Павло Токарчук народився на Волині у сім’ї пастора і місіонера. Разом із дружиною виховують сина й чекають на поповнення у їхній родині. За першою освітою – архітектор, за другою – магістр богослов’я.
Зараз Павло Токарчук є пастором «Української біблійної церкви» у місті Львів. Нещодавно церква святкувала п’яту річницю. Вона вважається досить молодою, адже середній вік людей у церкві – 26 років. Церква має великий потенціал, є думаючою та сучасною.
Пасторе Павле, чи вірили ви у те, що війна розпочнеться? Чи якось готувалася ваша церква до цього?
Я особисто досить скептично до цього ставився. Аж за місяць до війни почав змінювати свою думку, коли був на конференції у Києві – там це відчувалося значно тривожніше і гостріше. Там і зрозумів, що війна, найімовірніше, розпочнеться.
Повертаючись до Львова, написав іншим пасторам нашої церкви, що нам треба буде скласти певний план, якщо розпочнеться велика війна з Росією. Тож можна сказати, що певною мірою ми були готові.
Багато із тих пунктів, що ми написали, виявилися згодом непотрібними, але були дві важливі речі, які нам дуже допомогли – це те, що ми служили й допомагали іншим. Адже вирішили, що повинні в першу чергу думати не про себе, а про людей, які втекли від війни. А друге – це те, що ми говорили завчасно про війну, і це трохи збавило шок. Хоча він все одно був у всіх. Та й, зрештою, до війни неможливо бути готовим повністю.
На початку війни вагомим фактором було те, що пастори залишилися у церкві, лише один виїхав тимчасово за кордон, оскільки він працівник іноземної місії, і його змусили виїхати. Через те, що ключове лідерство залишилося тут, на місці, нам вдалося швидко зорієнтуватися. Мені особисто теж було доволі складно, особливо у другий день війни. Проте це справді мобілізувало церкву й допомогло людям не думати постійно про страх і адаптуватися до нової реальності.
“Через те, що люди на початку війни побачили в лідерстві лідерство, потім підходили й говорили: «Дякую, що церква була острівцем стабільності серед цього всього”
24 лютого ми одразу включилися в роботу. У перший день з пасторами обдзвонили всіх членів церкви й запитали, де і хто знаходиться. Дехто одразу почав перевозити переселенців, дехто плакав і ховався, дехто мав ступор і неприйняття, а дехто просто сидів за комп’ютером, намагаючись себе заспокоїти.
Після ручного режиму через телефон й реагування на прохання про допомогу, почали приймати людей у себе. Через чотири-п’ять днів організували повноцінний гуманітарний штаб, де займалися перевезенням до кордону зі Львова й ночівлею. Оскільки ми орендуємо приміщення церкви, то там не було можливості та всіх належних умов, тож ми приймали людей по домах. Лише у мене вдома за перший місяць ночувало 50 людей.
Також команда нашої молоді на вокзалі харчувала людей і допомагала їм. Приблизно 10 тисяч людей ми змогли нагодувати. У церкві діяв Денний центр, де люди могли отримати продуктові пакети, одяг, а ще поїсти, погрітися чи зачекати на потяг, бо на вокзалі було дуже складно і напружена атмосфера.
Робили все те, що й інші, нічого нового. Через те, що ми змогли включитися одразу в роботу і наш гуманітарний штаб був відкритий десь до червня 2022 року. Там ми змогли також змогли охопити 10 тисяч людей.
“Думаю, що ми змогли не пропустити той момент, коли по-особливому були корисними людям, коли їм це було дуже потрібно”
Якою церква була до війни і якою вона є зараз?
Я не можу говорити про всі церкви, але можу говорити про свою і трохи загалом про протестантські церкви, бо все-таки більшість із них мають спільні риси, які їх об’єднують. На мою думку, більшість протестантських церков відреагували гідно на виклики війни та з розумінням поставилися до потреб людей.
Важливо звернути увагу на те, що волонтерам треба було організовуватися у спільні організації, а церква – це вже була волонтерська організація, бо вона має схожу структуру. У церкві є ініціативні люди, певні ресурси й часто є приміщення, яке має підвал. Плюс – у ДНК церкви, згідно із Біблією, закладена культура соціального служіння, бо Ісус служив бідним, вбогим та тим, хто страждає. Тож під час війни багато церков пробудилося і повернулося до того, що від них Бог чекає.
Цікавим є те, що якщо, наприклад, інші конфесії дуже часто є однорідними – незалежно від того, чи парафія заснована рік тому, чи сто років тому, вони зазвичай однакові через спільну форму літургії – то протестантські церкви дуже різні між собою. Це залежить від віку пастора і самої церкви. Навіть від середнього віку членів церкви, зокрема й форми служіння. До війни дуже багато протестантських церков мали консервативну форму. Тобто є Богослужіння, молитовні зустрічі та певні види служінь. І переважно все, що відбувається, – це те, що є всередині церкви.
Під час війни навіть ось такі консервативні церкви почали мати неприємний запах, тому що там були люди, які не милися дві доби, адже їхали в потязі, втікаючи від ракет. Але це добрий запах, бо так пахне церква, яка служить.
Церква стала ближчою до суспільства, і це справді помітно. Правда, тут треба знати історію. За часів Радянського союзу протестантів вважали сектантами й робили сектантами, бо Хрущов розумів, що він не зможе знищити їх, як Сталін, який хотів ліквідувати церкву і релігію. Тож він придумав іншу стратегію: «Зачинімо-но ми їх у їхніх Домах молитви». І частково така стратегія спрацювала. З одного боку, нас почали називати «сектою», а з іншою – протестанти стали закритими від інших.
Зміна свідомості у протестантській церкві відбувалася революційними ривками. Спершу у дев’яностих роках, потім – під час Помаранчевої революції. Це стосувалося більше західних регіонів України. Згодом, під час Революції гідності, й коли розпочалася війна на Сході, на Донбасі й у Криму церкви були одні із перших, хто приймав біженців. Протестантські церкви були на Євромайданах, годували людей, приймали їх у себе та молилися разом з ними у наметах. Ось так розпочалася зміна нашої свідомості.
Якщо раніше церква вважалася святим місцем, а все, що поза нею – «це світ, що потоне, як “Титанік”, а нам головне, щоб більше людей спаслося», то тепер ми трішки по-іншому на це дивимося. Ми намагаємося щось дати цьому світові й бути не пасажирами на «Титаніку», який тоне, а бути «сіллю і світлом». А головне завдання «світла та солі» – мати вплив і утримати від гниття.
“Якщо раніше ставлення церкви до суспільства було «контр», то зараз розуміємо, що усе дещо складніше. Бог створив церкву не для самої себе, а для світу. Як Він прийшов у світ, так і учнів своїх послав у світ, і тому ми тут”
Ми маємо мати хороший вплив на суспільство й крім проповіді Євангелія, втілювати його через свої справи, характер та життя. Коли Бог творив світ, то Він робив все якнайкраще. Він у кінці дня говорив: «Це дуже добре!» – і тому Він очікує від нас такого життя. Щоби ми самі та інші, дивлячись на нашу діяльність, могли сказати про нас: «Це дуже добре». Оце і є справжній вплив, який приносить позитивні зміни у суспільство.
За окремими винятками, протестантська церква зараз дуже змінюється і наближується до суспільства. І оці суспільні потрясіння мають безпосередній вплив на це.
Які виклики постали перед церквою, зокрема й перед баптистською церквою, у час війни, і як вона із ними справляється?
Мені складно сказати, як церква зараз справляється із викликами, тому що вони не закінчилися, а змінюються ледве не щомісяця. Ми зараз у періоді війни, й, звісно, можемо оцінювати приблизно, чи ми щось правильно робимо, чи неправильно. Але, зрештою, лише час покаже, чи ми робили правильно, чи ні.
Оскільки вже минуло понад рік від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, ми принаймні можемо оцінити, як церква відреагувала на початок війни. На мій погляд, протестанти відреагували досить добре. Це ми можемо помітити, аналізуючи перші місяці війни. Зараз є одні виклики, а завтра будуть інші, про які ми ще не знаємо. Тож мені складно сказати, справляємося ми із ними, чи ні.
Скажіть, які виклики ви бачите зараз?
Майже всі ті самі, які були до війни, просто зараз вони більш загострилися. Найперший і найбільший – це виклик лідерства. Багато лідерів, які були зріліші, виїхали, а багато молодих лідерів, які прийшли, ще не мають достатнього досвіду.
Лідерів та пасторів і раніше не вистачало у церквах. Це те, що завжди буде необхідно церкві. Але зараз потреба у цьому загострилася. На жаль, чимало людей виїде з України, після завершення війни нас очікує велика криза. Адже ті, хто залишаться, будуть не підготовлені, хоча водночас вони будуть загартованими у війні. Це буде такий експрес-курс підготовки.
Другий виклик – це виклик комунікацій. Це те, як церква себе позиціонує у суспільстві, стосовно інших церков й навіть сама для себе. Зараз люди перестали боятися критикувати церкву. З одного боку, це добре, бо почали ставити чесні та гострі питання, які виявили гниль у різних конфесіях, церквах чи окремих парафіях. З іншого боку, в цьому є крайність: люди не лише перестали боятися ставити ці питання, а й перестали поважати церкву як інституцію.
І я розумію: якщо людина не релігійна, то у неї немає причин поважати церкву. Разом з тим, ця людина хоче, щоб поважали її. При зустрічі й при спілкуванні ми очікуємо до себе гідного ставлення, й подібне ми можемо сказати про церкву. Тому що церква — це не просто структура чи організація, а спільнота людей. А те, що об’єднує цих людей, – це спільність із Христом та іншими людьми. Церква – це живий організм, вона теж хоче до себе гідного ставлення. Так, я згідний з тим, що, буває, не всі гідно себе поводять. Але не можна за окремими церквами чи навіть конфесіями судити усіх інших. Ми ж демократична країна, ми повинні розуміти, що є різноманітність, що є різні люди, й так само є різні церкви. Тож ми маємо поважати один одного, і це є викликом.
Не хочеться, щоб церква ставала в опозицію і тільки захищалася. Але водночас їй є що захищати – наприклад, свої цінності та свободу віросповідання. Я погоджуюсь, що церква має бути відокремлена як інституція від держави, проте чому християни не можуть мати вплив на державну політику? Вони ж також є частиною суспільства. Проблема у тому, що часто віруючі люди неправильно комунікують з людьми й відстоюють свої цінності неадекватно, дуже поверхнево і дуже агресивно.
Коли ми говоримо про комунікацію, то для багатьох церков насправді треба не тільки думати про те, як ми можемо презентувати себе чи реагувати на певні запити до церкви. Перш за все треба думати над питанням своєї ідентичності: «А хто ми є? Що нас робить церквою? А що означає бути українською церквою? Що це таке сьогодні? А як ми можемо конкретно послужити Україні, щоб вона процвітала, щоб була успішною країною, де люди хочуть жити? Що ми можемо їй дати?»
З останніх викликів – це те, що нам усім потрібно буде розв’язувати питання впливу скандалів з Московським патріархатом. Як би це дивно не звучало, але ця ситуація кидає тінь на всю релігію в Україні. Ми розуміємо – вони самі винні в багатьох питаннях, проте для великої кількості людей немає різниці, чи ти з УПЦ, чи ПЦУ, чи ти греко-католик, чи ти протестант.
На які питання церкві зараз необхідно буде знайти відповіді, щоби стати ближчою та відкритішою до суспільства і розуміти те, що люди переживають?
Мабуть, ключове питання суспільства до церкви: «А для чого церква нам?» Ми розуміємо, що церква – це частина суспільства, але яка користь йому від церкви? Тож ключове питання полягає в тому, що нам необхідно розуміти, чим ми насправді можемо бути корисні для суспільства?
Ми маємо навчитися допомагати не тільки фізично травмованим людям, але й травмованим емоційно та психологічно. Це дуже великий виклик, тому що церква має мало спеціалістів. Є люди, які читають Біблію і часом думають, що в них є відповіді на будь-яке питання. Але складності тих травм та проблеми, які зараз є, вимагають більш кваліфікованого підходу. Тож у цьому аспекті церкві треба зростати й розвиватися.
Церкві треба більше служити суспільству і показувати, що Бог може дати цим людям. І коли люди розуміють турботу і піклування про себе, коли відчувають надію, тоді вони усвідомлюють, що це, мабуть, те, що мені треба. Хтось зрозуміє, хтось – ні, але принаймні те, що від нас залежить, ми можемо зробити.
“Христос задумав церкву як спільноту, що відображає Його любляче серце до людей, через яке вони пізнають Бога і в якому зростають духовно”
Яке основне завдання церкви зараз, у другий рік війни?
Бути церквою.
У нас була загроза перетворитися суто на волонтерський центр і втратити свою ідентичність. Волонтерський центр може створити багато-хто, а церкву можуть створити ті, хто справді вірить у Бога. Також церква може дати те, що не дадуть волонтерські центри. Вона може познайомити людей з Богом та Євангелієм, тим, що дає людям надію на спасіння не лише у вічному житті. Тут, у цьому світі, людина теж може отримати надію, спокій, мир і підбадьорення.
Церкві важливо залишатися собою і відповідати тому задуму, який Бог дав для неї – проповідувати добру новину про Спасителя і служити людям. Також допомагати людям ставати більш зрілими, адже тоді вони позитивно зможуть впливати на суспільство. А для цього треба будувати хороше середовище стосунків, дружби та близькості. Середовище, де люди зможуть глибоко вивчати та пізнавати ті принципи, які закладені у Біблії.
У кожній християнській церкві є місія, яку Бог дав, і нам не треба щось нового видумувати. Але й для кожної помісної спільноти потрібно її переосмислювати для самої себе.
Наша місія звучить так: «Ми існуємо, щоб якнайбільше людей увірували в Христа, зростали в Христі й виконували місію Христа». І для того, щоб якнайбільше людей увірували, нам треба ширше проповідувати Євангеліє, служити та просто любити цих людей.
Щодо виконання місії не лише загальної, а й особистої, необхідно розуміти, які таланти Бог заклав у нас. Адже у кожної людини є своя історія, контекст, свої сильні та слабкі сторони. Це й формує її як особистість і допомагає бути ефективною у тій сфері, де її бачить Бог.
Корисними для інших ми можемо бути, проходячи різні нелегкі періоди й отримуючи досвід. Бог не бажає нам зла, але Він дав людині свободу і можливість робити самостійно свій вибір. Тож зараз, на жаль, ми відчуваємо на собі наслідки вибору росіян, адже війна – це їхнє рішення. Проте ми, українці, зараз не просто отримуємо досвід, а й зазнаємо травм. А ось травма сама по собі не робить нас мудрішими, травма робить нас травмованими. Проте осмислена, пережита й опрацьована травма може зробити нас мудрішими. І найголовніше – може принести користь іншим людям. Це вчить нас любити їх практично.
У кожний період війни можна помітити різні акценти, як і зараз. Звісно, що ми продовжуємо допомагати армії й відповідати на поточні потреби. Але духовна потреба у людей насправді є значно більшою.
Чого навчила війна християн?
Когось нічому, а хтось просто почав в іншому контексті осмислювати сьогодення. Це залежить від цінностей людей, оскільки у різних контекстах вони проявляються по-різному.
Зараз християн з іншими об’єднала національна ідентичність. Ми навчилися сприймати людей, які не є церковними, ближче і адекватніше, не поділяти на «ми» і «вони».
Є і негативні речі, оскільки християни – такі ж самі люди. Ми теж маємо стреси й теж травмовані. Особливо ті люди, які пережили окупацію, бомбардування чи обстріли. Чи християни, які воюють зараз в окопах, чи християни, які в лікарнях рятують людей. Війна у цьому плані нас змінила теж і негативно. Хтось став більш дратівливий, хтось став більше розгублений, хтось став більше боятися. І це нормальні наслідки, просто їх треба буде долати.
“Я хотів би, щоб християни стали більше люблячими. Але, мабуть, під час війни це складно. Війна, на мій погляд, цікава і досить суперечлива річ. З одного боку, ти починаєш більше цінувати, любити те, що ти мав, а з іншого – сильніше та глибше ненавидіти”
На вашу думку, що очікує церкву після закінчення війни?
Це складно передбачити, бо ми не знаємо, коли війна закінчиться і як ця перемога буде виглядати до кінця, адже є дуже багато факторів, які на це впливають. На мою думку, церква в майбутньому зіткнеться із дуже серйозною кризою, яка пов’язана з еміграцією. І, як наслідок, – з браком якісного лідерства.
Другий момент – це регіони, в яких треба відбудовувати міста з нуля, і так само там треба відбудовувати церкви. Тільки в баптистів 600 церков перестали існувати. Здається, 400 церков повністю і 200 не мають лідерів, які б могли вести церкву. Це переважно на східних і південних територіях. Там треба буде знову започаткувати нові церкви, які зможуть допомагати й служити людям.
Хочеться в майбутньому бачити членів церкви, які будуть активними учасниками громадського, соціального, політичного життя України. Будуть приносити туди добрі цінності для процвітання України. Теж важливо, щоби вони були кваліфікованими у своїй сфері, бо їхня некваліфікованість приведе до того, що люди ще гірше будуть ставитися до церкви.
“Церква має бути глибокою й вміти мислити так, щоб наша віра не була поверхневою”
Яке найбільше відкриття ви зробили для себе у час війни?
Я знайшов багато глибоких причин щиро пишатися своєю країною, що показала всьому світу як треба боротися за свою свободу. Пишатися своєю дружиною, що розділила зі мною як найрадісніші, так і найскладніші моменти. Пишатися Церквою Христовою, що стала пліч-о-пліч з людьми.
Спілкувалася Ірина Ковальчук
Фото надав Павло Токарчук
Також читайте: Пастор Герой: «Все, що відбувається в Україні та в світі, є частиною Божого плану»
Василь Черевко: «Правдива побожність… це дбати про вдів та сиріт»
Пастор Герой: «Офіційно День подяки в США почали святкувати в час війни»
Повязані записи
