Трагічне ХХ століття залишило після себе чимало страшних і кривавих розписів у життєписі людства. Це, зокрема, дві великі війни, а також – ряд дрібніших конфліктів, багато складних викликів і невирішених, навіть до сьогодні, ситуацій. На щастя, у ці часи також були сильні особистості та талановиті лідери, здатні вести за собою людей і бути орієнтиром для спільноти. Серед таких і Осип Назарук – письменник, публіцист та політичний діяч. Між усім іншим, Назарук багато писав і про християнські цінності та світогляд. Був у тісних відносинах з Українською Християнською Організацією, що діяла у Львові, навіть редагував їхнє інформаційне видання – газету “Нова Зоря”. У одному з матеріалів автора, опублікованому на шпальтах даного видання, запропоновано колоритні спогади про його візит до грецького храму у США. Маємо нагоду оцінити, що саме вразило автора найбільше.
У “Новій Зорі” надрукували надзвичайно емоційні та насичені деталями спогади Осипа Назарука про відвідини ним грецької церкви у Філадельфії. Останнє трапилося у травні 1927 року, приблизно за рік до його переїзду у Львів. Оскільки автор не називає, яку саме святиню відвідував, існують певні сумніви щодо цього. Тим не менше, припускаємо, що це був православний храм святого Георгія, який є дуже важливим для місцевої грецької громади.
Діялося у неділю. У цей день, разом зі своїм учителем англійської мови, письменник відвідав “новогрецьку” церкву. На годиннику була 10.30, коли двоє прихожан постали перед храмом православних греків. Назарук записав, що святиня у старогрецькому стилі, хоч у середині – “не те”: всюди написи англійською мовою. Це дало авторові підставу вважати, що будівлю було викуплено у “англосаксів” (храм святого Георгія у Філадельфії – це і дійсно первинно протестантська святиня, святого Андрія). У храмі виділялися вікна – кольоровими вітражами. Царських воріт не було – замість них образи Ісуса Христа і Богородиці. Не було і хоругв. Натомість, напереді, на видних місцях, дві державні хоругви – грецька й американська. Два ряди лавок: широкі і покриті червоною мантією, як і хідник – також червоний.
У часі Богослужіння в храмі знаходилося не так вже й багато людей: сім жінок ліворуч і п’ять мужчин праворуч. Священик мав світлу вишневу одіж (облачення) з золотистими елементами, чорний і високий ковпак. Сам був стрункий і високий, “з малим чорним заростом, нервозний”. Співав енергійним і “тріскучим” голосом, що підтримували приємними голосами два дяки. Ліворуч, на галереї храму, був орган, але його у богослужінні не використовували. Осипа Назарука дуже здивувало, що греки “не усунули” цей орган. При цьому, він додав, що “наші усунули б”. Загальне враження від споглядання святині було таким, що хоч людей і мало, але храм дуже гарний – все зроблено зі смаком, витриманий баланс у поєднані різних мистецьких елементів та декорацій.
З наступних записів розуміємо, що люди почали більш активно підходити в часі Богослужіння. Це, переважно, були жінки з малими дітьми. Окремі з них приходили в оточенні одразу 5-6 гарно одягнених дітей і займали цілі лавки у святині. Церква, її жіноча половина, від того ставала схожою на якийсь табір, або ж майданчик, де гуляють мами з дітьми. Як зазначив Осип Назарук, чогось подібного йому жодного разу не доводилося бачити у Латинських храмах Америки. Ця картина залишила у нього радше приємні враження – жінки виглядали поважно, але скромно, поводились спокійно. Гарних серед них автор запримітив мало, але приємні – всі.
Щодо чоловічої сторони, то там переважали вікові і старші мужчини. Багато старих, практично без молоді – або старі, або середнього віку, або зовсім малі хлопці. На противагу цьому, жінки – представлені “в кожному віці”. Дане спостереження було підсумовано досить цікавим висновком автора: “Жінок все і всюди по церквах більше ніж мужчин і тому по криміналах їх менше”. Особливо мало в храмі було інтелігенції, що змусило автора постановити наступне: “видно та кляса у греків розїджена атеїзмом”.
Осип Назарук не зовсім розумів мову, тому нічого конкретного про Богослужіння сказати не міг. Хіба те, що дуже відрізняється від “нашої Служби Божої”. Також звернув увагу, що хлопчики, які прислуговують, радше подібні до “латинських” – так само одягнені. Те саме стосується і богослужбових книг, які малі за розмірами, чим схожі до “латинського обряду”.
Окремо автор виділив читання одним із дяків “Апостола”, що тривало довго і “розлізло”, чи не найбільше нагадало Назаруку особливості його рідного обряду. З іншого боку, у той момент трапилась сценка, яка дуже запам’яталась авторові: у часі читання заплакала чиясь дитина. Дяк тоді зупинився і крикнув, аби дитину вгамували. Лише після цього продовжив читати. По тому священик читав Євангеліє – книжечку незвично малу за розмірами , але позолочену і надзвичайно гарну. Читав також досить довго, а в часі читання потягнув хлопчика, який йому прислуговував, за вухо. Автор знову ж був змушений констатувати, що щось подібне бачить вперше.
Спостерігаючи за усім довший час, Осип Назарук прийшов до висновку, що не всі присутні у храмі греки, розуміють сутність свого обряду. Святиня до кінця служби так і не наповнився людьми, а якби не діти, то присутніх, напевне, не покидало би відчуття пустоти. Також рятували ситуацію декорації – тут у всьому відчувався смак, ідея. Назарук зробив висновок, що мистецька спадщина грецького народу велика, хоч дисципліна і слабка. Він не почув проповіді після Євангелія, також звернув увагу, що чотири рази ходили з тацею – останній раз діти.
Підсумував, що у греків як багато спільного з нами, так і багато відмінного. По тому, у статті наводяться роздуми автора про давнє коріння Грецької Церкви, яка походить від Візантії – тієї самої, звідки і слов’яни отримали хрещення. Тут же було згадано і про дистанціювання східних церков між собою після падіння Константинополя (1453 р). Як наслідок, втрата дисципліни і зближення їх зі світськими урядами. Не просто зближення, а подекуди і ситуації, коли духовенство є “свого рода відділом духовної поліції ріжних держав, що найяркіше проявилося в Росії”. Наслідком усього зазначеного автор бачить те, що Східна Церква “розбита на шматки”. На відміну від Західної, яка “стоїть […] як один великий моноліт”.
Наслідком описаного Осип Назарук вказує присутність світського фактору у житті Церкви. Останнє постало перед його очима і на Богослужінні у грецькому храмі, де проповідь виголошував не священик, а якийсь “бос” наприкінці – “з голосом єрихонської труби” і “добре вгодований”. Автор не розумів його і змісту його слів, але був переконаний, що той використовує церковну трибуну “як площадку для агітації”. Матеріал закінчується думкою, що такий стан і втручання у церковні справи зі сторони кидає релігію “в ноги атеїзму”, якому і так треба протистояти, оскільки він активно поширюється.
Закінчуються спогади і навіяні ними роздуми автора про грецьку церкву досить оптимістично. Осип Назарук говорить про те, що в світлі маленьких воскових свічечок, які роздали кожному наприкінці богослужіння, високомистецьке декорування святині виглядало по-особливому гарним та урочистим. Складно сказати, як багато читачів бачили спогад-розвідку про грецький храм і рефлексії автора з даного приводу. Як би там не було, матеріал видається живим, щирим і дуже цікавим. Навіть у нашому часі.
Підготував: Євген Гулюк
Більше інформації можна дізнатись з наступних джерел:
- Назарук О. В церквах чужих народів. В новогрецькій церкві // Нова Зоря – Львів, 7 січня 1939. – Ч. 1. – С. 9 – 10.
- Рубльов О. Назарук Осип Тадейович // Енциклопедія історії України. – Київ: Наукова думка, 2010. – Т. 7: Мл-О. – С. 161.
ФОТО із таких сайтів:
https://miystambul.blogspot.com/
Повязані записи
