Минулого року у рамках магістерського дослідження Інституту екуменічних студій Українського католицького університету досліджувала соціальну комунікацію веб-ресурсів крізь призму біотичних тем, розглядаючи детально проблематику абортів, штучного запліднення та евтаназії. Довелося прочитати чимало документів як Католицької, так і Православної Церкви, які присвячені цим питанням. Прочитання документів було важливим, щоб зрозуміти основну комунікаційну лінію Церкви, зіставити її із суспільним баченням і замислитись, чому діалог між Церквою та суспільством на основі порушених проблем надто слабкий чи, на жаль, виглядає набором двох окремих монологів, мовляв, Церква нехай собі говорить, а ми і надалі є самі творцями нашого життя. Коли глибше занурюєшся у специфіку проблем біоетики, то стає зрозумілим те, що вони є лише наслідками, які виникають із життя у чи поза подружжям.
У праці Митрополита Андрея «Як будувати рідну хату?» ми читаємо, що подружжя – це фундаментальна основа для розвитку будь-якої держави, оскільки саме із виховання у сім’ї людина розпочинає формацію власного світобачення. Отож подружжя має у своїй основі щось більше, ніж просто бажання жити разом і розділяти побут, воно має містити насамперед свій духовний сенс. Проте, чи насправді духовними за своєю суттю є сучасні подружжя? Яка основна мотивація їхнього творення? Візьмімо до уваги приклади своїх близьких і знайомих, думаю, що список мотивів буде надто довжелезним, але чи матиме хоча б одна із позицій глибинне розуміння цього явища?
Змоделюймо ситуацію. Чоловік і жінка довго живуть без шлюбу, «цивільно», як модно про це говорити. Через кілька років вони все-таки наважуються взяти шлюб, на цьому наполягають батьки та й вік для «несерйозного» життя вже не той. Молодята старанно обирають храм для шлюбу, їм важливо, щоб храм якось вирізнявся з-поміж інших, оскільки ця подія – найважливіша у їхньому житті. На прикладі цього ж подружжя можна змоделювати подальше їхнє спільне життя. Варіант№1 – дружина виявила своє безпліддя, чоловік або наполіг на лікуванні (наприклад, на штучному заплідненні, що пізніше знову-таки негативно віддзеркалилось на фізичному здоров’ї жінки), або розлучився. Варіант №2 – дружина виявила свою плідність, проте чоловік не хоче, щоб у їхній сім’ї було дуже багато дітей, тому спонукає до використання контрацептивів або аборту. У результаті ні чоловік, ні жінка не відчувають себе щасливими, проте розлучатися не охочуть, оскільки сусіди тицятимуть на них пальцями, а родичі називатимуть «непутящими». Варіант №3 – у сім’ї народилося чимало дітей, проте подружжя чомусь не відчуває себе щасливим: любов дружини змістилася на малюків, вона присвячує весь час їм, натомість чоловік відчуває себе обділеним, замкненим, без будь-якого бажання повертатись додому після роботи. Він не розлучається із дружиною лише через почуття обов’язку перед дітьми. Насправді варіантів може бути набагато більше, проте це, на мій погляд, найбільш стандартні, за якими живуть чимало подругів.
Коли я читала основні документи Церков, які стосувалися теми подружжя, відкривала для себе багато цікавого. Зрозуміла, що ці позиції для багатьох виглядатимуть старомодними і знову-таки непопулярними, проте вони відображають правдиве розуміння ситуації, адже саме через наш суспільний егоїзм інститут сім’ї дедалі більше руйнується, а отже відбувається внутрішня руйнація кожної окремої людини, яка живе у цьому світі. І це сигналізує про духовну кризу і патологію душі. Коли мені довелося прочитати енцикліку Папи Павла IV «Humane Vitae» («Людське життя»), особливо частину праці про відповідальне батьківство, зрозуміла, що наше суспільство, на жаль, живе за оберненою пірамідою пріоритетів. Отож бачимо, що вже після ІІ Ватиканського Собору, нагадаємо, що енцикліка датується 1968 роком, на порядку денному стояло питання розвитку подружнього життя. «Ні у якому разі подружжя не є простим продуктом випадку або результатом еволюції несвідомих природних сил, воно насправді так створене Богом-Творцем у Його премудрому передбаченні, що здійснює серед людей Його план любові», – зазначає Папа. Тому чоловік і жінка у розумінні енцикліки своїми стосунками намагаються «витворити окрему спільноту», у якій вони взаємно вдосконалюватимуть себе, щоб співдіяти з Богом у зачинанні і розвитку людського життя. Тому вже з перших сторінок тексту вартісність життя є ключовим критерієм любові Бога до людини. Через те подружжя постає у розумінні Церкви особливим джерелом не лише творення, але і розвитку цього життя у співдії з Богом.
Проте Папа зазначає, що перед подружжям у сучасному світі – чимало викликів:
– По-перше, розвиток глобалізаційних процесів у світі супроводжується демографічними вибухами у багатьох країнах. Відповідно соціуми цих держав борються із приростом населення через побоювання економічних криз.
– По-друге, на розвиток у світі впливає абсолютно інше розуміння жінки, її призначення, головної місії, а з тим знижується цінність любові у подружжі.
– По-третє, для сучасної людини, передавання життя не регулюється розумом і волею. Хоча вона і мислить себе осередком відповідальності, проте через страх відступає від потрібних орієнтирів.
Відповідно у своїй енцикліці Папа порушує питання, наскільки проблема цінності життя суголосна із проблемами сучасного світу. Через те Папа Павло VI пропонує протидію цим викликам любові, цементуючи її у подружжі. У ньому це почуття є «чуттєвим, духовним, цілісним, плідним, вірним до смерті». У цьому документі Церква чи не вперше розкриває питання відповідального батьківства, дозволяє використовувати неплідні періоди для статевого акту, якщо це допомагає зберігати і продукувати баланс у подружжі, забороняє протизаплідні засоби, а також штучне регулювання запліднення як можливості відійти від моралі і духовних орієнтирів. Енцикліка була написана на хвилі легалізації абортів у світі: Великобританія – 1967 р., США – 1973 р., Франція – 1974р. Важливо, що практично кожне слово документа і до сьогодні цінне.
Проте ключовий момент тексту: діти – не найважливіше, що є у подружжі. Те ж читаємо у витягу із Основ соціальної концепції Української Православної Церкви: «У молитвах чину вінчання Православна Церква виражає віру в те, що народ¬ження дітей є жаданим плодом законного шлюбу, але не єдина його мета. Разом із «плодом утроби на користь» Церква просить для подружжя у Бога дари неминущої взаємної любові, цнотливості, «єдності душ і тілес». Тому шляхи до дітородіння, не згодні із замислом Творця життя, Церква не може вважати морально виправданими. Якщо чоловік чи жінка нездатні до за¬родження дитини, а терапевтичні та хірургічні методи лікування безплідно¬сті не допомагають подружжю, їм потрібно із смиренням прийняти свою бездітність як особливе життєве покликання. Пастирські рекомендації в таких випадках мають враховувати можливість усиновлення дитини за вза-ємною згодою подружжя». Відбувається зміщення орієнтирів, адже подружжя було створене не для народження дітей, а для ділення любов’ю насамперед між чоловіком і жінкою.
Коли у подружжі є оце взаємне дарування, яке переповнює обох і може бути даром для когось третього, виникає бажання народити дитину. Тобто дитина – не першооснова, а результат взаємоділення. Виявляється, що у нашому суспільно-секуляризованому мисленні навпаки діти – це те, для чого твориться подружжя. Отож тут і є основний момент життя за оберненою пірамідою. Якщо жінка є безплідною, вона шукає будь-яких шляхів, щоб бути такою, як всі, щоб на неї не вказували пальцем і, щоб її не покинув чоловік. Проте з точки зору християнського життя це виглядає безглуздо, адже як може покинути чоловік свою дружину, якщо у подружжі саме вона є для нього джерелом любові? Якщо чоловік розлучається із жінкою тільки через те, що вона не може народити дитину, то варто поставити під сумнів справжність цього подружжя. Звичайно, коли ми пригадаємо історії неплідних подругів із Старого Завіту, наприклад, Сари і Авраама, то згадуємо, як тодішнє суспільство їх засуджувало. Проте це не зупиняло подружжя, вони не розлучилися, не використовували ритуали, магію і ще інші методи, оскільки тоді не було штучного запліднення, а продовжували ділитися любов’ю не тільки одне з одним, але й іншими. Нам відомо, як Бог нагородив у майбутньому це подружжя.
Звичайно, багато моїх аргументів для багатьох читачів знову-таки видадуться недієвими, непопулярними, надто праведними. Проте ми не можемо сьогодні, у час війни, не говорити про подружжя, бо з нього розпочинається ланцюжок викривленого чи справжнього ставлення до себе і до світу!
Юліана Лавриш
Повязані записи
