«Покайтесь і вірте в Євангеліє», – з цих слів починається прилюдне служіння Господа нашого Ісуса Христа. А як ви розумієте ці слова? Для більшості людей покаятися означає говорити про те, що так сталося, казати про те, що постараємося цього не робити. Для багатьох людей покаятися – це трішки побити себе в груди, перегорнути сторінку і старатися про це більше не думати. Насправді, слово «покаятися» має абсолютно інше значення. До того ж, покаяння – це те, чого так потрібно нашому народу, але чесного, справжнього покаяння. Бо багато мудрих людей, багато моральних авторитетів, аналізуючи те, що відбувається в сусідній і ворожій нам державі, аналізуючи те, що відбувається в Україні, роблять висновок, що причиною цього всього є брак покаяння. Тобто відсутність покаяння за все те, як ми жили до розвалу Союзу. Бо, насправді, в радянський час були інтелігенти, зрештою, – більшість населення, яке практично мовчало на все те беззаконня, яке відбувається. Ці люди, насправді, лицемірили, їх громадська позиція обмежувалася тим, що говорили на кухні. А на роботі, зокрема в університеті, вони завжди знаходили оправдання своєму пристосуванству. В університетах, в навчальних закладах, на роботі, на виступах вони оспівували партію, вони оспівували процвітання, яке отримала Україна під радянською владою тощо. Були й інші, які протиставилися тому, так, згадайте Стуса чи інших дисидентів. Вони сиділи по в’язницях, вони не шукали оправдання, а говорили. Їхній голос лунав, дуже часто це був голос вопіющого в пустині, який нагадував про цей фальш, яким всі жили в Радянському Союзі. І ось, коли Союз розвалився, тоді ті, хто обговорював радянську владу на кухнях, вони себе почали вважати мучениками за свої переконання і почали рухи щодо відродження. І ось це якраз і називається браком покаяння. Це лицемірство, яке, на жаль, продовжилося, просто змінився одяг, змінилися прапори і не більше того.
Що таке покаяння? Отже, покаяння – це, найперше, чесність з самим собою. Покаяння – це не шукати виправдання собі. Це чесно признати, що так, я слабкий, так, я переступив через свою совість, так, я пішов на компроміси із своїм сумлінням. Покаяння – це бути чесним з самим собою і з ближніми. Покаяння – це зрозуміти те, що сталося, і чому я так поступав? Покаяння – це змінити мислення, змінити життєві цінності, змінити життєві пріоритети. Життя – це дорога, де ти, можливо, заблукав. Покаяння – це коли ти повертаєшся до того місця, з якого заблукав, але далі ти живеш правильно, далі ти поступаєш правильно. Покаяння – це свого роду лікування. Фальшиве покаяння – це коли ми не усвідомлюємо своєї відповідальності за це зло, яке ми помножували. Ну, тоді це як усування симптомів, це, немовби, приймати знеболююче, але не лікувати хворобу. І тому «покайтеся і вірте в Євангеліє», – це в дійсності слова, які нам так потрібні. Ми живемо в такій державі, яка для нас вигідна, яка для нас зручна. Ми живемо в державі, де виживають ті, які краще пристосовуються. Для багатьох людей такий стан речей є вигідний, бо розраховувати на свої здібності, на свої таланти, на свої вміння не варто, ні, краще пристосуватися, краще піти на підлість, краще брати участь в схемах. І так, нам не подобається те, що відбувається, але давайте чесно признаємося, що нам так вигідно, оскільки ми це терпимо. Бо у конкурентному суспільстві, де все визначається чесністю, де все визначають здібності, – більшість людей буде викинуто на узбіччя. Тому так, погано, так, незручно, але інакше ми не можемо. І власне покаяння – це зрозуміти, що ніхто в моїх проблемах не винен. Ніхто в цьому не винен, а винна жалість до себе і вміння в будь-якій ситуації себе виправдати. Покаяння – це змінити свої цінності і пріоритети. Справжні цінності, які роблять нас щасливими, – це не завжди матеріальні цінності.
прот. Ігор Цмоканич, сотрудник храму Успіння Пресвятої Богородиці Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ (м. Дрогобич)
За матеріалами відеоблогу прот. Ігоря Цмоканича для ресурсу «Варто – Галицькі Новини»
Повязані записи
