Часто задумуєшся над тим, наскільки Бог – геніальний і творчий водночас. Він обрав тисячі і мільйони шляхів для кожної людини, і кожна дорога – окрема і неповторна. Історії життя людей нас надихають, збагачують, спрямовують до призадуми, тому ми ділимось цим досвідом, щоб формувати свій внутрішній особистий світ. Сестра Миколая успішно завершила Національний університет “Львівська політехніка”, отримала диплом інженера, у перспективі – її чекала блискуча кар’єра викладача-науковця, але Бог для неї обрав дещо інший шлях. Про особливості монашого покликання, виклики, труднощі і стиль життя говоримо із сестрою Миколаєю (Сусол), монахинею Згромадження сестер Пресвятої Родини УГКЦ.
– Сестро, дуже цікаво було б дізнатися історію вашого покликання. Як ви стали частиною монастиря?
Коли я розповідаю, як я розпізнала своє покликання, завжди кажу, що Бог має дуже гарне почуття гумору. Я народилася у місцевості, де не було жодної згадки про монастир, так само про це не говорили у родині. Коли я навчалася в університеті, варто зазначити, що я з багатодітної сім’ї. На той час нас виховувала мама з бабусею. Я жила в гуртожитку, де старшокурсники вміють передавати інформацію про вартість складання іспиту в того чи іншого викладача. Зазначаючи , що в декого із них неможливо по-іншому скласти іспит. Думка про те, щоб просити у мами кошти за іспит для мене була неприйнятною, оскільки добре знала наскільки батькам важко фінансово нас утримати. Тому на ці попередженя я різко відповідала, що не платитиму, не називаючи причини. Тоді мені казали, що нездача першої сесії це рівнозначне тому, що студента відраховують. Хтось з них спитав, чи я повернуся до села. Я ж тоді не задумуючись відповіла: «Ні, до села не повернусь, я піду в монастир». Як виявилось, тоді я склала надзвичайно добре сесію і забула, як відповідала своїм друзям. Тому кажу, що Бог має гарне почуття гумору (Усміхається – Ю.Л.).
З дитинства мене виховували ходити до храму. Я народилася у православній Церкві. І ось, навчаючись у Львові, якось перед Великоднем я пішла до сповіді до одного із центральних православних храмів міста. На жаль, найбільшим з-поміж моїх гріхів в очах священика було те, що я прийшла до храму у штанях, за те і була найбільше сварена. Я не часто їздила додому, тому не мала змоги мати власну спідницю, пам’ятаю, як часто позичала одяг у дівчат у гуртожитку, щоб могти ходити до храму. Тоді я почала шукати свою святиню у місті. Спочатку я обрала храм святого Лазаря. Пізніше дізналась про те, що там почергово моляться і греко-католицькі, і православні священики. Так тривало приблизно до третього курсу.
Не знаю чому, але на третьому курсі я почала думати про монастир. Один православний священик, який служив у цьому храмі, коли я розпитувала про покликання до монастиря, по-батьківськи відповів: «Я тебе прошу, не роби цього!». Я ж йому сказала, що не знаю, чи зможу це виконати. Тоді він мене попросив пообіцяти не покинути навчання, завершити повністю освіту. І я це виконала, продовжуючи жити нормальним студентським життям. Бог давав мені тоді багато: підвищену стипендію, хоча не можу сказати, що я надзвичайно багато вчилася, роботу після 4 курсу і вдале поєднання зі стаціонаром, пропозицію залишитись працювати викладачем.
І що було далі? Які були випробування?
Коли настав момент написання дипломної роботи, я знов почала думати про монастир. Я ставила перед собою питання: «Як Бог бачить моє життя?» Впродовж прожитого часу проглядалася величезна Його опіка, тому мені хотілося прожити життя саме так, як його задумав для мене Бог. Попереду було багато розмов зі священиками, думок, які віддаляли від цього рішення. І ось один священик сказав: «Як ти можеш вибирати, якщо ти не знаєш, як виглядає монаший спосіб життя? Якщо ти хочеш, я маю знайомих сестер, і ти можеш поїхати до них на кілька днів». І це були сестри мого Згромадження – Пресвятої Родини. То був 2006 рік, якраз в Україні вирішували питання кількості державних різдвяних вихідних. У грудні я захистила дипломну роботу, а з травня наступного року мала б виходити на викладацьку працю. Для мене ж було відкритим внутрішнє питання. Я спитала директора на роботі, скільки в нас різдвяних вихідних, попередивши, що після 1 січня зі мною не буде жодного зв’язку. У мене був задум поїхати до сестер і повністю відключитися від всього. Постановила собі, що про це моє рішення ніхто не мав знати і ніхто не мав права впливати на нього. Я розумію, що це було доволі жорстоко стосовно моїх рідних, хоча перед тим запевнила, що я буду у безпеці, все буде гаразд, коли повернуся, розповім, де перебувала. 31 грудня я залишилась сама, хоча сестри і друзі кликали на святкування. Мені треба було побути самій. А вже 1 січня, після ранкової Літургії, я поїхала до сестер. У мене були дуже великі очікування на це перебування, думала, що зможу вирішити внутрішнє питання. Коли я приїхала до монастиря, зайшла до каплиці, то чітко почула голос: «Це не твоє, що ти тут робиш?» Проте я чітко внутрішньо розуміла, що це не є Божий голос. Коли лягла спати, то у першу ніч мені приснився сон, у якому я виходжу заміж за хлопця, з яким перед тим зустрічалася. І знову розуміла, що це не те. Я приїхала до Львова у стані невизначеності. 6 січня на сповіді перед Літургією, коли я розповідала священикові про все, він просто відповів: «Христос рождається, а ти далі нишпориш у собі. Залиш це все і переживай Різдво». І це було найкраще Різдво у моєму житті зі справжнім розумінням народження Спасителя. Коли я приїхала додому, рідні мене нічого не питали, але я розуміла, що вони з острахом думають про мій вибір.
І ось цей період невизначеності тривав десь до 6 лютого. Я ходила на працю, виконувала все, що мала, проте не було внутрішньої радості. Щодня я ходила на Літургію. А ось 6 лютого були іменини моєї сестри – Оксани. Зранку я пішла на Літургію і попросила поговорити зі священиком, ще тоді не знала чому. Священик відклав нашу розмову на вечір, оскільки і у мене, і у нього була зайнятість. Це був звичний робочий день, без інцидентів. Я відпросилась на кілька хвилин швидше. І от коли зачинила за собою двері кабінету в мене було сильне почуття напруги і лише одна фраза звучала у моїй голові «я більше так не можу». Коли прийшла в захристію храму, то мабуть мій зовнішній вигляд був сильно промовистим, оскільки, священик нічого не запитуючи запропонував присісти . Я ж не чекаючи на якісь запитання почала, говорити. Точного змісту розповіді не пам’ятаю, та підсумковою фразою час до часу було «я більше так не можу». Коли я зупинилась, отець спокійно запитав: «І що далі». Те що я вимовила тоді для моїх вух прозвучало не менш вражаючи ніж для всіх хто чув її від мене опісля, та я сказала: «Я йду в монастир». Тоді мене наповнила неймовірна радість, та з’явилось відчуття свободи й полегшення, так наче гора з моїх плечей звалилась. Священик попросив до ранку нікому не казати про рішення. Мені було важко, адже було багато радості, а ще іменини моєї сестри, ніхто з гостей не міг зрозуміти, що зі мною, проте я витримала. Зранку, коли ми збиралися з сестрою на роботу, а ми жили в одній кімнаті і всюди були разом, я розповіла їй про свій вибір. Сестра тоді сіла і плаче: «Ти як хочеш, але я в монастир з тобою не піду» (Сміється – Ю.Л.). Цього ж дня на роботі, я попередила, що звільняюсь, та відпрацюю ще установлені два тижні (за порадою отця). І поїхала до сестер нашого Згромадження у Бібрку.
Слухаючи вашу історію, роздумую собі, що Бог завжди провадить людину своєю дорогою…
Він робить завжди все так, що у нас не залишається жодних сумнівів. Я, наприклад, не можу гарантувати, що витримаю у цьому покликанні. Кожного дня ми за це молимось. Але я точно знаю, що це покликання моє від Бога, не від людей, не від обставин, це Його дарунок для мене.
Сестро, розкажіть коротко, чим займається Згромадження Пресвятої Родини. Які напрямки служіння виконуєте?
Монашество покликане на служіння потреб Церкви. Кожен із нас, монахинь, може відчувати потяг до якоїсь справи, проте ми ставимо питання, як цим я можу послужити. Ми направду працюємо у різних сферах: медична справа, викладання, іконопис, шиття риз, опіка сиротами, катехизація дітей. Ідея нашої сестри-настоятельки Наталії Мельник – зорганізувати процес роботи так, щоб запропонувати працю іншим, аби ми спільно послужили задля якоїсь справи. Оскільки Церква перебувала у підпіллі тривалий час, було фінансування з-за кордону, проте часто ми не можемо чекати на якусь допомогу, особливо, коли йде мова, наприклад, про будівництво святинь. І ось ми у такий спосіб відкрили невелику макаронну фабрику у Гошеві, а також вирощуємо печериці.
На початку ви казали, що не мали богословської освіти, коли вступили у монастир. Чи відбувається певне навчання і загалом, як готують до прийняття вічних обітів?
Прийти у монастир – не означає просто захотів і прийшов. Монастир – це не притулок для безхатченків і знедолених, а місце інтенсивної праці над собою, адже без цього ти не зможеш вповні постати перед Богом, а надалі будеш виконувати якісь ролі, як це часто буває у світі. Насамперед треба познайомитись із сестрами, а також мати рекомендацію від пароха чи священика, який тебе знає. Тоді ж розпочинається перший рік кандидатури. Впродовж цього року дівчина живе у монастирі, має сестру-магістру, яка нею опікується, слухає певні науки – не високе богослов’я, а просто розуміння, що таке монаше життя. Цей рік спрямований на те, щоб кандидатка мала можливість розпізнати, чи це її. І впродовж цього часу вона може відмовитись від монастиря, повернувшись додому. Після того року, утвердилась у тому, що це її покликання є чин облечин, який відбувається під час Літургії. Його ще називають постригом, оскільки нам навхрест відстригають волосся, а також є можливість змінити ім’я. Ця традиція перейменування пішла ще з давніх часів,адже зміна імені – зміна покликання життя. Далі настає два роки новінціяту. Це час, коли є більше наук про монаші обіти, вивчаємо конституцію Згромадження. Також впродовж цих вже трьох років має бути вибраним сталий духівник для сповіді. Це все спрямоване для того, щоб дівчина могла зрозуміти, що таке молитва, духовне життя, адже, пройшовши кандидатуру і новінціят, не означає все вміти і знати, а лише починати розуміти.
У вас дуже цікаве монаше ім’я – Миколая. Мабуть, на честь улюбленого в Україні святого – Миколая Мир-Лікійських Чудотворця?
Цим іменем я завдячую сестрі-магістрі. У мене були різні варіанти. Насамперед хотіла бути Ксенією, бо у цей день пізнала покликання. Потім зрозуміла, що якщо ми маємо щось таємниче, а воно входить у побут, з часом ця сокровенність вивітрюється. Пізніше у мене був дуже гарно пережитий час із отцем Піо. Наші сестри, які їхали на працю в Італію, перед тим подарували мені книгу отця «Щасливого всім дня». Читаючи фрази на щодень, пережила рік з цією книгою, і це було свідчення живого спілкування. Тому хотіла взяти цього святого за покровителя, але в нашій ментальності це ім’я дещо смішно звучить. Тому я прийшла на пораду до сестри-магістри і прохала вибрати святого, попросивши, щоб перша буква хресного і монашого імені була спільною, адже це давня східна традиція: пам’ять від чого нас Бог кличе і до чого (Хресне ім’я сестри Миколаї – Марія – Ю.Л.). У монастирі є побажання, аби імена не повторювалися. Сестра-магістра сказала, що всі нормальні імена на літеру «М» закінчились, залишились Михаїла або Миколая. І ось це Миколая для мене тоді по-особливому прозвучало, тиждень молилася і зрозуміла, що все ж покровителем буде святий Миколай.
Ще влітку ви були настоятелькою монастиря у Гошеві, тепер є монахинею, яка виконує звичайне служіння. Чим відрізняються обов’язки?
У будь-якому стані служіння, адже це не є уряд, а стан служіння, нашою основою є не те, як я роблю, а як я можу послужити. Фундаментом є три наші обіти – послух, убожество і чистота. І ці служіння майже нічим не відрізняються. Звичайна сестра має лише менше відповідальності, оскільки відповідає за себе, сестра-настоятелька – за всю спільноту. Кожна сестра має обов’язків у своїй мірі їх виконання. Нема такого, що хтось працює, а хтось – байдикує. Є багато справ, які треба нам самим вирішувати – водити машину, полагоджувати з документами, відповідати за будівництво. Це не означає, що треба мати здібність до кожної справи. Треба послухати сестру-настоятельку, а здібність Бог дасть. Це і є чудо послуху. По-людськи я можу не знати, як це зробити, але якщо я слухаю, то Бог дасть і людей, і знання.
Цікаво, як виглядає ваш звичний розпорядок дня
Те, що є незмінним впродовж дня, – час молитви. Це наша основа, яка дає силу жити не просто звичайним життям, а жити з Богом. Кожен день розпочинається із дзвінка, що пробуджує на молитву. Є спеціальні молитви на вставання, вмивання, одягання. Тоді ж спільно зустрічаємось в каплиці на утреню, Перший і Третій час, потім – Літургія. В обід зустрічаємось о 13:00 год. на Шостий час, ввечері маємо о 18:00 год. 9-ий час і вечірню. Ввечері перед сном, о 21:00 год., спільні вечірні молитви. Поза тим кожна сестра має щоденну молитву на вервиці і півгодини на читання духовної літератури, а також роздуми над Святим Письмом. Ці речі є незмінними, не залежно від того, що я роблю. Не йде мова, що я мушу це виконати, а є свідоме розуміння, що молитва – джерело мого життя. Інколи можна молитися приватно, адже, наприклад, сестри, які служать у лікарні, не можуть все покинути і усамітнитись. Тому у час спільної молитви у монастирі моляться подумки, таким чином долучаючись до всієї спільноти.
Чи є можливість сестрам зустрічатися зі своїми рідними?
Так, є така можливість. На другому році після облечин, який називається ще канонічним, сестрі не дозволено їхати додому, лише рідні можуть до неї приїжджати. Це не є якесь таке жорстке накладання обов’язку, лише момент для сестри, чи може вона довірити своїх рідних Богові. Часто ми хочемо їхати до найближчих, бо хвилюємось за них. Маємо зрозуміти, що Бог піклується про них більше, ніж ми, бо ми так не зможемо. Якщо цього не пізнаємо, такі переживання зможуть нас часто виривати з молитви і повного віддання Богові. Тому цей рік для того, щоб навчитися так робити. Це не означає, що ми відкидуємо рідних. Ні, ми пробуємо розставити все на свої місця. Бог має бути на першому місці, Він хоче, щоб ми були щасливими. Щастя не полягає у тому, щоб все мати, а бути радісним у Бозі.
Коли говоримо про суспільний вимір, то незавжди є спокійне прийняття монашого стилю життя – це стосується і батьків, і звичних людей, які вважають, що ти йдеш в монастир, бо якийсь не такий. Як виправити цю ситуацію?
Щодо родини, можу сказати, що я йшла до покликання якийсь період, про який ніхто з моїх рідних не знав. Відповідно, коли я поставила їх перед фактом, треба було трохи часу, щоб вони могли це прийняти. Тому спочатку було неприйняття. Глибинне бажання батьків, – щоб дитина була щасливою. Проблема у тому, що батьки думають, що самі знають, як це щастя виглядає для дитини. Але спитайте дитину, як вона його бачить? Я також казала своїй матері, що не знаю, чи витримаю це покликання, але я знаю одне, що коли не зроблю цього, буду звинувачувати себе у житті за найменшої трудності, що могло бути все по-іншому. Щодо суспільства, маємо поставити запитання: чи хоче суспільство цього навчитися? Бо якщо не хоче, марні наші зусилля. Монашество не є закритим: воно є у соціальних мережах, на вулицях, на прощах. Єдине – чи хочуть його пізнати?
Часто у суспільстві виникає парадокс: коли у юрбі ми бачимо дівчину умовно із зеленим волоссям чи протертими джинасами, особливо не звертаємо увагу. Коли ж поруч з нами йде сестра-монахиня чи отець у підряснику – кожен другий повертає голову. Чому так?
Гадаю, що монашество і духовенство є певною колючкою в оці для суспільства. Навіть та людина, яка поводиться серед натовпу розв’язно чи перебуває у стані алкогольного сп’яніння, вона не говорить, що інші роблять щось не так. Навпаки, більшість, коли побачить такого чоловіка каже собі, що кращий чи краща. Натомість, коли бачимо людей, які представляють Бога, мимовільно думаємо, що Він є. Значить, треба подумати про своє життя і, можливо, виправитись. Ми є викликом, бо наш одяг вже говорить про це. І це є також дія Бога. Коли я жила у Києві, а це була зима, не так легко було побачити монаший одяг під курткою. І ось якось переходжу станції у метро. Тут проходить повз мене жінка, потім вона повертається, підбігає, ловить за руку і кричить: «Бога нема!». Тоді я усміхаюсь і кажу їй: «А що вам це змінює?» Якщо ви і так визнаєте, що Бога нема, чому вас зачіпає моя особа?». Тому часто людина пробує себе здурити, проте правда завжди промовляє. Чому журналісти сьогодні так часто говорять про прогріхи духовенства? Мабуть, це момент людського оправдання, мовляв, якщо вони такі, я можу ще більше собі дозволити. Є тільки один момент – Бог не запитає мене за інших, а за себе.
Розмовляла Юліана Лавриш
Світлини – з особистого архіву сестри Миколаї (Сусол)
Повязані записи
