Під час передпасхального тридення у дитинстві мене найбільше заворожував фрагмент розп’яття Ісуса Христа на Голгофі. Я уявляла собі височенну гору, у підніжжі якої, крізь хмари мороку і напівтлілого вечора-світанку, виднілися три пари перпендикулярних ліній. Ця гора була звивистою і непривітною, у моїй уяві вона завжди здіймалася поверх темряви і блискавиць. Саме так я уявляла мить Христової смерті – у хмарах печалі, сліз і набубнявілого свинцем неба. Слухаючи фрагменти страсного Євангелія, заплющувала очі і бачила себе на вершині Голгофи, під Хрестом. Мені хотілося розгледіти обличчя Страждальної Матері, навіть обійняти її і втішити; розрадити жінок-мироносиць, послухати діалоги розбійників та охоронців. У кожного із цих персонажів були свої емоції та пережиття. Здавалося тільки один учень, який стояв у цьому товаристві, поводився по-чоловічому: на очах бриніли сльози, але він не дозволяв їм виходити назовні, мовчки похиливши голову. Мені хотілося стати за їхніми спинами і промовити: «Тс-с, не плачте, Він не помер!». «Господи і Владико життя мого, духа млявості, недбайливості, владолюбства і пустослів’я віджени від мене»…
Впевнена, кожного з нас найбільше стривожує момент хресної дороги, коли Ісуса прибивають до хреста. Зараз, вже у дорослому віці, впродовж Великого посту, часто заплющую очі й уявляю себе на Голгофі. Дивлячись на обличчя страждального Спасителя я роздумую про біль. Чому він даний людині? Лише через покару за куштування забороненого плоду? Тому ми, люди, як тільки-но відчуваємо фізичний біль і страждання, намагаємось ліквідувати цей стан за допомогою таблеток чи ін’єкцій; бо нам дискомфортно перебувати поза межами Божої благодаті?! «Дух же доброчесності і смиренномудрія, терпіння і любові даруй мені, недостойній рабі Твоїй». Терпіння! Біль відкриває інший вимір, інший простір.
Ісус, терплячи на Хресті, презентував нам щось більше, ніж лише людське сприйняття безмежної Божої благодаті. Він представив у терпеливості новий вимір Любові, яка виходить поза межі тіла чи братерсько-родинних почуттів. Любові-жертви, Любові, Яка вийшла з болю.
З особистого досвіду можу сказати, що у нашому житті часто відбувається щось подібне. Через страждання і біль ми майже завжди виходимо на новий рівень своєї душі й серця, бачачи світ у зовсім іншій оптиці, ніж до того. Ми починаємо любити «цвяхи» і «оцет, змішаний із жовчю». Ми, зрештою, починаємо любити свій власний хрест, бо він є ніби медіумом між двома вимірами – небом і землею, стежкою, йдучи якою розумієш, що печалі і смутку апріорі не існує, бо десь там, попереду, відкочений камінь і розпечатаний гріб. Він – ПОРОЖНІЙ!!! Отак, стоячи під Хрестом, схиливши голову і заплющивши очі, я ніби чую схлипування Петра, пронизливий крик Юди з петлею на шиї, сміх вояків, які десь там, щоб вкоротити ніч, розповідають вульгарні анекдоти біля вогнища. Христос вмирає, а світ, наче пазл, складається у багатовимірну картину, де на тлі мороку сльози і сміх, добро і зло, милосердя і зневага, глузування і поклоніння. Ми знаємо, що нема подвійних гам і подвійних барв, та в цю мить Всесвіт у буквальному сенсі став чорно-білим. Як чуємо у стародавньому ірмосі: «Бо як того хоче Бог, змінюється порядок природи». Незмінним залишається лише Хрест − як система координат, де прибито Христа, і Його зацвяховані руки розпростерті в обіймах до світу, світу, який зрадив Його, зневажив, плював в обличчя. І ось за цей світ Він приносить себе у жертву, вмирає без нарікань і зітхань, востаннє підносячи втомлений погляд до неба. Він покинений людьми, та не залишений Батьком. Він вмирає, щоб воскреснути, щоб кожен з нас невдовзі міг вкласти свої пальці у Його рани і бік; міг обійняти ворогів та кривдників, попросивши вибачення, міг розрадити засмучених і пригорнути самотніх. Він вмирає, щоб кожен із нас осягнув свою Пасху! «Так, Господи царю, дай мені зріти прогрішення мої і не осуджувати брата мого, бо Ти благословен єси повік віки. Амінь».
Юліана Лавриш
Повязані записи
