21 вересня Церква східної традиції святкує день Різдва Пресвятої Богородиці. І це перше знаменне свято, яке відкриває систему свят церковного року. Впродовж нашого літургійного року є чимало Богородичних свят, які Церква пропонує зауважити, проте саме цей день містить якийсь особливий зміст з-поміж інших.
Пропоную зосередитись на ключовому понятті — народженні Богоматері. У багатьох, навіть сьогодні практикуючих християн, досі закрадається сумнів — чи варто визнавати Марію Богородицею, а може культ її почитання несправедливий? Саме такі вірні часто стають заручниками сект, підмінних релігійних організацій, які не визнають Богородицю. Варто зазначити, що життя Марії саме свідчить про її особливу місію — саме їй з’являється ангел, який звіщає вістку народження Господа, вона впродовж життя свого Сина стає учасником багатьох знаменних подій, зрештою, її відхід від земного світу, успіння, свідчить про боговибраність. Та все ж мені видається важливими поміркувати про народження Богородиці, адже у цій події — чимало актуального для сучасного світу.
Святі Йоаким та Анна все своє життя жили у мирі і побожності, доволі заможно, віддаючи Богові на пожертву більше, ніж зазначав закон. Проте, попри свою зразковість, вони не мали найважливішого – дітей. На той час подібні пари, які не могли народити дітей, вважали Богом не благословенними. Проте вони терпляче терпіли кпини інших і чекали відповіді від Бога – у мирі, молитві, милосерді. І Господь дає Своє благословення – в унікальній дочці. Зрештою, коли ми розглядаємо приклад Йоакима і Анни, а також подібних до них подружжів, які чекали тривалий час дітей, розуміємо, що Бог ніколи не карає. Навпаки, він дає час, щоб пізніше нагородити чимось великим.
Коли у високорозвинених державах світу почалася легалізація абортів: у Великобританії — 1967 р., США — 1973 р., у Франції — 1974 р.; 1974 року Папа Павло VI проголошує «Декларацію про скоєння аборту» — «Questio de Abortu». У документі представлено історичну тяглість у ставленні Церкви до жінок, які звершили дітовбивство. Наприклад, за часів Ельвірського собору (305 р.) зазначено, що коли, завагітнівши від перелюбу, жінка позбудеться плоду, то до кінця життя не зможе приймати Причастя. Анкірський собор (314 р.) пом’якшив покарання через відбуття десятирічної покути. Впродовж першого Синоду в Майнці 847 року накладено покуту на жінок, які позбуваються плоду. Крім того, свої позиції так само висловила православна церква. Коли йдеться про творення нового життя, ми повинні звертати свою увагу не лише на жінку, а й на подружжя в його цілості. Тому в документах Церкви часто можна натрапити на словосполучення: «відповідальне батьківство», яке означає не тільки опіку та виховання дітей після народження, а й пошанування та відповідальність від моменту зачаття. Такі думки Церкви часто викликають незадоволення в суспільстві — виникає чимало контраргументів.
Зараз є чимало розмов щодо рухів, які популяризуються у світі, зокрема нещодавно у вузьких релігійних колах дискутували щодо сучасного напряму «Child Free», коли молоді пари вирішують обмежитись від дітей з прагненням жити виключно для себе. Таке враження, що світ все більше надає перевагу «культурі смерті», аніж «культурі життя». Саме про ці поняття писав у другій половині 90-их вже сьогодні святий Папа Іван Павло ІІ в енцикліці «Євангелія життя» («Evangelium Vitae»).
Приклад святих Йоакима і Анни якраз спонукає нас замислитись про плідність і безпліддя у подружжі, бажання мати чи не мати дітей.
У 2011 році я прочитала працю Папи Павла VI, в якій йшла мова про любов у подружжі. На той період для мене було відкриття у позиції Понтифіка, що подружжя – це насамперед чоловік і жінка, адже підставою для творення їхнього союзу – це взаємна любов; діти – це результат любові. Для мене тоді ця думка перевернула всі стереотипи, адже у нашому суспільстві є бачення про те, що без дітей подружжя є неповноцінним і саме одружуватись треба для того, щоб народжувати дітей. Думка Папи Павла VI спонукала замислитись, що безпліддя – це не вирок і зовсім не є підставою для розлучення. Але водночас дитина – Божий дар, від якого не можна відмовлятись.
Я тільки можу збагнути радість та трепет Анни, коли вона дізналась про зачаття. Зрештою, це присутнє у кожній жінці, – відчувати радість творення нового чуда, нового життя.
У цьому прекрасність свята Різдва Пресвятої Богородиці – чекати на Боже благословення, очікувати маленьке диво. Тому ділімось любов’ю, плекаймо її в собі, своїх серцях. Нехай нас не лякає те, що Бог затримує час у виконанні наших прохань, значить Він готує щось велике!
Юліана Лавриш
Повязані записи
