Сьогодні Роман Тищенко-Ламанський — відомий львівський журналіст, чиї тексти на сайті “Твоє місто” набирають тисячі переглядів. А кілька років тому він був буквально за крок до смерті після ДТП під Києвом. Недільного вечора Роман їхав на велосипеді з храму і потрапив у аварію. Кошти на його відновлення та лікування збирали “цілим світом”. Після “воскресіння” журналіст переїхав до Львова і тепер чимало його публікацій присвячені релігійній тематиці. Мало знайдеться львів’ян, які не читали, наприклад, інтерв’ю з Іванкою Крип’якевич-Димид, яка втратила на війні свого сина Артемія, але не загубила віри. Це й не дивно, що тексти такого спрямування вдаються Роману, адже після школи два роки він навчався у семінарії при Києво-Печерській лаврі. Потім був географічний факультет в Одесі і знову віражі долі — навчання в Українському Католицькому Університеті у Школі Журналістики. Ми попросили Романа Тищенко-Ламанського розповісти про свій духовний шлях, поділитися чому семінарію МП він називає “концтабором під золотими куполами”, і яким був особисто його шлях від вірянина УПЦ МП до УГКЦ.
“Отець Август Чумаков розповідав, що Церква мене вимолила”
–Розкажіть про своє духовне пережиття ДТП у якому ви опинилися?
-Мій духівник, отець Август Чумаков, казав, що Церква мене фактично вимолила. Знаю, що кошти на моє лікування збирали люди з дуже різних сфер. Це журналісти, у першу чергу, спільнота УКУ, а також священики та віряни. Бо то були астрономічні суми на той час: понад 300 тисяч гривень. Чимало звичайних львів’ян пересилало кошти. Також деякі читачі й “Твоє місто”, і “Еспресо”, й Радіо Свобода. І це зокрема дало мені відчуття цінності журналістської роботи.
Цікавими є події, які передували самому ДТП. На той момент я працював у Крим.Реалії – це кримський проєкт української служби Радіо Свобода. Пригадую, коли я тільки почав роботу у цьому медіа, то мій друг з УКУ, Слава Корбут, запросив мене на Кінбурнську косу до отця Августа Чумакова. І якось так склалося, що я за рік роботи відчув необхідність поїхати туди, оскільки потребував духовного підбадьорення. Бо раніше, як казав мій друг, я був схожий на мангуста: постійно жив у дуже швидкому ритмі. А там з одного боку лиман, з іншого море. Національний заповідник і 300 видів пташок. Ми жили в садибі отця Августа Чумакова. Працювали там у саду, готували смачні страви, збирали равликів з винограду. І ці розмови з отцем були як космос. Я не уявляв що мені це настільки потрібно.
А потім, коли я повернувся до Києва, то відчув, що цей стиль життя у мегаполісі вже незвичний для мене. Тому я оселився у селі під Вишгородом. В неділю поїхав у місто на Літургію. Від села до Вишгорода всього 80 кілометрів і назад їхав велосипедом. Це було не дуже багато для мене, позаяк за рік до того я пройшов шляхом святого Якова 300 кілометрів пішки з друзями з УКУ, з театральним режисером Євгеном Худзиком. Не доїхавши зовсім трішки до села, я потрапив у ДТП. Прокинувся аж на 11-й день після аварії. Весь цей час був без свідомості. Пригадую, як просто їхав по трасі і навколо був ліс.
“Ще до аварії, я буквально “тікав” з Києва до Львова”
-Можливо ця аварія спонукала Вас щось переосмислити, знайти нові сенси?
-Ще до аварії я буквально “тікав” з Києва до Львова, бо відчував, що цей стиль життя мені більше імпонує. У Львові на сайті “Твоє місто” я почав зокрема піднімати глибинні релігійні теми. До цього, востаннє я писав на релігійну тематику у своїй магістерці про стан християнства у ХХІ столітті. Там була добірка з 5-ти інтерв’ю. Також на “Радіо Свобода” за час моєї роботи вийшов текст про “Вітамін С і фіточай проти коронавірусу”. Це ще на початку пандемії. У матеріалі йшлося про те, що у Києво-Печерській Лаврі приховували випадки коронавірусу серед студентів, не дозволяли їм їхати додому. А ми з колегою Властою Лазур висвітлили цю всю фальш і недолугість. Бо Міністерство Освіти їм казало про те, що потрібно розпустити студентів, а вони змушували їх писати якісь звернення: “Будь ласка, пане ректоре, залиште мене за власним бажанням у семінарії”.
“Конотоп – це місто, де народжувалися, бухали і помирали, а мені хотілося чогось іншого”
-Знаю, що після школи Ви й самі були студентом семінарії при Києво-Печерській Лаврі. Як так сталося?
-Це була моя дворічна “інкультурація”. Мої колеги зараз жартують, що я працюю на Головне управління розвідки, тож можна сказати, що я “збирав там секретні дані”. Адже й зараз бувають випадки, коли ГУР репостить мої матеріали із “Твоє місто”. Починаючи із старших класів школи я шукав Бога, правди. Бо цінності, які пропагував тодішній світ маленького індустріального містечка Конотоп, не завжди були мені близькі. У своїй книзі, над якою ще працюю, я написав, що Конотоп – це місто, де народжувалися, бухали і помирали. Там не було чогось альтернативного, а мені хотілося чогось іншого. Бо розумів, що якщо залишуся в Конотопі, то буду продовжувати цю усталену лінію тамтешнього стилю життя. А стосовно релігії, то бабуся у дитинстві навчила мене “Отче наш”, а також прищепила релігійності. У 10 класі я почав читати релігійну літературу, ходити на Літургії, став паламарем, бо розумів, що мені багато ще треба навчитися, щоб розуміти Богослужіння. У Конотопі Московському Патріархату було небагато альтернатив: або протестанти, або римо-католики, але на той момент, я не знав нікого, хто би ходив до Римо-Католицької Церкви. Вчителі у моїй гімназії, які були вірянами МП, у розмовах підштовхували до неї. Здебільшого їх думка для мене була важливою, бо більшість в принципі мало цікавилася релігією. Я добре знав багатьох священників МП, єпископа і зрештою вирішив вступати до семінарії. Перед вступом я спершу поїхав у Глинську пустинь, це у Глухівському районі. Це був для мене теж певний челендж. Незвично тусуватися серед монахів коли тобі 17 років. Потім вже була семінарія при Києво-Печерській лаврі.
“У семінарії МП було як у концтаборі”
-Як було у цій семінарії?
-Це велемовно ілюструє назва моєї книги “Концтабір під золотими куполами”. Зараз завершую її написання разом із моїм одногрупником по семінарії, Владиславом Гавриловим. У тій семінарії я відчув себе немов у концтаборі і тому провчився там лише два роки. Впродовж цього часу все чекав, що от-от має стати краще. Однак, за дуже поодинокими випадками, більшість предметів після гімназії було кроком назад, поверхневими і примітивними. Коли мене запитують, чого я навчився в семінарії, то я здебільшого кажу, що махати кадилом. Цікавою, хіба що, була латинська мова й Основи герменевтики Старого Заповіту із отцем Олегом Скнарем. Пам’ятаю як він читав з рук П’ятикнижжя в оригіналі, на івриті, і перекладав на російську й вказував помилки в перекладі у офіційному тексті. Він, між іншим, служив у військовому госпіталі Києва і першим у столиці перейшов в ПЦУ. Після цього, вступив на бакалаврат в Одеський університет на географічний факультет. Після семінарії я “загубився” і мені потрібне було щось світське, щоб намацати ґрунт під ногами: краще пізнати себе, переосмислити свій стосунок з Богом. Образ Бога у моїй свідомості на той момент був спотворений після негативного досвіду дотичності до середовища Московського Патріархату.
“Коли потрапив в УКУ, то запитував себе: “А так можна?Це взагалі Україна?”
-А потім було рішення вступити на журналістику в УКУ? Пригадайте перші враження від середовища Українського Католицького Університету, яке, думаю, дуже суттєво відрізняється від семінарії МП?
-Ще після школи вступав відразу у семінарію і на журналістику, вступив в обидва заклади, але як я вже казав, обрав семінарію. Десь думка про журналістику жевріла у мене. Ще коли жив в Одесі, була студентська програма “Друзі за Збручем”. Можна було коштом університету поїхати у Львів в УКУ. У Одесі в мене був дуже роздовбаний університет із дірками в стінах й старезними приладами – там всі сумували за Радянським Союзом. Географію я розумію як науку про життя, про динаміку, а там, в університеті, практично все було зашорено пострадянським. Коли ж потрапив в УКУ, то відчув, що ось воно — життя. Тож вирішив вступати в УКУ на магістратуру журналістики. Коли я почав там навчатися, то зрозумів, що це небо і земля. Я запитував себе: “А так можна? Це взагалі Україна?”. Коли вступив, то знав всі Служби і наспіви старослов’янською і у мене був дисонанс, адже в УКУ Богослужіння відбуваються українською. Взагалі від цього московського православного флеру мені вдалося відійти аж у 2019 році. Це у 2017 році я вступив в УКУ, а перед цим всі 4 роки бакалаврату я відходив від релігії. У мене була духовна пауза. Після цього у 2019 році, коли ми йшли шляхом святого Якова разом із моїм другом з УКУ, режисером Євгеном Худзиком, я відчув Божу присутність. Запитав Господа: “Вау, Боже, Ти можеш бути і таким?”. 
-Цей досвід зустрічі з Богом призвів до того, що Ви вирішили перейти у греко-католицизм? Як це було? Напевно після МП, які заперечують благодатність інших конфесій, називають їх сектами, розколами, тощо, це був досить складний крок.
-Шлях святого Якова був відправною точкою. А відшліфував це отець Август Чумаков. Після навчання у семінарії у мене було цілковите заперечення існування Бога. Коли у дорозі св. Якова, я йшов і молився з моїми друзями греко-католиками, то мав нагоду відвідати одну з перших у своєму житті католицьку Святу Месу. Це було у францисканському монастирі у містечку Хербон у Галіції. Тоді монахи сказали, що Католицька Церква — Вселенська і вони причащають всіх, хто готовий до цього. І тоді я вперше прийняв Причастя у Західному обряді. Для мене це був шок. Адже у православних неодмінно має бути сповідь і піст перед Таїнством Причастя. І у мене порвалися шаблони. На Великдень за західним стилем ми були у місті Сантьяго-де-Компостела, де є могила апостола Якова. Апостол Яків теж дуже “доклався” до моєї світоглядної зміни. Я йшов у цей паломницький шлях з культурологічною метою, щоб побачити Європу. А вже у фінальну точку паломництва я прийшов як той, хто здійснив цей шлях із релігійною метою. А потім я вже приїхав до Львова і коли прийшов на греко-католицьке Богослужіння, тоді якраз був вже Великдень в Україні, то боявся підійти до Причастя, бо я не сповідався перед цим. Хоча у Каміно я отримав повний відпуст. Тоді я зателефонував своїй подрузі з якою йшов шляхом святого Якова, Олі Рибарук, вона якраз вчилася на філософсько-богословському факультеті в УКУ. Я запитав її чи можна причащатися православним у греко-католиків. Вона відповіла, що можна, бо це у священиків існують заборони, щодо цього, а на мирян вони не поширюються. На свій випускний в УКУ я також прийняв Причастя у греко-католицькому храмі, мене причастив Владика Борис Ґудзяк. Невдовзі після того, я переїхав у Київ і відвідував Богослужіння у Патріаршому Соборі УГКЦ, у храмі Василія Великого УГКЦ на Львівській площі та в Олександрівському костелі РКЦ.
-Зараз часто можна почути від молоді: “Навіщо тобі ця релігія? Це ж не модно. Для чого обмежувати себе якимись християнськими нормами”? Що думаєте про це?
-Христос не може бути модним. Він є Правдою. Що значить мода? Світ – це марнота марнот. Я ніколи не гнався за тим, щоб бути модним. Ніколи. В Одесі, коли я вчився в університеті, у 2015 році, то разом з друзями ми робили самвидавчі журнали. Фактично ми були там такою підпільною творчою інтелігенцією. І ми були зовсім не модними. І зараз я дуже не модний. Одного разу мій друг-іконописець Дмитро Гордіца казав про те, що Христос не може бути модерним – це є Бог. Це є квінтесенція Правди. Твоя повнота єства, правдивості, щирості відкривається тобі під час практикуючого християнства. Є дуже класний фільм “Симеон стовпник” Луїса Бунюеля. Симеона в пустелі в IV столітті весь фільм спокушає сатана. В кінці фільму сатана переносить Симеона із пустелі кудись в кабак Нью-Йорка XX століття. Картина дуже цікава – посеред кадру у кабаку стоїть стіл, за яким сидить Симеон, одягнутий у твідовий піджак і підстрижений під бітлів і без ентузіазму курить люльку. Навколо нього виплясує під дикий рок-н-ролл ціла купа молоді, на яку він холодно дивиться. Поруч сидить сатана. Симеон питає, а як називається танець, який вони танцюють і сатана каже: “Це самий останній танець, самий модний, самий популярний”.
Цей фільм, незважаючи на те що, його режисер позиціонував себе як лівий, отримав відзнаку Католицької Церкви. Чому? Дуже проста відповідь. Цей світ не дає відповіді на величезні питання, які стоять перед людиною. Хто я? Чому я тут? Навіщо я це роблю? Навіщо це все? Сучасний світ дає відповіді хіба якісь абстрактні, гедоністичні. Стоїчні філософії дають якісь відповіді. Але джерело правдивості, саморозкриття можна знайти лише в Церкві, в практикуючому християнстві, з допомогою благодаті, участі у Таїнствах. Бо цей хаос світу не є формуючим. Ти просто женешся за дофаміном, за переглядами, за тим, скільки людей переглянуло матеріал. У мене та у моїх колег навіть був ритуал – постійно дивитися на кількість переглядів на сайті. Ну прочитало його три, чи три тисячі, ну і що? Редактори новинної стрічки навіть не підписують свої матеріали. І ти так пишаєшся своїм тексом, а там немає навіть твого підпису. І колеги післязавтра не згадають навіть як тебе звати. Християнство – це те, що допомагає побачити людськість, людину. Через відсутність цього розуміння почасти зараз страждає сучасна журналістика. Бо для багатьох журналістів – це просто якась роботизована робота, суха статистика і перегляди, копіпаст, де просто немає місця для людини, де про неї забувають.
Розмовляла Оксана Бабенко, світлини Наталі Стареправо
Фото отця Августа Чумакова із особистого архіву Романа Ламанського
Повязані записи
