Напередодні і у день 14 лютого щорічна ейфорія – квіткові крамниці переповнені покупцями, супермаркети стилізовані сердечками, а прилавки канцтоварів “ломляться” від валентинок. День святого Валентина став хорошим прийомом для маркетингових технологій, аніж святкуванням закоханих, що й пропонувалось у першооснові свята. Про те, хто такий святий Валентин, як розуміти вартісність Любові у сучасному світі говоримо із протоієреєм Назарієм Лозинським, деканом богословського факультету Львівської православної богословської академії ПЦУ.
Отче, як Церква ставиться до Дня святого Валентина, адже насправді є такий святий?
Святих із іменем Валентин вшановує як Православна, так і Католицька Церква. Але пам’ять жодного із них не святкуємо 14 лютого. Скажімо, в календарі Православної Церкви України згадуються троє святих, які носять ім’я Валентина – Доростольський, Інтерамський та Римський – пам’ять їх звершується в травні, липні та серпні. Тож цих святих, як і всіх інших святих, Церква достойно вшановує протягом року. Але “прив’язувати” будь-кого із цих святих до дня закоханих – абсурдно. У нас взагалі виникло хибне уявлення про роль святих в нашому житті. Ми, чомусь, сприймаємо Небо, як, вибачте, кантору. Є такий підлітковий фантастичний серіал: “Бюро магічних послуг”. От так ми розуміємо Царство Боже. Є, скажімо, небесне міністерство транспорту, яким керує святитель Миколай, у нього в заступниках пророк Ілля і святий Христофор. І от як ми кудись подорожуємо, то повинні отримати в них дозвіл і перепустку. Смішно, правда? Але так виглядають оці квазіхристиянські “ярлики”, почеплені до святих: покровитель транспорту, покровитель економістів, покровитель спортсменів, покровитель закоханих і т.д. Кожен святих – це друг Божий і кожен слухає і чує нас в усіх наших потребах. Все інше – це людська маргіналізація.
Чи пропонує Церква альтернативу такому дню, тобто день, коли можна замислитись над дарами любові?
У мене зустрічне питання: навіщо Церкві шукати альтернативу до дня закоханих? Цього дня світ не пропонує нам замислитись над даром найбільшої чесноти – любові, але говорить у кращому випадку лише про один її прояв – кохання. А Церква безперестанно нагадує кожному про обов’язок любові до Бога і ближніх, а найголосніше говорить про це не один день в році, а, наприклад, протягом сорока днів Великого Посту і особливо в час Страсного тижня. В цей час ми говоримо про максимальне вираження любові – любов жертовну, любов до ворогів, любов до смерті. Такою була любов Бога до нас. І ми повинні її наслідувати. А згадати одного дня в році про своїх коханих – це не любов… Це відбувальщина. Схожу ситуацію маємо з днем матері, днем жінки, днем батька і т.д. Хіба не повинні закохані приносити радість один одному протягом всього свого життя, а не згадувати про свої почуття раз у році? Квіти, ранкова кава, сніданок, приготований один для одного, романтична вечеря, похід у театр чи кіно, подарунки, компліменти, гарні слова, взаємодопомога, взаємопрощення – хіба все це не повинно супроводжувати закохані пари постійно? Чи достатньо один-два рази в році? Відповідь очевидна. Тому завдання Церкви – не шукати альтернативу дню закоханих, а безперестанно виховувати поміж вірянами дух любові. Пам’ятаєте слова Христа: “Ви не від світу цього, бо якби ви були від світу, то світ любив би своє”. Церква не повинна, та й не може опускатись до рівня медіа-концерну. Церква веде шляхом спасіння, а він не прикрашений кульками, квітами і хлопавками. Це вузький шлях. І це не далеко не всім подобається. Але по-іншому бути не може.
Чому у світі дедалі більше комерціалізують сакральні почуття? Тобто є тотальні розпродажі на Різдво, супермаркетова ейфорія валентинок та сувенірів у вигляді сердечок у День Валентина.
Бо людям не потрібна святість. Людям не потрібен подвиг. Це важко, це складно, це довго. Але людям потрібне свято. І не його внутрішня глибока сутність, а його зовнішня форма. Це як із заповіддю про святий день. Усі чітко знають слова: пам’ятай день святий святкувати. Що це означає для більшості людей? Є неділя, чи свято, значить маємо добре виспатись, а потім валятись перед телевізором, або застілля, гуляння, танці та інше. Це те, про що я говорив: легкий і радісний шлях. Але насправді заповідь говорить інше: пам’ятай день святий, щоб святити його! Тобто святий день є для того, щоб ми його освячували ділами милосердя і молитвою, але ж це важкий шлях. Кому він потрібен? А тепер щодо комерціалізації сакрального. Це закономірно. Бізнес відповідає на запити. Ніхто ж не заставляє практикуючого християнина пропадати в супермаркетах перед святами, ніхто не нав’язує нам цього. Рекламують? Так. І це закони бізнесу. Але ж не заставляють. Пропозиція є там, де є попит. Якщо б ми, наприклад, перестали купувати живі ялинки, то чи їх би зрубували і продавали? Ні! Те саме стосується всього іншого. Тому сакральні почуття секуляризуємо і комерціалізуємо ми самі.
Як втримати правильні акценти розуміння любові у сучасному світі, відійшовши від споживацьких мотивів?
Правильний акцент любові один – жертовність. Заради тих, кого любимо ми готові жертвувати всім. Візьміть материнську, батьківську любов. Чи є щось таке, чим не готова пожертвувати мама заради дітей? Коли вони хворі, коли страждають, коли їм важко? Мама, яка любить, готова життя віддати. І це почуття не минає ніколи. Батьки ж піклуються про своїх дітей постійно, не один раз в році, в день сина, чи доньки (такі теж є), але постійно. Те саме у всіх проявав справжньої любові. Любимо – значить готові жертвувати. Ніхто не боронить закоханим святкувати цього дня. Як святкувати? Помолитись спільно, подякувати Богові за дар любові, за те, що Бог поєднав їх, можна й подарувати щось один одному, і посвяткувати разом. Але ж не один день в році повинно так бути, а завжди. Один день в році – це, власне, і є комерція. А все життя – це почуття.
Чому для багатьох людей по-справжньому любити – це важке надзавдання. Як навчитися любити у сучасному світі?
Повторюсь: любить – значить жертвувати. При тім, що жертвувати найголовнішим – своїми амбіціями, гординею, самобутністю. Одним словом – собою. А це надзвичайно складно. Перемогти себе – це подвиг, на який не кожен хоче йти. Сучасній людині простіше жити без зобов’язань: секс без зобов’язань, розваги без зобов’язань, діти без зобов’язань, життя без зобов’язань… Чому раніше люди менше розлучались, а в сталих патріархальних середовищах так є й досі? Тому що вміли жертвувати собою заради сім’ї, заради інших. А тепер не хочуть. Молодь тепер виховується на різних субкультурах, яких поєднує одне – жити в своє задоволення. Таке собі натуралістичне суспільство, де фізичне стало попереду метафізичного. На жаль, такі суспільства приречені на занепад. І це беззаперечний факт, підтверджений історією людства. Як навчитись любити? Не знаю, що відповісти… Хіба можна навчитись дихати? Кожна людина має вроджену здатність любити. Ми можемо її лише розвивати або занедбати. Причин багато, об’єктивних і суб’єктивних. Тож, коли проситимемо у Бога, у святих допомоги, коли працюватимемо над собою, коли вмітимемо жертвувати собою, коли не шукатимемо надлегких шляхів, то й любов буде розгорятись, бо ми будемо підтримувати її вогнище своєю працею, а якщо занедбаємо, то вона згасне. По-іншому не буває, бо Царство Боже – це Царство Любові і це Царство, за словами Господа, “здобувається силою, і ті, хто застосовують силу, здобувають його” (Мф. 11: 12).
Спілкувалася Юліана Лавриш
Світлини з особистої Фейсбук-сторінки о.Назарія та Мережі
Повязані записи
