Сьогоднішня неділя є 5-тою неділею після Пасхи, якраз цей день Церква іменує «Неділя про самарянку». Тому що, згідно церковного уставу, цієї неділі ми читаємо євангельське зачало, в якому розповідається про зустріч Христа Спасителя із жінкою самарянкою. Цю бесіду, цю зустріч подає нам святий апостол і євангелист Іоан Богослов. Цей фрагмент Євангеліє є надзвичайно цікавим, оскільки це один із небагатьох уривків Біблії, де подається розмова Христа з людиною, і, зокрема, оця бесіда з жінкою-самарянкою займає майже цілу четверту главу Євангеліє від Іоана Богослова.
Бесіда досить велика, насичена різною інформацією і, загалом, є досить вражаючою.
Коли ми говоримо про самарянку і про самарян, то виникає питання: хто такі самаряни? Самаряни – це частина ізраїльського народу, яка проживала у певній місцевості між Юдеєю та Галілеєю і так склалося історично, що коли ця місцевість була окупована асирійцями, то частину єврейського населення забрали в полон, а на їх місце у цю місцевість заселили вавилонян – язичників і, по суті, та частина євреїв, яка залишилася і та частина вавилонян, котрих заселили, – між собою змішалися, асимілювалися, утворили сім’ї і виник такий народ: на половину юдейський, на половину язичницький. Цей народ розвивався таким чином, що і культуру запозичив язичницьку, і традиції, і з однієї сторони, вони шанували Тору (Законодавство Мойсеєве), а з другої сторони – мали багато язичницьких запозичень. Тому сталася велику суперечка між ортодоксальними юдеями і самарянами. Вони між собою дуже ворогували, тому що юдеї вважали самарян сектантами, тими, хто «перекручує» віровчення, хто наче і шанує Закон, але, водночас, виконує різні язичницькі звичаї.
Ісус Христос, Який був в Юдеї і повертався через самарійську землю до Гагилеї, біля криниці зустрічає жінку-самарянку і починає із нею бесіду, каже: “дай Мені напитися води”(Ін.4:). Жінка дуже дивується, каже: “Як Ти, юдей, можеш говорити зі мною самарянкою, адже юдеї не знаються із самарянами?” (Ін.4:). Ця жінка вказує на цей конфлікт, який уже тягнеться багато років. Але Христос далі із нею розмовляє. Говорять про живу воду, про багато різних речей, і в цій розмові є дуже цікавий момент: коли Христос каже: поклич свого чоловіка. А жінка-самарянка, до речі, навіть збереглося в церковному переданні її ім’я. Кажуть, що її було звати Світлана (Фотинія), так ось ця самарянка каже: я не маю чоловіка. А Христос підтверджує: “правду сказала, що чоловіка не маєш, бо п’ять чоловіків мала, і той, кого маєш тепер, не чоловік тобі; це ти правду сказала” (Ін.4:17-18). Христос це все озвучує. Після цих слів, самарянка каже: “Господи, бачу, що Ти пророк” (Ін.4:19).
Що відбулося? Відбулося те, що самарянка сказала правдиво, вона не лукавила, не приховувала, а сказала правду, що я не маю чоловіка, розуміючи, що те життя блудне, розпусне, яке вона вела, воно неправильне і чоловік, який у неї зараз є – незаконний. Коли Христос це все підтвердив, озвучив, то жінка побачила, що це не просто подорожній перед нею, що це не просто звичайна людина, а це пророк, навіть більше, ніж пророк. Після цих слів ми бачимо “перелом” розмови: коли до цього ішла мова про якісь звичайні побутові речі, коли самарянка говорила про воду, а потім казала, що не має чим цю воду зачерпнути, то після тих слів уже забувається усе побутове, а жінка запитує уже зовсім інші питання. Вона говорить про поклоніння Богу. Каже: “Батьки наші поклонялися на цій горі, а ви говорите, що місце, де належить поклонятися, знаходиться в Єрусалимі” (Ін.4:20). Тобто юдеї кажуть, що поклонятися Богу потрібно у Єрусалимі, в храмі, а самаряни мають свій храм на горі Харизим і навіть своє альтернативне священство, і самаряни кажуть, що тут потрібно поклонятися. Самарянка одразу дає те питання, яке є для неї найважливіше. І Христос каже: “жінко, повір Мені, що надходить час, коли будете поклонятись Отцеві, і не на цій горі, і не в Єрусалимі… коли справжні поклонники кланятимуться Отцеві духом та істиною…(Ін.4: 21-23). Що це означає “поклонятися духом та істиною”? Це означає те, що зробила самарянка: вона відкрила свою душу, вона сказала правду, стала перед Богом такою, якою вона є. Ось, що означає “поклонятися духом та істиною”.
Так само і ми, дорогі брати і сестри, дуже часто задумаємося: як правильно молитися? Як правильно поклонятися Богу? Як правильно в храмі себе поводити? А Спаситель відповідає, що правильне поклоніння – це поклоніння в дусі та істині. Ми повинні поклонятися Богу чесно. Ми повинні стати перед Христом і правдиво себе відкрити, показувати себе не ілюзорно, не примарно. Адже досить часто людина вважає себе праведною, приховує якісь речі, які в неї на душі: гріхи, пристрасті. А свою праведність перед Богом показує придумано. А Христос каже, що поклонятися не так потрібно, а слід відкрити душу, прийти до Христа і сказати: Боже, ось я тут стою перед Тобою: грішний, блудний, скверний, але я хочу виправитися. Допоможи мені. Ось це і правдивий погляд на себе: без “рожевих окулярів”, без фантазії, а подивиться на той стан, в якому вона є.
Далі Господь каже, що поклонятися треба не лише в істині, але й в дусі. Тобто в таких глибинах душі, глибинах серця, які надзвичайно глибоко знаходяться у нашому єстві. Не думати лише про зовнішнє поклоніння: скільки поклонів зробити, не думати як правильно перехреститися, щоб ніхто не осудив. Христос каже, що в дусі, тобто в таких глибинах душі, які бачить лише Господь, бо Він є Дух. Поклоніння повинне бути всім нашим єством. Це є дві важливих умови при молитві й загалом, при Богошануванні: це істина, чесність, правда і глибина. Тоді, ми будемо поклонятися правильно і молитися правильно. І в сьогоднішню неділю про самарянку ми будемо просити Бога, щоб дав нам такий великий дар: навчитися молитися в дусі, істині, від щирого серця і всією душею.
Проповідь клірика Свято-Покровського собору ПЦУ, протоієрея Михайла Сивака
Повязані записи
