У Львові є унікальний монастир, де черниці живуть споглядальним життям. Такі осередки молитви називають “контемплятивними”. Настоятелька монастиря Сестер Чину Найсвятішого Відкупителя (контемплятивних редемптористок) с. Марія Слєпченко відповіла на найбільш “незручні” і водночас дуже актуальні питання, які з’являються у людей, які вперше чують про затворницьке життя. Наприклад, чому монастир покликаний бути “сіллю” в оці, чому монаше життя це не “втеча” і не егоїзм, та як можна витримати постійно в чотирьох стінах.
Навіщо закриватися? Чи не краще б було зайнятися чимсь корисним у Церкві. У нашій державі є велетенське поле потреб – від опіки над неповносправними дітьми до допомоги залежним від наркотиків та ін…
Переважно такого типу закиди ставлять люди, що й самі небагато роблять для потребуючих… Справжнє монаше життя від самого початку свого існування є викликом для світу, в якому панують зовсім інші закони, ніж ті, що є в Євангелії. Монаше життя є покликане бути сіллю в оці. Це така болюча місія монахів, які мовчки протиставляються вигоді, амбіції, самозадоволенню, суперництву, використовуванню і т. д. Якщо це все прокрадається в монастир (так буває), тоді Господь кличе інших вірних собі людей, які будуть тим голосом вопіющого в пустині. Для деяких людей сам факт існування закритих монастирів є докором. Такий монастир є мовчазною проповіддю, самим своїм існуванням говорить, що якщо є люди, які беззастережно віддали все Богові, то Бог Є.
Закритий монастир – це перегорнутий листок історії. У сучасному світі закриватися – це безглуздя.
На дійсність монашого життя не можна дивитися інакше, ніж через призму віри, через призму Євангелія. Якщо дивитися на християнську віру як на пережиток, то й на монастирі також так можна дивитися. Сучасний світ є повний усякого страждання, а воно є часто причиною того, що люди віддаляються від Бога. Молитва є тим каналом, через який людина спілкується з Творцем і вона є водночас Його даром. Не можна зрозуміти монашого життя взагалі, а тим більше закритого типу, не закуштувавши глибокого молитовного спілкування з Ним. Часто люди, що відкривають молитву, переживають захоплення, час духовного пробудження, мають потребу довго молитися, шукають усамітнення, щоб якнайдовше перебувати з Богом. Цей етап проходить кожен, хто серйозно входить у молитву. Не кожен, однак, вирішує залишити все дотеперішнє життя, щоб пошук Бога на молитві став головною їхньою метою. Не кожен є до того покликаний. Проте життя навіть найбільш активного мирянина, що знайшов цей скарб молитви, набирає зовсім іншого, глибинного виміру, його активність стає вповні плодоносною. Але монастир – це такий «каталізатор ласки», це місце молитви не однієї людини, але спільноти людей, головною метою життя яких є Бог. Тому він стає, як ікона, «вікном» в інший світ, чи особи, що живуть у ньому, є того свідомі, чи ні. Монастир – це така ікона Церкви. Церква в мініатюрі. Там живуть грішники, які водночас є святими, там є простір, в якому Бог може діяти особливо, бо там є серця, що докладають щоденних зусиль, щоб очищати себе, щоб могти приймати Його, як Богородиця, яка сказала: «Нехай мені станеться за Твоїм Словом».
Це – втеча від тягарів життя у світі і взагалі егоїзм.
Так говорять про монастир ті, які думають, що це – легке життя, позбавлене праці, страждань, пристрастей і турбот, настирливої думки про те, як прогодувати родину. Це правда, що спільнота у монастирі має упорядковане життя, де є чіткий розподіл обов’язків, так що про фінансову сферу турбується настоятель, або той, хто до того призначений, а звичайний член спільноти є цілковито вільний від того типу проблем і може спокійно віддаватися службі і молитві.
Та все ж, у монастирі нема ідеальних (навіть духовних) умов. Закриті монастирі мають обов’язок самі себе утримувати, тобто заробляти на хліб працею власних рук. Звичайно, на сьогоднішні умови, цього б не вистачило (хоча б на оплату комунальних послуг), тому ми шукаємо підтримки благодійних фондів та існуємо завдяки матеріальній допомозі наших друзів. Але часом буває так, що мусимо боротися з нестачею, як усі звичайні люди. У тому ми є солідарні з ними. Якщо маємо надлишок, стараємось допомагати іншим, біднішим.
Крім того, у монастирі можна зустріти різного типу хвороби, проблеми, навіть різниця характерів може стати певного роду хрестом. Це все лікує від егоїзму (бо хто ж з нас не є вродженим егоїстом?).
Для редемптористок є дуже важливою рисою життя для інших. Так, ми не виходимо на проповідь, не йдемо працювати до лікарні чи з бідними. Але прагнемо пригорнути до серця тих всіх, які приносять нам свої прохання про молитву, часом розповідають про дуже важкі ситуації, де вже людська допомога не вистачає. Тут тільки молитва може допомогти. У певному сенсі, ми є покликані до того, щоб співнести з людьми їхні тягарі. Часом люди приходять, шукаючи поради, підтримки. Буває, що розривають тебе на кавалки, як хліб. А ми маємо не забороняти їм, але давати їм брати стільки, скільки потребують, бо завдяки тому, що наше життя – контемплятивне – є оперте на солідному фундаменті молитви, аскези та літургійного правила, маємо де набирати сили для себе і для інших. У такому значенні наше життя абсолютно не є егоїстичне.
Що може дати контемплятивний монастир суспільству?
Сучасна філософія наша, навіть якщо того не усвідомлюємо, говорить нам, що тільки те має право існування, що до чогось потрібне. Це є утилітаризм. Тобто, якщо ти хворий, упосліджений, похилого віку, якщо не сповнюєш таких і таких критеріїв, не маєш права існувати. Це дуже проста логіка, яка вже повним ходом реалізується на Заході – це ж і є підстава права до аборту (наприклад, якщо лікарське дослідження ствердило якісь вади у дитини), евтаназії, вся так звана євгеніка. Ця, а не інша логіка довела до таких виплодів тоталітаризму, якими були концтабори. Та тепер цим займатися не буду.
Звичайно, монахині працюють і стараються виконувати свою працю якнайкраще, тому можемо пропонувати людям наші вироби – від високоякісних харчових продуктів до творів мистецтва і літератури. Монастир може стати певним духовним центром, де будуть відбуватися зустрічі, конференції та дискусії на цікаві теми, може бути осередком літургійної молитви, церковного співу, іконопису і т. д. Це все є виміром культури, і звичайно, культура – це те, що монастир може і повинен нести суспільству. Але все ж це не є найголовніше.
Найголовніше є не те, що ми робимо, не те, що ми маємо, а те, ким ми є. Тобто саме наше існування, віддане Богові, вже є найціннішим даром суспільству, розуміє воно це, чи ні. Суспільство потребує трансцендентного виміру, і саме це ми маємо йому дати. Ми говоримо (не обов’язково словами), що Бог є, що Він є люблячий, що кожна людина, не важливо, чи в очах суспільства є придатною, чи ні – є Божим дитям, безмежно любленим, вартісним в Його очах.
Щоб іти в такий монастир, треба мати надзвичайне покликання.
Все життя не виходити! Це ж треба бути шаленим, або спромогтися на героїзм! Так думає більшість людей. Справді, кожне покликання є надзвичайним, кожне вимагає певного героїзму. У сьогоднішніх часах справжнє християнське подружжя можна вважати надзвичайним і героїчним… А такого типу твердження просто замикають серце на благодать, це проста відмовка: «Треба надзвичайне, я не є надзвичайна, тож це не для мене…» Покликання це таїнство. Воно з одного боку вписане в людину, з другого – може бути для неї неочікуваною несподіванкою. Треба мати добру волю і не закривати серця на будь-які Божі несподіванки та дозволити Богові робити з нашим життям те, що Він бажає. Це буде завжди найкраще.
Це – не для мене, бо я активна людина, люблю подорожувати, не уявляю собі, що я б міг (могла) витримати на одному місці.
У житті треба мати захоплення, пасію. Це захоплення єдине, що обійме усе життя. Суттю нашого споглядального життя не є факт «не виходження», але факт, що ми знайшли щось, що повністю захопило нашу увагу і нам вже не треба нічого іншого. Погляньте на науковця, який роками працює над відкриттям. Чи він турбується про те, виходить він, чи ні? Може навіть забуває про їжу, його думки зайняті чимсь дуже важливим.
У споглядальних монастирях переважно є дуже активні енергійні особи. Щоб вибрати затвор, треба бути в душі альпіністом, чи мандрівником, бо це справжня дорога, або сходження на скелю. Треба лишень зробити цей психологічний перехід від зовнішніх просторів до просторів у серці. Не всім це є дане, тільки тим, які покликані до такого життя. Хоч мені здається, що кожен, хто пізнав сердечну молитву, зрозуміє, що таке простір у нутрі людини. Там є простір і свобода, нічим не обмежені, там цілий світ, як на долоні…
Ми не почуваємо себе ув’язненими, навпаки, бачимо, як важко втримати тишу в монастирі, як важко не допустити, щоб світ вдирався до того святого простору. А ця тиша і цей святий простір починаються в серці. Як вони там є – то чи ти виходиш, чи не виходиш, не має для тебе ніякої різниці.
У принципі, клявзура має оберігати наш час і місце, призначені на молитву, вона допомагає зосередитись і пам’ятати, що контакт з Богом є нашим пріоритетом і найголовнішим завданням. Її роль є позитивна, а не негативна.
Я б хотіла навіть жити споглядальним життям, тільки боюся, що це б було закапуванням талантів, які мені дав Господь…
Це залежить, якого типу це таланти. Якщо хтось має талант пілота пасажирського літака, чи астронавта, то навряд чи зможе це погодити з життям у закритому монастирі. Хоча… історія знає трапіста, який перед монастирем був не просто талановитим, але видатним пілотом, знає голлівудську акторку, що грала у головних ролях з Елвісом Преслі, а потім стала контемплятивною бенедиктинкою, не говорячи вже про непересічних лікарів, хірургів, які обирали саме такий спосіб життя, піаністів, композиторів, співачок і балерин. У моїй спільноті, наприклад, є сестра-математик, яка захоплювалась альпінізмом, здобувала гімалайські вершини, є сестра, що літала на планерах та скакала з парашутом, вже не говорячи про те, що мало не кожна друга пише вірші… Вони не пішли в монастир з розпачі!!! Вони побачили Сонце, при якому згасли всі попередні зірки їхнього життя. Так діється з кожним з нас, хто обирає посвячене Богові життя, хоч більшість з нас має більш звичайну історію. Кожен, проте, має якийсь талант від Бога, і кожен мусить зробити цей болючий крок вибору. Бо, звичайно, монаша дорога – це дорога самозречення. Це не значить, що за порогом монастиря вже не можна розвивати таланти… навпаки, це є наш обов’язок! Проте, ці таланти мусять пройти своє очищення. Нам бо часто здається, що розвиток талантів і кар’єра – це одне і те саме. Але якщо щиро шукаємо Бога і Його волі, Він не дозволить, щоб справжні таланти пропали. Віддане Йому буде помножене сторицею. Передусім, буде повне Духа. А це найважніше.
Джерело: http://www.cssr.org.ua/news/?article=646
Фото: Ірина Баранська-Вороніна
Повязані записи
