у Львові, а з червня 2014 року бере активну участь у забезпеченні духовною підтримкою українських військових у зоні АТО, здійснюючи капеланське служіння у підрозділах ЗСУ під Слов’янськом, Краматорськом, у Пісках, Дебальцевому та Маріуполем.
«Соняхи» – це відображення пережитого, водночас зріз почуттів і, можливо, спроба самозаспокоєння і психологічного відновлення. Протягом останнього часу жодна з книг мене не зворушувала більше, принаймні кожен текст мене розчулював до сліз, особливо ілюстрації. Боляче було розглядати на фото своїх ровесників, народжених у 1989 чи 1990 роках. Важко на тлі цих усміхнених і повних радості і молодечої наснаги облич разом з датою народження бачити дату смерті! Зразу ж відчуваєш, як щось обривається у серці, якась невидима наскрізна нитка. І обличчям котяться сльози не лише як результат жалю за кожним окремо втраченим життям, але розпуки за втраченим поколінням вільних людей. Я не хотіла б якось підносити свою генерацію, але ми, народжені на світанку 90-их, – перші паростки справді вільної України, адже з дитинства мали можливість говорити рідною мовою, вчитися незалежно мислити, а не за стандартами совдепівського інкубатора, де всі рівні зовнішньо і внутрішньо; мали змогу вільно ходити до храму і молитись. Нас намагались якось призвичаїти до моделі «общєго мнєнія» протягом останніх 24 років; та ба, вони бачили, що поїзд пішов, нічого не вийде. Тепер вони затіяли цю страшну війну… І ось з жахом усвідомлюєш, що найкращих твого покоління знищено, – майбутніх генералів, можливо міністрів оборони чи навіть політиків. Знищено тих, хто апріорі був позбавлений фальші (це, зокрема, видно із листів одне одному та телефонних дзвінків, смсок, поданих у книзі); хто мав чітку і не продажну позицію, вмів віддано любити своїх побратимів, тих, хто не знав, що таке підкуп і зрада; знищено цілу генерацію ВІЛЬНИХ людей! І це не лише одинична трагедія, тобто катастрофа окремих родин, це загальноукраїнський біль.
Проте, чи замислюємось ми про це? Отець Андрій, на прикладі власного перехрестя фронтового і цивільного життя, показує проблему байдужості і відчуження. Про це, на мій погляд, найкраще написано у тексті «Про сепаратизм духовний». Священик представляє два типи еліт, у кожній з яких є його друзі, яких він не може не любити; люди двох світів. Перший тип – це ті, які щодня прокидаються вранці, відвідують фітнес-клуби, працюють на престижних посадах, ведуть богемне життя, відпочивають на вихідних у Альпах чи деінде. Інший тип – це ті, які інколи не мають змоги підтримувати гігієну чи їсти свіжу їжу, хлопці, у лексиконі яких – матюки та інша нецензурна лексика; ті, які «для держави – лише статистика, але для суспільства – лише вони», які слухають «Сектор Газа» і лузають насіння. Проте, коли перші лише думають, як врятувати країну, ведуть численні дискусії у приватних колах; інші – щоденно, невпинно, ціною власного життя це роблять практично. «Соціальна стратифікація – процес, здається, неминучий. Проте нам варто не втрачати пильності, аби, рятуючись від сьогоднішньої загрози, не замкнутися у власному суспільному закутку, дбаючи лише про особисті інтереси та втрачаючи з поля зору іншого», – зазначає отець Андрій.
Гадаю, що метафорика соняхів – найкраще підходить для означення наших військових. Сонях – це сонцелюбна рослина, яка постійно задивлена у небо. Тому, без сумніву, варто говорити про глибинний духовний вимір цієї книги. «Існують хвилини, коли ти добре усвідомлюєш, навіщо ти у цьому світі. Існують сповіді, коли ти, незважаючи на холодний вітер, від якого біліють пальці на руках і неможливо втримати епітрахиль на шиї поверх військового однострою, і незважаючи на холодний дощ, що, попри розлоге гілля самотнього дерева у ледве зеленому весняному полі, спливає по чолі каяника у військовому однострої, стаєш маленькою частинкою незбагненно великого і такого справжнього таїнства, омитого сльозами щирого каяття, і тобі нестримно хочеться вигукнути на цілий світ: Боже, дякую, що я твій священик!» – зазначено у нотатках о. Андрія Зелінського від 19.04.2015 року. Звичайно, ми, християни, не повинні ідеалізувати людей, роблячи з них кумирів; проте ми можемо і повинні переосмислювати свій духовний досвід на тлі тих, хто своїм прикладом показує нам зовсім іншу позицію. Я захоплена капеланами, які у темряву і морок війни вносять Божу іскру і світло; виходять поза межі своєї людськості і представляють себе дійсними учнями Христа (не тільки з позиції комфортного церковного амвону!); не їдуть на передову заради особистого самопіару, а для того, щоб підставити плече, розрадити, розділити біль війни. Те, що вразило мене у текстах отця Андрія Зелінського – не лише щирість, повне самозречення у служінні, чесність і відвага, але ота надзвичайно важка місія капелана – нести світло там, де від нього мружать очі; де його не потребують. Тому разом з болем і розпачем, стражданнями і трагедією у цій книжковій сповіді звичайного військового капелана є відчуття тепла Божого смолоскипу. Отець Андрій і у спілкуванні із військовими, і у самій книзі через страх, ізоляцію і морок війни проводить наскрізно біблійне «не бійтеся». Зокрема, про це свідчить надзвичайно сильний і багато форматний текст «Мій дірявий Вифлеєм»: «Бог прийшов у зранений злом світ, аби зцілити діри людського серця, зігріти його своєю любов’ю, осяяти світлом надії. Прийшов малим і слабким, убогим і безпритульним. Але прийшов! І прийшов назавжди! У цьому суть кожного Вифлеєму – з нами Бог! Надія – це завжди виклик, а кожен виклик вимагає відважного серця, аби віра стала дійсністю». Мабуть, суть покликання священика – вийти поза межі себе, поза власну людськість, гріховність і спокуси, аби бути для інших тим великим Світильником Бога. Тому книга символічно завершується текстом про Пасху, а також радісним фото отця Андрія серед розквітлих соняшників. Закликаю кожного із вас, хто читає цей відгук, прочитати «Соняхи» – це просто життєво необхідно для нас; тих, які змучені відносно мирною ізоляцією тут і розумінням про трагізм смерті за сотні кілометрів; тих, які просто змушені пам’ятати, бо це мінімальне, що можемо зробити! Для тих, хто з певних причин не добереться до книги, подаємо її останній текст як синтез і квінтесенцію війни у серці сучасного християнина.
Пасха Господня
Гарячий, як полум’я з печі, вітер безжалісно бив піском в обличчя. Шкіра відчувала кожну розпечену піщинку. Спрага проймала ціле тіло, висмоктуючи з кожнісінької клітини залишки життєвої снаги. Сонце невблаганно повисло у самому зеніті, пропалюючи наскрізь і вітер, і піщану заметіль, і все довкола. Позаду залишились грізні обличчя сфінксів та гіркий хліб єгипетської неволі. За плечима зоставалось значно більше, аніж просто досвід рабства; за плечима залишалось саме минуле. Майбутнє вабило своєю недосяжністю. Підбадьорувала певність у тім, що воно таки існує – десь там, попереду, нехай за морями і пустелями, але таки існує! Досвід рабства і пам’ять приниження наздоганяв жорстокими докорами та ситуативними сумнівами, бажаючи потопити у зародку нове життя, нову свободу, нове майбуття. Грізним фараоновим військом мчало минуле за людьми, що вирішили вийти із неволі рабства та вирушити у напрямку справжньої свободи. Безвихідь ситуації лякала багатьох. Хтось скаржився, хтось сумнівався, хтось просто зупинився. У пустелі. Перед нездоланними хвилями грізного моря. Поміж жорстоким і безнадійним минулим та недосяжним і незбагненним майбуттям. Хтось просто зупинився…
Стерпівши тривалу наругу та насилля, Ісус залишився наодинці з власною самотністю. Учні розбіглися. Таке недавнє минуле втрачало свій зміст і все, на що пішли останні роки життя Месії, виглядало тепер жорстокою оманою. Майбутнього не було, був тільки хрест. Сонце невблаганно повисло у самому зеніті, пропалюючи наскрізь вітер, і піщану заметіль, і цілий світ, й усе довкола світу. А Він продовжував свій шлях. На Голгофу. В обійми смерті, у небуття, в нікуди… Чистий і прозорий, справжній, як сама любов. Мати залишилась поруч. Навіть під хрестом. І дехто з учнів таки здолав власний страх і зневіру, але не всі: хтось злякався, хтось передумав, хтось просто зупинився…
Палаючі соняхи смиренно хилили свої важкі голови перед розстріляним небом Донбасу. А небо невблаганно ридало кулями. Сипало звідусіль. Сонце повисло у самому зеніті, пропалюючи наскрізь і вітер, і піщану заметіль, і цілий світ, й усе довкола світу. Позаду залишились Ізварине, Іловайськ, Дебальцеве. Мій народ виходив із небуття у напрямку свого майбутнього. Дорогою, вмитою кров’ю та встеленою сотнями молодих життів – первістків нового народу, що стали цілопальними жертвами за його вільне та гідне майбуття. Грізно гуркотіли автоматні черги, розсікали простір реактивні снаряди, палило небо і землю безжалісним вогнем. Мій народ, дивлячись в очі смерті, безстрашно торував собі шлях у напрямку своєї долі, землі обіцяної, мрії пращурів та остаточної перемоги їхніх нащадків – простої людини, простого українця. Пекло від спеки та від морозу, заливало потом і кров’ю. Хтось не міг, хтось зневірився, хтось просто зупинився…
Віра Мойсея та його народу розділила море і дозволила учорашнім рабам суходолом пройти до землі свободи, яка щойно вранішнім променем сходила над обріями їхньої історії. Господь, «здолавши коня та вершника», перевів свій народ від рабства до свободи – Пасха Господня!
Господь не залишив людини у нетрях гріховної темряви, але у воплоченні і спаситель них стражданнях і смерті свого Сина на Голгофі перевів людину від смерті до життя: Христос воскрес – Пасха Господня! Нездоланна потуга морської стихії, стерильна порожнеча пустелі та смертельна тиша гробової темряви не змогли здолати Божої любові. Віра вибраного народу та любов втіленого Бога здолали розпач безвиході. Вони дають надію моєму народу здолати випробування часу і своєю надією розпалити світло для тих, хто блукає у темряві. Мій народ вірить. Мій народ вміє любити. Нікому не здолати надії мого народу на його остаточне воскресіння!
Сонце невблаганно повисло у самому зеніті, пропалюючи наскрізь і вітер, і піщану заметіль, і цілий світ, й усе довкола світу. І Мойсей спинився. І зупинка його тривала недовго. Божа мудрість у його людському досвіді уже давно зіткала усі необхідні слова. А народ завмер в очікуванні. Колись не-народ, а тепер народ, стояв, впевнено вдивляючись у мудре обличчя свого провідника. Мойсей вивів його із рабства і добре знав, що вивести його з пустелі судилося іншому – у просторі свободи народженому, тому, хто власним потом і кров’ю проклав шлях із неволі усіх можливих пустель, котлів і відчаїв у напрямку свободи і життя…
Повітря закипало. А він – колись не-народ, а тепер народ – впевнено прямував вперед. Кожен на своєму місці й зі своєю місією, об’єднані спільною метою – усі разом прямували до обіцяної землі, молоком і медом текучої, до мрії їхніх батьків, до остаточної перемоги їхніх жертовних сподівань, їхньої щирої та щедрої і до кінця вірної любові, – бо «від смерті до життя і від землі до небес», від рабства до свободи переводить нас сьогодні Господь – Пасха Господня!..
(із книги о. Андрія Зелінського «Соняхи»)
P.S. До слова, презентація книги і зустріч з о.Андрієм Зелінським у Львові відбудеться 27 жовтня о 18.00 у книгарні «Є» (просп. Свободи)
Юліана Лавриш
Повязані записи
