Два роки тому, під час християнсько-юдейського круглого столу, організованого Центром міжконфесійного і міжрелігійного діалогу «Лібертас» я познайомились зі справді надзвичайною, але також й скромною людиною, Рабином Джеком Бемпорадом і записала з ним інтерв’ю для «Духовної величі Львова». Рабин Джек виконує обов’язки директора «Центру із міжрелігійного діалогу імені Івана Павла II» (Рим, Італія) та читає лекції у багатьох університетах світу. Зокрема у Папському університеті св. Томи Аквінського («Анджелікум») у м. Римі. Протягом тридцяти років він працює у сфері міжрелігійного діалогу. Сьогодні говоримо з ним про ситуацію в Україні, міжрелігійне порозуміння, секуляризм та пошук релігійних лідерів.
Читайте також: Молитва за мир у цілому світі рабина Джека Бемпорада (український переклад)
– Події, які відбуваються зараз в Україні є дуже глибинними у багатьох аспектах. Що ви про це думаєте?
– Для Росії Україна завжди була ласим шматком, тому північно-східний сусід завжди претендував ніби на свою територію. Гадаю, що ваша держава – це ніби футбольний майданчик між сходом і заходом. І це насправді сумно, оскільки Росія акцентує увагу світу на тому, що Україна не може бути частиною заходу, оскільки автентично має більше східних традицій. Нам добре відома ситуація у Криму, який Росія незаконно анексувала. Гадаю, що тут мова йде про розподіл сфер впливу. Український північно-східний сусід прагне дедалі більше завоювати територій, щоб не дати можливості заходу пропагувати тут свої ідеали і принципи. На мою думку, це і є основний концепт війни.
– Безумовно, що у кризовій ситуації для будь-якої країни ключовим є пошук моделей екуменічного діалогу як платформи для порозуміння. Наскільки сьогодні такий діалог важливий саме для України?
– Звернення до духовного та екуменічного єднання насправді утверджує ідею миру, адже саме ця платформа завжди є аполітичною. Кілька років тому, коли тривала війна між США та Іраком, ми пропонували модель екуменічного діалогу як інструменту миру і дипломатичного порозуміння на основі співпраці християн, юдеїв та мусульман обох країн. Тому мали спільні зустрічі, розмови, дискусії, зрештою, ми побачили одні одних. І це було більше, ніж корисно. Я мав можливість переконатись практично, як це діє.
– Зрозуміло, що східноєвропейські країни, які перебували у складі Радянського Союзу, наразі не можуть відмовитися від певних принципів атеїстичного минулого, окрім того бачимо, наскільки популярними є секулярні віяння. Як розвивати у таких умовах міжрелігійний діалог?
– Звичайно, що у цьому контексті варто говорити про постатеїстичний синдром і секуляризм, проте це ще не остаточні аргументи. Наприклад, Туреччина після секуляризації за часів Ататюрка до сьогодні зберегла свій сильний релігійний стержень. Росія також є секуляризованою країною, проте після падіння комуністичного режиму чимало громадян стало віруючими. Тому секуляризація може бути не настільки вже і шкідливою. Набагато гірше, коли ми акцентуємо увагу на тому, що кожен може робити те, що він хоче. Оця тенденція підмінної свободи насправді є фатальною.
– Часто у сучасному світі ми бачимо, як певні релігійні лідери «приватизовують» гасла і принципи, таким чином нав’язуючи молоді певні ярлики і кліше. Як позбутися цього? Що робити для того, аби релігійні спільноти не ставали диктаторами?
– Думаю, що тут вирішальну роль можуть зіграти соціальні мережі. Церкви та релігійні спільноти відходять від звичної моделі комунікації − через політиків, громадських діячів, представників культури. Сьогодні миряни самі творять ці дискурси – через виставлені фото, меседжі, блоги, інтерактивні дискусії. Проте Інтернет має дві загрози. Перша, на мій погляд, – це перевага віртуального світу над реальним. Друга – люди зазвичай творять собі іміджі, часто такі, які не збігаються із справжнім життям або ж «продають» себе, мовляв, я такий-от хороший – придбав речі, роздав тим, хто в потребі. Коли лідери мають у соціальних мережах більше, ніж тисячу підписників, це важливо, оскільки кожне їхнє слово промовляє до величезної аудиторії. Наприклад, акаунт Папи Франциска у Твіттері.
– Якщо ми вже зачепили персоналію Папи Франциска, як ви розцінюєте нещодавню зустріч Понтифіка з Патріархом Кірілом?
– Переконаний, що ми маємо у житті виходити на зустрічі одне до одного. Зокрема, це важливо у міжконфесійному і міжрелігійному контекстах. Це велике мистецтво, коли, здавалося б, є багато протиріч, ворожості, негативу стати обличчям до обличчя. Пригадуєте візитації Папи у 60-их роках до Синегалу? Багато людей критикували цей вчинок. Проте, коли була потреба приїхати і дати католикам надію і підтримку, Папа зробив це.
– Відомо, що у вас було чимало зустрічей із вже сьогодні святим Папою Іваном Павлом ІІ. Як ви для себе пізнали цю особистість? І як налагоджувався християнсько-юдейський діалог?
– Папа Іван Павло ІІ був дуже близький до юдейської культури – серед його друзів і знайомих було чимало євреїв, яких він поважав і любив. Окрім того, філософія як наука, якою був захоплений Папа, також містила у собі елементи цих традицій. Наприклад, зачинатель феноменології – Гуссерль також належить до юдейського виміру. І ось ці філософські концепти у понтифікаті Івана Павла ІІ, на мій погляд, були більш домінантними, ніж богословські моделі. Він ставив перед собою і людством чимало глибинних питань і викликів. А юдаїзм – це релігія без догм, релігія у форматі «запитань-відповідей». Це дозволяло Папі відкриватись на християнсько-юдейський діалог, окрім того, звичайно, визначальними були його особистісні характеристики – мудрість, щирість, геніальність.
– А як сьогодні у Європі плекати і шукати сильних релігійних лідерів?
– Гадаю, що духовний лідер має розуміти проблеми, бачити їх значно глибше, ніж політики або громадські діячі. Часто лідери говорять людям те, що вони хочуть почути, а тому їхня комунікація – брехлива і безсенсова. Звичайно, я повністю не ознайомлений із життям католицького світу, однак вважаю, що Папа Франциск робить все можливе, аби забезпечити консенсус у тих викликах, які постали перед сучасним світом. Його дії збігаються з вченням Христа – бути насамперед з тими, кого відкинули, – з бідними, хворими, тими, хто за межами суспільства. Папа Франциск є пасторальним Понтифіком, слово якого до духовенства і пастви є завжди дуже сильним.
– Якщо ми повернемось до українських проблем, які ваші поради для людей, які перебувають у кризовому стані у різних аспектах?
– Звичайно, коли є війна у суспільстві – це екстремальна ситуація. Але так стається завжди, коли формується середній клас. Сьогоднішній світ тяжіє до формату війни, конфлікти і агресія – неминучі. Я захоплююся відважністю і духовністю молодих українців. Знаєте, через свій вік вважаю їх своїми внуками. Я захоплююсь їхньою ідейністю та ідеалізмом. Думаю, що цим вони, зрештою, вражають весь світ. І ця віра, з якою вони борються, рано чи пізно стане реальністю!
Записала Лідія Батіг
Переклад з англійської Юліани Лавриш
Повязані записи
