Приблизно з початком грудня щороку мені хочеться знову і знову повертатися до сторінок чудової книги відомого православного мислителя, проповідника і богослова о. А. Меня “На порозі Нового Завіту”. Книга присвячена тому довжелезному і складному шляху людства до центральної і вирішальної події – народження Ісуса Христа. Навіть ті, хто в Нього не вірять, не зможуть заперечити, що з подією Його народження у світі щось докорінно змінилося. Скептики, звичайно ж, скажуть, що насправді світ яким проблемним був, таким і залишився, історія людства те ж саме людство нічому не вчить, а людська спрага до наживи, влади, задоволення і далі визначає історичну траєкторію. Автор згаданої книги – реаліст. Він добре усвідомлює, а разом з тим і талановито описує інертність людської природи, яка проявлялася і далі продовжує проявлятися в безконечних пошуках сенсу існування. Однак найбільшої уваги заслуговує та обставина, що серед складної гущі історії несподівано з’являються люди, які є наче промінчиками світла, часом лагідного, а часом і разючого, яке може засліплювати чи безпощадно викривати недоліки, фальш і огиду “сучасної ситуації”. Ось приблизно з такими думками я переважно розпочинаю той період року, який церковна традиція називає Різдвяним постом. Він відображає для мене драму людської історії, драму, учасником якої стає сам Бог. Я б сказав, що цей піст якраз існує для того, аби пригадати всім нам, що в цій складній драмі буття ми не самі – “з нами Бог”. Але для цього, щоб це усвідомити, потрібен час, потрібне певне зусилля, духовна праця над собою.
Тоді, коли світ закликає нас готуватися до Різдва новими покупками, прикрасами вітрин, домівок, ялинками, святковим настроєм, Церква закликає готуватися до Різдва постом. Чому так?
Якщо поглянути на церковний календар, на місяць грудень, то одразу кидається в очі, що Церква протягом цього періоду часто згадує святих пророків. Це закономірно, адже церковна традиція сприймає пророків як осіб, які провіщали прихід Месії, воплочення Бога і зрозуміло, що саме передріздвяний час для найкраще підходить для їхнього спомину. Однак тут захований також важливий посил до нас. Як пророкам вдавалося – наперед сповіщати майбутні події? Літургійні тексти дають відповідь, часто наголошуючи на тому, що пророк – це людина, яка прийняла Духа Божого, дозволила стати Його знаряддям, людина, яку Дух просвітив, відкрив їй Боже об’явлення. Дух Божий робить пророка чуйним до Слова Божого. Дух і Слово проникають в нутро, в серце пророка і дають йому правильне розуміння речей. Це дуже важливий момент. Пророк – це не футурист, не “спеціаліст”, який заглядає в майбутнє, а той, хто закорінений в теперішньому, хто бачить дію Бога в своєму житті, а тому й у подіях історії – минулих, теперішніх і також майбутніх. Така постава пророка, така пророча харизма має безпосереднє значення для кожної епохи, тим більше для нас, християн, які живемо в період, коли настала повнота часу і “Бог послав Сина свого” (пор.: Гал. 4, 4). З настанням Нового завіту пророче служіння не зникає, а стає ще більш значущим, адже Боже Слово воплотилося в канву людської історії, але далеко не всі це усвідомлюють і вірять в це. Тому пророча місія має великий простір для свого поширення у світі. Різдвяний піст нам про це пригадує.
Пророча тема дуже гарно і гармонійно поєднується з наступною. Протягом Різдвяного посту тема Божого приходу на землю поступово наростає і розвивається, мов у музичній симфонії. Стихири вечірні і утрені, які з”являються вже на свято Введення (4грудня), св. ап. Андрея (13 грудня), а також на свято св. Миколая (19 грудня) раз у раз повторюють фразу: “Ось-бо приходить Господь”. Господь приходить до нас завжди. Будь який момент нашого життя може стати моментом зустріч з Ним. Цей літургійний рефрен – “ось бо приходить Господь” – нам про це нагадує, вчить нас бути напоготові, вчить бути відкритими до Божих відвідин. Наше життя постійно змінюється, пливе: ми ростемо, розвиваємося, старіємо, змінюємо погляди, спосіб діяльності, і Господь постійно шукає нових шляхів, нових способів приходу до нас. Від нас залежить готовність зустріти Господа в різних обставинах і відкритість прийняти Його тоді, коли Він може прийти до нас навіть в якийсь дуже несподіваний спосіб.
“Вертепе, приготуйся, прикрасися” – співаємо також в стихирах передріздвяного періоду. Вертеп – це місце, в якому Господь народився. Він обрав місцем свого приходу на землю не пишні палати, а убогу печеру. Коли богослужіння закликають до приготування вертепу, то очевидно, не йдеться про театралізований вертеп, чи про прикрашання наших домівок, а передовсім а про нас самих. Ми, поки живемо тут на землі, маємо унікальну можливість – приготувати Богові вертеп. “Вертеп” – це символ людини, в якій хоче оселитися Господь. Приготувати “вертеп” людина може через свої добі вчинки, через дієву любов, через чесноти. Саме вони є найважливішою прикрасою християнина. Християнин визначається тим, яким він є і тим, як він себе поводить стосовно інших.
Таким чином, передріздвяний піст – це ще одна нагода для всіх пам’ятати про важливе, можливість усвідомити велич того Дару, який Бог нам дає – дару нового життя, яке приходить у світ не у вигляді якоїсь нової концепції чи системи поглядів, а у вигляді малої безпомічної дитини, яка однак є Предвічним Богом. Різдвяна подорож цього року починається. Щасливої подорожі!
Максим Тимо
Повязані записи
