“Я не поїхала на реколекції про покликання, бо мені здавалося, що там “надто побожні дівчатка”, а я себе такою не вважала”, – ділиться сестра-редемптористка Анна-Марія (Соболь),яка зізнається, що до певного моменту життя взагалі про монастир не думала. Поворотним моментом став провал на одному із університетських іспитів.Звісно ж, погана оцінка, чи нерозділене кохання у жодному разі не є приводом іти до монастиря, однак це стало важливою зупинкою, щоб застановитися над своїми мріями і майбутнім. Серед таких заповітних мрій – було вчитися в УКУ, стати частиною цієї спільноти, і вона дивовижним чином здійснилася саме у монастирських стінах. “У моєму покликанні, Бог здійснював мої мрії і плани у свій спосіб”, -ділиться сестра Анна-Марія, а також підкреслює: “Радість у монастирі інша, аніж у світі і для мене вона більша”. Пропонуємо до Вашої уваги, історію покликання цієї сестри.
-Сестро, я так розумію, що рішення піти до монастиря було спонтанним і не зовсім очікуваним для Вас?
– Коли я вчилася в університеті, я мала великі амбіції. Для мене було дуже важливо отримати вищу освіту, мати якусь кар’єру, гарне працевлаштування. І переважно у мене були дуже гарні оцінки. Але одного разу, на 4 курсі, я раптово завалила екзамен. Ця подія змусила мене поставити своє життя на паузу і подумати про те, а що якби я не йшла далі за цією професією, яку обрала? Не рухалася б після університету за цією схемою, а йшла б за тим, чого насправді хочу. Я подумала про те, що мені найбільше подобається. Найбільше, на той момент, я любила фестивалі редемптористичної молоді (належала до цієї спільноти), християнське середовище, прощі, поїздки, спілкування із сестрами, отцями.І вони мене вражали своєю відкритістю, вмінням ризикнути, радикально змінити спосіб життя, переїхати в інше місто.Це я вважала для себе неможливим, бо мені подобалося, коли все плавно “іде за течією”. І я подумала: “Чому ні?”, Чи можу я радикально щось змінити?”. Моя бабуся часто каже: “Якщо хочеш розсмішити Бога, то розкажи йому про свої плани”.Я про свої плани Богові розказувала. Бо мене змалечку вчили молитися, спілкуватися з Богом, просити Його благословення. І я просила благословення. Казала Богові: “Боже, ось у мене є план, благослови”. Це було за таким принципом. Бог дає, що просять. Він допускає це, але я зрозуміла, що те, що маю зараз не приносить мені радості вповні. Я подумала, що за моїми планами я не бачу планів Бога. А що якщо Його планом було те, що я постійно подумки відкидала ? Тоді я серйозніше подумала про монастир.
– Які кроки Ви зробили, щоб розпізнати, чи дійсно монастир це “Ваше”?
– У той момент я вирішила поїхати на реколекції. Наші сестри проводять щороку реколекції для дівчат. І була можливість поїхати на реколекції про покликання. Я на них записалася, але не поїхала. З різних причин. Думала, що там дуже побожні дівчатка, які багато моляться, а я була просто дівчинкою з парафії і не вважала себе надто побожною. Тому я поїхала на інші реколекції. І вони були про любов, про стосунки, про те, що зазвичай цікавить дівчат мого віку і я тут не виключенння. Мене ця тема дуже цікавила. Слухаючи реколекції, вирішила піти на розмову до нашої сестри Теодори, яка є нашою провінційною настоятелькою. І під час розмови у мене немов вихопилося про те, що я хочу піти у монастир, хочу спробувати. І мені здавалося, що сестра Теодора мені скаже: “Та ти добре подумай, ще повчися, поживи пару років”. А вона відповіла: “Добре!”. І такої відповіді я не чекала. Думала, що мене будуть футболити, як у якихось державних інстанціях. Але мене не відфутболили. І це було для мене таким знаком, що якщо сказала “А”, то треба казати і “Б”, іти далі, шукати і жити тим майже прийнятим рішенням, яке я тримала у таємниці. Мені було важливим, щоб воно було поки що тільки моє. Щоб ніхто його у мене не вирвав з рук. Бо я боялася, що хтось мене стане переконувати у зворотному.
– І, напевно, все ж батьки переконували Вас не йти до монастиря?
– Мої батьки і бабуся вирішили мене не переконувати, а просити інших людей якось вплинути на мене. Бо знали, що я дуже вперта. Але нікому переконати мене не вдалося. І це теж був для мене такий певний знак, що Бог дав мені відвагу і стійкість ступити на шлях богопосвяченого життя.Коли я прийшла до монастиря, мені було 20 років. Саме завершила бакалаврат з іноземної філології і вже через тиждень була у монастирі. І це життя було іншим, аніж я собі уявляла. Хтось думає, що це було гірше, аніж я прагнула, але це було краще, монастирське життя перевершило мої очікування. Коли у мене бували якісь думки проти того, щоб залишитися, я обов’язково знаходила переваги богопосвяченого життя і згадувала момент мого покликання, те, чому я тут. Наприклад, коли я була у новіціаті, то щодня по 15 хвилин, читала Псалми. У 4 Псалмі є стих, що: “Бо дав Ти мені радість більшу…”. І я думаю, що цією радістю Бог мене і “купив”. Оцією більшою радістю. Я не думаю, що ця радість краща, вона інакша. А для мене ця радість є більша, аніж у світі. Радість яку я маю від монашого життя, від Згромадження Сестер Редемптористок. І коли мене питають про покликання, то я зазвичай віджартовуюся. Не тому, що не хочу розповідати, а тому, що мені було погано зрозуміло, чому так сталося. Це схоже на підйом вгору. Коли ти стоїш внизу, то ти бачиш на рівній дорозі перспективу дуже маленьку, чим вище ти піднімаєшся, тим більшу перспективу ти бачиш і так само у мене було.Чим далі я йшла, тим більше я розуміла. Тим більше для мене оці “пазлинки” складалися.
– Які саме “пазлинки”? Окрім цієї особливої радості, які ще переваги монашого життя?
– Саме тут, у монастирі, здійснилася моя велика мрія про Український Католицький Університет.
Коли я ще була у редемптористичній молоді, то до нас приїхала молодь з Українського Католицького університету, і з таким натхненням розповідала про свій університет, про свою спільноту, що й мені захотілося вчитися там. Хоча, на той момент, я вже навчалася у своєму виші. Мене дуже захопила ця спільнота і я думала про те, як прекрасно бути із цією молоддю, адже вона якась особлива. З часом моя мрія призабулася. А вже будучи у монастирі так сталося, що я навчалася в Українському Католицькому університеті, а зараз, я там живу і працюю. До монастиря, з тої перспективи, для мене це було нереально. У мене була інакша спеціальність. І я, тим більше, не планувала здобувати богословську освіту. І нещодавно, дивлячись на перспективу свого життя, я собі згадала, що колись я цього хотіла. І у моєму покликанні Бог здійснював мої мрії і мої плани у Його спосіб, у той спосіб мені невідомий, і на який я би ніколи не відважилася без Його допомоги. Так, напевно, у своєму покликанні, я найбільше завдячую Його відвазі, сестрам і отцям, які були на моїй парафії і моїй бабусі, яка привела мене до Церкви, яка довго відмовляла мене від монастиря, але яка тепер вважає всіх моїх співсестер, всіх отців і братів своїми внуками. І каже, що якщо я в монастирі, а це мої сестри, брати, отці, значить вона “всіхня бабуся”. Тому, монастир дуже об’єднує. Взагалі, я хотіла б зруйнувати стереотипи, які існують щодо монастирів. І першим стереотипом, який би я хотіла зруйнувати у очах своїх рідних, друзів і знайомих, це те, що монастир віддаляє. Коли ти йдеш за покликанням, це не віддаляє один від одного, це навпаки зближує, це просто інакший стосунок, інакша спосіб будування стосунку, це щось глибше. Це не означає, що ти втік, що я втекла, вийшла із своєї сім’ї, покинула її,але наші стосунки стали інакшими. Глибшими. Тому що монастир справді об’єднує. І об’єднав мене з багатьма людьми, яких теж вважаю своєю родиною. І це ще одна радість, яку я тут здобуваю. Ось так я у монастирі вже 5 років, живу у Католицькому університеті і там працюю. А ще вдячна за можливість поділитися своєю дорогою.
Розмовляла Оксана Бабенко
Фото надані співрозмовницею
Повязані записи
