Багацько люду по святах ся жаліє, жи їм маркотно, зле, що відчуваються спустошеними. Але в цьому нема нічого дивного. Бо, якщо свята проводиться по-батярськи – головне добре си з’їсти, файно випити, піти десь на ландри, то цілком закономірно, що після такого людина відчуватиметься спустошеною. Ще б пак.
Перед святами господині товчуться по кухні, хаті, подвір’ю. Тарабанять баняками, ринками, пательнями, бляшками, братрурами. Глянцують вікна, двері, меблі. Гудять пилососами. Печут, варат, смажут, пражут, чистят, миют. Хлопи тріпають капи, хідники, килими; ріжут свині, гуси, качки, кури, б’юткрілі; рехтуют м’ясиво, женут горіляґу, вудят. І всі разом, як мішіґіні, гонят по маґазинах.
А потім? Потім свята – три дни, потім ше свята, і ше. Гості, гості, гості…Ну, і ше помежи то всьо – піти до церкви. Саме так – піти до церкви, не піти на Службу Божу, не взяти участь в Літургії, а піти до церкви. І на кінці – свята, свята і по святах.
А де в тому всьому Месія? А нема Його.
З Ісусового народження прикрість мав Ірод і вифлеємці. Ірод хтів його позбутися, як небезпечного конкурента. А вифлеємці не мали ні місця, ні часу на Нього. Ну, і наші галичани так само, як вифлеємці – не мають ні часу, ні місця на Месію. То й не дивина, що по святах, як вифлеємці, відчувають себе спустошеними.
Важливо, щоб в хаті було попритано і на подвір’ї теж. Важливо, щоб стіл ломився від всяких страв-потрав. Важливо скочити на Йордан в зимну воду, обкластися дідухами, пообвішувати церкву рушниками де тре і не тре (навіть пошкодити ікони галицького бароко – тільки би рушник висів), обмотати все навколо гірляндами, що миготять і грають, поначіпувати по церкві й коло фіґур і хрестів пластикових турецьких квіток – то і є в уявлені тих, що по святах відчувають себе спустошено, – віра.
А це не спасає. Не спасає ні дідух, ні кутя, ні коляди, ні вертепи. Не наповнюють духовні «батарейки» ні водіння кози з Меланкою, ні скакання в ополонку. Більше того, добра частина того, що галичани витворяють в часі Різдвяних Свят тільки відводить від Бога. Бо не має жодного стосунку до християнства, до спасіння, що його світу приніс Христос.
Тому постсвятковий синдром косить багато наших краян. Не дідухами живе людина, а словом Божим. Але що кому робити – вибір кожного.
о. Орест-Дмитро Вільчинський
Повязані записи
