Сьогодні ми святкуємо пам’ять чотирьох святих мучениць Віри, Надії, Любові та їх матері Софії. Детальний опис їх життя і мученицького подвигу подамо нижче. Зараз же хотілося б поміркувати над тим, чого нас вчить їхній подвиг? Що із того, що вони зробили ми могли б, а зрештою, якщо вважаємо себе християнами, то мусили б наслідувати?
Зараз ми, як українці, проживаємо справді важкі часи. Саме в цих часах, коли є важко, коли триває війна, коли ллється кров, часто знаходиться місце для подвигу і для героїзму. Це неодноразово підтверджували як Герої Небесної Сотні, так і наші героїчні солдати, котрі віддають своє життя на війні. Роблять це воістину в дусі Євангелія від Івана. Ми вже говорили про це. Про те, що «Немає більшої любові понад ту, коли хто кладе своє життя за своїх друзів» (пор. Євангеліє від Івана). Ці героїчні люди їдуть не смерть задля того, аби ми з вами жили у щасливій, чесній, а головне – вільній державі.
Як часто нам, дітям сучасної цинічно-споживацької реальності, бракує отієї щирості і жертвенності. Готовності послужити. Просто так. Безкорисливо. Не з перспективою майбутньої вигоди за парадигмою «я тобі – ти мені», а просто так. Як в радянському мультику про букет. Просто так. У світі, котрий всіма силами намагається витіснити із своєї екзистенції навіть згадку про Бога, таке безкорисливе служіння називається альтруїзмом. Але яка його суть, якщо нема Бога…???
Мучениці, святу пам’ять яких нині звершуємо, яскраво проілюстрували слова апостола Павла із послання до римлян, що коли живемо, то для Господа живемо, а коли вмираємо, то також для Господа вмираємо. Сучасний антропоцентричний світ явно відмовиться сприймати таку парадигму. Адже вмерти, жити, служити цей світ пропонує задля себе, максимум задля своїх рідних, близьких, чи в найкращому випадку задля свого народу. Святі Віра, Надія і Любов показують щось інше. Вмерти заради свого Бога. З Любові до нього. Бо він нам дав усе. То чому б нам не пожертвувати задля Нього усім, адже це “усе” і так належить Йому. Звичайно, за умови, що ми вважаємо себе справжніми, а не декларативними християнами. Бажаю всім нам, наслідуючи поставу святих мучениць, бути готовими до безкорисливої жертви задля нашого Господа. Звичайно дехто назве це релігійним фундаменталізмом, але якщо справді любиш і віриш, то такі дрібні звинувачення не мають значення.
Зі святом!
Життя святих Віри, Надії, Любові та їх матері Софії
За часів правління злочестивого римського імператора Адріана, жила у Римі одна вдова італійського роду, на ім’я Софія (у перекладі з грецької «Премудрість»). Вона за іменем своїм й життя своє вела у вірі християнській, з мудрістю, про яку писав апостол Яків: «А премудрість, що з висоти, насамперед чиста є, а потім мирна, лагідна, покірлива, повна милості і добрих плодів». (Як. 3, 17).
Народивши в чесному подружжі трьох дочок назвала їх іменами, що відповідали трьом богословським чеснотам: першу – Вірою, другу – Надією, а третю – Любов’ю. Адже християнська мудрість народжує тільки такі, Богу приємні чесноти. Після народження дітей швидко овдовіла, але це не зашкодило вихованню дітей у благочесті та вірі.
Софія ревно молилась, бажала служити Богові постом, милостинею і так чинити навчала своїх дітей. Доньки підростали у шанобливому ставленні до Святого Письма, у молитві та послуху. Зростали і їхні чесноти. Люди відзначали надзвичайну вроду та світлий розум дітей Софії. Про їхню доброту ширилися чутки Римом. Дійшли вони і до римлянина Антіоха, який повідомив імператора Адріана про те, що сестри – християнки, не приховували віри, не сумнівалися у своїй надії на Христа, відкрито прославляли Спасителя та противились язичницьким ідолам.
Імператор наказав своїм воїнам привести Софію з дітьми на допит. Сім’я, довідавшись про причину ув’язнення, почала молитися словами: «Ти всесильний Боже, вчини, щодо нас, за своєю святою волею і не покинь нас, але подай нам допомогу свою святу, щоб не злякалось серце наше гордого мучителя, щоб не злякались ми страшних катувань його, щоб не жахнулись гіркої смерті, щоб ніщо нас не відкинуло від Тебе, Бога нашого». Після молитви, взявшись за руки з молитвою, споглядаючи на небо, ішли, слідуючи настановам Христа, який научав боятися не тих, хто вбиває тіло, а тих хто нищить душу.
Уведені до царських палат, перехрестилися, кажучи: «Допоможи нам, Боже, Спасителю наш, заради слави імені Твого святого». Уклонившись правителю, стояли перед ним мужньо, зі світлими обличчями та вірою у серці.
Адріан запитав, з якого вони роду, імені та віровизнання. Софія небагато говорила про рід та імена, але сміливо визнала свою віру в Христа, назвавши себе рабою Божою: «Моє ім’я чесне, яким хвалюся – Християнка!». Імператор, побачивши неабиякий розум і мужність, спочатку не наважився катувати, а підступно відіслав їх до однієї жінки на ім’я Палладія, доручивши стерегти їх три дні. За цей час Софія вдень і вночі духовно підтримувала своїх дітей, нагадуючи про те, що жодні земні блага не замінять вічних. Що Бог не залишить їх без опіки, покликаючись на слова пророка Ісайї: «Навіть коли б жінка забула плід утроби своєї, я ж не забуду вас» (Іс. 49, 15). Софія нагадувала, що Господь в усіх муках співстраждатиме, бачитиме їхні подвиги, укріплюватиме сили.
На третій день вони постали перед судом нечестивого царя. Адріан почав спокушати їх звабними словами, просив поклонитися римським богам, і якщо послухають його, обіцяв назвати своїми доньками. Якщо ж не послухають – погрожував тортурами та загибеллю.
Святі діви відповіли, що за батька вважають Бога на небі, який дбає про життя їхнє і милує душі, а на ідолів земних не зважають, не бояться погроз, готові страждати і терпіти муки заради Ісуса Христа, Бога нашого.
Почувши таку відповідь, Адріан запитав Софію про імена їхні та вік. Вона відповіла, що перша дитина зветься Віра і має дванадцять років, друга – Надія, має десять років, третя дитина називається Любов і має дев’ять років. Дивувався імператор такій відвазі, розуму та сміливій відповіді. Тоді почав від найстаршої сестри Віри примушувати до ідолослужіння богині Артеміді. Коли дитина відмовилась, наказав побити, оголити її тіло і відрізати груди – з рани ж потекла не кров, а молоко. Цьому чудові здивувалися навіть кати і таємно осуджували царя за його жорстокість до безгрішних дітей. Потім Віру було покладено на дві години на розпечені ґрати, але не виявили у неї опіків. Тоді вона була кинута у казан із розтопленою смолою, але і там не загинула. Розлючений правитель, не знаючи, що діяти з незламною у вірі дитиною, наказав посікти її мечем. Віра ж, радіючи, що йде до Господа, просила молитви материнської, а сестер укріплювала у дусі, нагадуючи, що всі ми є призначені для Христа і Йому одному маємо служити.
Почав цар вмовляти і Надію поклонитися Артеміді, але вона відповіла, що ніколи не відступить від Бога і навіть у муках покаже однодушність із своєю закатованою сестрою. Всіляко знущався над нею кат, що аж втомився нівечити її тіло. Надія ж промовила, що солодкою буде для неї смерть за Христа Життєдавця, а мучителів чекає безконечна мука у вогненнім пеклі. Тоді і її звелів жорстокий Адріан убити мечем. Зворушливим було прощання Надії з молодшою сестрою Любов’ю та з матір’ю Софією у земному житті, але у Бозі утіху маючи – сподівались незабаром зустрітись у житті вічному.
Покликав імператор і третю сестру – Любов, улещував її, як і перших, щоб відступила від Христа і поклонилась Артеміді, але марно. Не загасили вогню любові до Бога у тій дівчинці води великих зваб мирських і не потопили її ріки бід і страждань – у тому пізнавалася її велика любов, що готова була свою душу за Ісуса Христа покласти.
Збагнув правитель Риму, що не зможе нічого вдіяти і почав катувати її, бажаючи відлучити Любов від любові до Христа, але мучениця по-апостольськи промовляла: «Хто мене розлучить від любові Божої? Чи скорбота, чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи біда, чи меч? (Рим. 8, 35). Все це перемагаю за Того, Хто полюбив мене». Важкі та жахливі були катування, але Любов мужньо витерпіла їх. Сам імператор був уражений вогнем, яким катували святу Любов, і віддав наказ убити дівчинку мечем.
Мати поховала доньок на горі за містом, – сама ж три дні сиділа біля їхнього гробу і пристрасно молилася Богові. Через три дні також відійшла до Господа.
Автор життя святих: Святитель Димитрій Ростовський
Володимир Мамчин
Повязані записи
