Острів Крит, що дав безліч святих, у 1890-му році процвів новим чадом Церкви, святим Никифором, який народився в селі Сірікарі, та в миру носив ім’я Микола Тзанакакіс.
Батьки святого, Микола та Глікерія, були побожними та простими людьми, але в ранньому віці він позбувся і обіймів матері, і ласки батька, пізнавши багато скорботи та гіркоту сирітства. Його виростив дідусь Іван (Яніс) Тзанакакіс.
У віці тринадцяти років він покинув будинок, розлучившись із теплом домашнього вогнища, улюбленими братами, сестрами та друзями, разом з якими він ріс та грався. На жаль, він до них вже не повернувся і ніколи їх більше не бачив. Дідусь привіз онука в Ханью і залишив в перукарні, щоб він підробляв та водночас опановував ремесло. Це була, звичайно, не найкраща доля — доля самотнього сільського хлопчика у великому місті. Але він виявився настільки тямущим, чарівним, товариським, що всі полюбили його. Саме в цей період у його життя увійшла важка скорбота та гіркота страждань: на шкірі з’явилися перші ознаки прокази.
Це був знак майбутнього хреста, відбиток мучеництва.
З плином часу хвороба прогресувала, симптомів ставало все більше.
Виявивши ознаки хвороби, юний Микола перелякався і зніяковів. Раптово тринадцятирічний підліток розпрощався з дитинством, його радощами та сміхом. Він розпізнав симптоми хвороби, тому що в ті часи про них розповідали шкільні лікарі. Також йому були відомі подальші кроки зі сторони влади: вигнання та ізоляція на острові Спіналонга, на якому знаходився відомий лепрозорій.
У шістнадцять років, коли ознаки хвороби поступово ставали все більш явними, щоб уникнути поховання живцем на острові Спіналонга, Микола таємно втік на якомусь кораблі до Єгипту і прибув в Олександрію.
Після прибуття в Єгипет, всеблагий Бог просвітив Миколу відкрити своє горе одному з архієреїв. Той заспокоїв Миколу, підтримав, оточив турботою та розумінням. Цей благословенний чоловік зрозумів, що має справу з душею хоч і хворої людини, але святої та чистої, незвичайної, не від світу цього, ознаменованої благодаттю Святого Духа. Тому він негайно зв’язався з відомим старцем Анфімом Вагіаносом, якого давно знав, і який в той час проходив священицьке служіння в лепрозорії Хіоса. Коротко описав Миколу та його недугу, його характер та роки життя в Олександрії. Преподобний Анфім відповів, щоб Миколу негайно надіслали на Хіос. Так і сталося.
Після виснажливої подорожі він досяг містечка на турецькому березі навпроти Хіоса. Там юнак зійшов, і преподобний Анфім сам зустрів його. Після короткого знайомства вони взяли невелике суденце, пропливли вузьку затоку — і причалили на острів Хіос. Там Миколі належало прожити більшу частину життя — духовні, кращі сорок три роки.
У цьому благословенному місці для Миколи почався новий період добродіяння. Протягом двох років старець випробовував його зрілість і готовність до святої та Ангельської схими, а потім — постриг в ченці з ім’ям Никифор. Наступні п’ятнадцять років він лишав нового ченця біля себе, не зводячи з нього невсипущого батьківського погляду. Давав поради, наставляв, навчав вистоювати в духовних битвах через чування, пости та молитви. Святий бачив, що має справу з землею доброю та родючою і сіяв туди духовне насіння, допомагав в боротьбі з пристрастями, помислами та демонами, щоби досягти високих чеснот.
Нове життя отця Никифора принесло один великий та добрий плід: хвороба та все, з нею пов’язане, відійшла на другий план. Але, звичайно, вона давала про себе знати, тому що, на жаль, вразивши бік, вона поширювалася все далі, прогресувала, і через брак потрібних ліків, спотворила багато плоті на своєму шляху. Але тепер в житті побожного ченця на першому місці стояла любов до завоювання вищих духовних вершин.
Преподобний Анфім володів глибокою мудрістю. Ось одне з його повчань: «Мовчання! Мовчання прекрасне, мовчання не кається, бо говорив один старець: «коли я говорив, я каявся часто, коли ж дотримувався мовчання — ніколи». Мовчання безтурботне, і хто тримається за нього, перебуває мирним та блаженним. Не похвалив Христос ані багатослівних, ані дратівливих, ані бентежних — але похвалив тих, хто творить мир, лагідних та слухняних. Хто має чесноту, той проявить її. Його послух, терпіння, лагідність, довготерпіння, стриманість стануть явними серед інших. Якщо є у когось плоди Святого Духа, вони проявляться».
Саме в цей час преподобний Никифор здобував духовну силу. Його послух святому духівникові був безумовним, справжнім, досконалим. Він навіть воду пив за благословенням. Трапеза була суворо чернечою, без м’яса, щопонеділка, щосереди та щоп’ятниці, а також кожної Великої Чотиридесятниці — і без олії, попри те, що він жив у лікарні й приймав чимало ліків.
Щовечора отець Никифор бив у било храму Святого Лазаря, збираючи хворих, і читав повечір’я з акафістом Пресвятій Богородиці.
У хатинках лікарні розміщалося двоє-троє людей. Але отець Никифор жив один, як монах, і молився вночі, без кінця звершуючи земні поклони доти, поки хвороба не спотворила його руки та ноги. Він ніколи ні з ким не сперечався. Вранці, за допомогою однієї хворої монахині, здійснював утреню. Щонеділі і щосвята виконував обов’язки півчого та уставника. Блаженний митрополит Хоісський Пантелеймон Фостініс, який неодноразово чув його спів, говорив: «Цей монах співає, немов Ангел».
Сліпота завдавала отцю Никифору численних клопотів у повсякденному житті. Проте вона ж і оживила в ньому щось високе та прекрасне: у нього відкрились духовні очі. Ті очі, якими дивляться Ангели, і якими дивиться Бог, як сказав преподобний Антоній Великий. Пам’ять у нього була виняткова: він знав багато тропарів і читав Апостол напам’ять.
1957-ого року Хіосський лепрозорій закрився, а хворих, і отця Никифора в тому числі, відіслали в Афіни до клініки святої Варвари, де боролись з лепрою. В той час там жив хворий монах отець Софроній Сарідакіс (майбутній отець Євменій). У листі до нього, що привіз йому отець Никифор, святий Анфім Хіосський написав: «Прийми той скарб, що посилає тобі Богородиця, від якого отримаєш велику користь у житті своїм. Хоч він і малосхимник, разом з тим — цілковитий монах. І ти станеш цілковитим монахом, якщо послужиш йому до кінця днів своїх».
Отже, отець Євменій, як уже було зазначено, всіляко служив преподобному Никифорові: прибирав, готував їжу, годував його, одягав. Часом взуття, яке носив святий, завдавало болю, бо зруйновані хворобою стопи стали надто чутливими. Він говорив тоді: «Мені боляче, чадо». А отець Євменій тут же падав до його ніг і просив прощення. Пошана, любов та благоговіння отця Євменія перед своїм старцем стало во язиціх та прикладом для багатьох.
Сам преподобний отець Никифор ніколи нічого не вимагав попри свою фізичну неміч. Риси його характеру були протилежні рисам тих, хто стає примхливим і вибагливим у цій же хворобі, та виправдовується нею.
Всі бачили в ньому лише смирення, лагідність, послух, відмову від усяких претензій. Він невпинно молився та з радістю терпів всі свої життєві труднощі. За таке терпіння Бог дав йому численні благодатні дари, один з яких — здатність розрадити стражденного.
Сюди приходило багато народу, і це були безхатьки, безвісні, виснажені нудьгою, болем, утисками, зневірені. Усі ці нещасні, починаючи навідувати старця, поруч з ним знаходили спокій та полегшення. Хворі з клініки знаходили поряд зі святим молитовне клопотання, батьківську любов та турботу. Вони сподівалися, що він житиме серед них довше.
Маленька бідна комірчина щодня ставала місцем паломництва, справжньою духовною купальнею Силоамською.
Один із відвідувачів писав: «Хворі завжди знаходили коло нього тихе світло, а здорові після його відвідин отримували здоров’я душі, зміцнення духовного світу».
Головними рисами отця Никифора були уважність, небагатослів’я та безупинна молитва подумки. Безупинній молитві навчив його духовний отець, святий Анфим, якого, своєю чергою, навчав преподобний Пахомій Хіосський, духовний отець святителя Нектарія Егинського.
Блаженна смерть
4 січня 1964 року, у віці 74 років, преподобний отець Никифор віддав свій дух у Божі руки. Наступного дня, напередодні Богоявлення ( за нов.ст.), в храмі клініки на честь святих Безсрібників його відспівали. Похоронну ходу супроводжували хворі, друзі та відвідувачі померлого. Похований отець Никифор у невеликій усипальниці для пацієнтів, але похорон перетворився на священне дійство, що нагадувало велике торжество давньої Церкви.
Коли знайшли мощі святого, вони були пахучими. Як і волів святий, вони перейшли під опіку отця Євменія. Той беріг їх з великим благоговінням в спеціальному кивоті у своїй кімнаті.
Святий для прокажених
В Афінському лепрозорії святої Варвари жив святий. Першого тижня нового року він переселився до нового життя, до вічності. У жебрацькій комірчині довгі роки провів отець Никифор Тзанакакіс, відомий світові, близько відомий Ангелам і святим.
Бідний монах, прокажений, сліпий, до того ж паралізований.
Однак заплющені очі випромінювали чистоту, а з тремтливих вуст не сходила небесна усмішка до останнього подиху…
Монах Никифор, духовний вихованець благоговійного старця Хіосського Анфіма Вагієну, став світлою сторінкою Христовою».
ЧУДО МОЛИТВИ ПРЕПОДОБНОГО НИКИФОРА В ПОВІТРІ
Отець Євменій розповідав, що одного вечора, він приготував отця Никифора до сну, а сам пішов до себе відпочити, але заснути не міг. До того ж хвилювався, чи добре він усе зробив і чи добре закрив заслінку печі. Усі ці помисли тривожили його.
Зрештою, він пішов до святого. Щоб не збудити його, отець Євменій не став стукати у двері й говорити: «Молитвами отець наших, Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй нас», як це заведено у монахів, і не став чекати відповіді: «Амінь», а обережно прочинив двері.
І що ж він побачив? Отця Никифора, який стояв в повітрі приблизно на метр від підлоги з піднятими у молитві руками. Обличчя його сяяло, наче сонце.
Вражений побаченим, отець Євменій, не кажучи ані слова, тихо зачинив двері та пішов до своєї келії. Там він упав долу і плакав, зітхаючи, боячись, що засмутив святого тим, що, не постукавши, виявився мимовільним свідком його чудесного стояння. Проте разом з тим він плакав і з радості, бо бачив на власні очі, наскільки великий та доброчесний його духовний отець.
Вранці, прийшовши здійснити своє звичне служіння, він зробив покаянний земний уклін і попросив прощення за свою помилку.
Та преподобний Никифор, усміхнувшись, його одразу простив і попросив нікому не розповідати про те, що він бачив.
ДОПОМОГА ПАРАЛІЗОВАНОМУ
Цю історію розповів пан Артемідіс Феодорідіс.
З моїм сином Анастасієм відбулось велике лихо. Коли він пірнав у море, то на глибині вдарився головою, потиличною частиною. Його зовсім паралізувало.
Ми переправили його в лікарню, та втручання лікарів виявилось невдалим. Ці жахливі новини негайно облетіли всіх рідних, друзів та знайомих.
Я щодня ходив до клініки. Одного дня мені зателефонувала пані Марія, знайома:
— Хочу навідати Анастасія. Принесу з собою частку мощів преподобного Никифора Прокаженого.
Я з радістю очікував часу наших відвідин.
Коли ми увійшли до палати Анастасія, пані Марія сказала йому, що принесла мощі для поклоніння, щоб він звернувся до преподобного Никифора про допомогу.
Коли ми наблизились до ліжкового узголів’я, щоб син приклався, відчули солодкі пахощі.
Коли ми всі приклалися до святині, пані Марія сказала мені, що може залишити мощі на три дні. Потім ми вийшли з палати, бо син виглядав стомленим і хотів спати.
За якийсь час син розплющив очі й запитав:
— Тату, що за дідусь мені ноги розтирає?
Я здивовано відповідаю:
— Нема нікого. Спи.
І він знову питає:
— Отам, хіба не бачиш?
І показав на свої ноги.
А потім додав:
— Пішов дідусь.
Я жахнувся, почувши ці слова.
Відбулося це влітку 2009-го року, на початку липня.
Анастасій почав одужувати за допомогою святого Никифора; зараз він на фізіотерапії в Німеччині.
Завжди дякуватиму і славитиму всім серцем святого Никифора за те добро, яке він зробив для мого сина.
підготував ієромонах Іов (Ольшанський)
Повязані записи
