Коли я була маленькою, Різдво було моєю найбільшою таємницею. Воно відрізнялося від днів народжень у моїй родині, та й від решти буднів, яких у році вдосталь. Малою я не розуміла тривалих кількаденних приготувань, вони нагадували мені весілля, бо саме до них за часів мого дитинства готувалися так само методично і послідовно.
Я мала аж 7 років і ніякого уявлення про Бога, який має ось-ось народитися. Бабця з мамою напередодні Святвечора ліпили цілу гору вареників, крутили голубці, а дідусь вудив ковбаси і шинку у садку. Де поміж цим усім Бог, у своєму делікатному віці я ще не дуже розуміла. Проте певні богословські потреби у мене були і проявлялися вони час до часу у бешкетний спосіб, найчастіше чомусь перед Різдвом…
- Бабцю, а в Новонародженого був котик? Йому ж, напевно, холодно було лежати у стаєнці, – діймала я свою всезнаючу бабцю, в якої борошно осідало на віях і вона нагадувала мені справдешню Снігову Королеву на пенсії. Мої пальці завмирали і переставали стуляти кружальце з картоплею, серце завмирало і втікало кудись у п’ятки, щоб не вистукувати голосно і я могла почути бабцину відповідь.
- Ти що, зварювала? Нащо Ісусикові котик? Він ріс чемним хлопчиком, а не так, як ти, лиш бешкетуєш з котом і дідусем! Ану геть звідси, доки я добра, – бабця не поділяла моїх незвичних богословських зацікавлень і відсікала усе, про що не мовилося в Євангелію і на що вона, проста сільська жінка, не могла дати мені вичерпної і менш-більш зрозумілої відповіді. Справа у тому, що мама довго була проти, щоб ми заводили кота, і в той рік мені нарешті його дозволили тримати, від літа кіт був для мене повноцінним членом родини, мені дуже хотілося, щоб Новонароджений міг мати Свого котика, якому можна розповідати найсокровенніші таємниці.
Я покинула незакінчений вареник. То був мій тріумф! Далі можна було робити все, що завгодно, адже прикрі хатні обов’язки, які вже встигли мені набриднути за останні кілька днів, оминули. Я сиділа під ялинкою і при світлі гірлянд перечитувала Євангеліє від Луки в надії віднайти бодай якусь зачіпку про котячі сліди у Різдвяній історії. Якесь світле відчуття народжувалося у сутінках, заповнювало тихим світлом кімнату і мене зсередини, хотілося сміятися і плакати водночас… Здавалося, час зупинився, кумедні мизаті ангелята перед саморобним клеєним вертепом на креденсі заворушилися…
Зненацька на мене беркицьнулося щось важке – кіт, який причаївся під ялинкою, перелякався і щодуху рванув до дверей. Скляні іграшки лиш дзенькнули об підлогу – ялинка здійснила свій політ донизу… У дверях з’явилася бабця у фартусі, її вії були притрушені все тим же борошном, її аж розпирало від люті, вона тепер зовсім була схожа на Снігову Королеву, от тільки на пенсії. І чому найбільше бешкетів у мене виходить у Святвечір? Я ж тільки хотіла дізнатися, чи був в Ісусика котик…
Мене знову покарали – вигнали з хати до дідуся у садок, де він вудив ковбаси і шинку. Там мене чекав кіт Ірис – запахи м’ясива завжди тривожили його котячу душу. Дідусь і кіт були єдиними, хто розумів мене. Тут можна було зітхнути з полегшенням. Дідусь, простий тесля, не був експертом від богослів’я, але тишу, обов’язкову для споглядання, він мені надійно забезпечував усього дитинства… Я допомагала дідусеві діставати ковбаску зі старих панчіх, ми підгодовували Іриса, вголос сміялися з нього, утрьох нам було якось просто і радісно. У той вечір у наших душах народжувався Хтось…
Я так і не дізналася упродовж усього дитинства, чи був в Ісусика власний котик. Але це було моїм найбільшим побажанням в день Його народження – мати Свого котика. Кіт Ірис був мені найбільшим другом, який відкрив мені у січні того року одну велику богословську таємницю. Після вечері я вирішила дочитати Євангелії від Луки – природня цікавість не давала мені спокою. Світла я не вмикала, читала при гірляндах. В якийсь момент побачила Іриса, який стиха підкрадався до креденса, на якому моя всезнаюча бабця прилаштувала саморобний клеєний вертепик у супроводі кумедних мизатих ангелят. 
У м’якому світлі гірлянд добре було видно кота, який повагом підійшов до Новонародженого і… вклонився. Так, так, Ірис кланявся Ісусикові в яслах, кумедні ангелята при цьому розступилися і дали дорогу котові, який подібно до волхвів прийшов привітати Дитятко. Кіт поклав перед вертепиком найцінніше, що в нього було – окраєць дідусевої ковбаски. Ірисові вуса при цьому розтягнулися в усмішці. Нічого собі, кіт ділиться ковбасою і ще й усміхається при цьому! Ну й дива! Євангеліє зсунулося з моїх колін і впало на долівку, видаючи мою присутність. Кіт оглянувся, помітив мене і набрав свого звичайного котячого вигляду, більше нічого не свідчило про його незвичність, він знову став домашнім котиком, який любить ковбаску.
Так я дізналася, що все живе, навіть тварини, віддає поклін Своєму Спасителю, який прийшов до нас немічним Немовлям.
«Ісусику! Якщо у Тебе немає Свого котика, то можеш бавитися з моїм Ірисом», – сказала я Новонародженому у той вечір, віддаючи найдорожчий скарб свого бешкетного дитинства. На душі робилося затишно-затишно, як перед тим, читаючи у сутінках різдвяну історію від Луки…
Сьогодні у мене мешкає інший кіт – Ірис- Самуїл-ПанКіт ІІ, я більше не підглядаю за ним і чемно-пречемно студіюю богослів’я. У сутінках Святвечора, коли все живе наповнюється вдячністю Творцеві, дістаю з креденса гаварецьку макітру для куті і згадую усіх, хто відкрив мені радість Різдва. У душі поволі народжується Хтось…
Христос народився! Славімо Його, як це роблять ангели і коти! Хай Новонароджений росте у серцях упродовж року!
Ірина Березовська
Повязані записи
