Божі заповіді абсолютно чітко говорять, чого бажає від нас Господь. Але коли ми переходимо в практичну площину їх виконання, то починаються труднощі. І щоб себе якось оправдати, ми намагаємось ці труднощі якось узагальнити, або відсуваємо їх «на задній план». Це найчастіше відбувається, коли збираємось до сповіді. І особливо тоді, коли наша сповідь є формальною, тобто коли йдемо до сповіді, щоб «виконати обов’язок». У такому випадку, щоб якнайскоріше «виконати обов’язок» сповіді, ми намагаємось не вдаватися у власні гріховні глибини, не заглиблюємось у суть Божих Заповідей, не бажаємо до кінця «розшифрувати» наші упадки… Ми – поспішаємо. Куди? Поспішаємо, щоб далі грішити, забуваючи, що суттю сповіді є покаяння, тобто постанова припинити грішне життя.
Мабуть, кожен із нас у своїх початкових сповідях признавався, що «не слухав тата і маму». Воно й не дивно, адже Господь дуже конкретно говорить: «Шануй батька твого і матір твою, щоб добре тобі було і щоб довго ти прожив на землі!» Саме так звучить четверта заповідь Божа. І наші батьки, шануючи Бога, нас цього вчили, бо вбачали у цій Заповіді своє добро. Діти повинні шанувати своїх батьків.
Ми всі, що сьогодні є дорослими людьми, вийшли родом з дитинства. І сьогодні всі ми, що є дорослими людьми, повинні б так само вчити наших дітей. Але чи не будемо ми лукавити перед нашими дітьми, якщо найперше заглянемо у наші теперішні стосунки з нашими найріднішими людьми – з батьком і матір’ю – і побачимо щось дуже неприглядне. І щоб себе якось оправдати, навіть у власних очах, ми можемо запротестувати: «Все це так. Але як їх можна любити чи шанувати, якщо колись вони зі мною обходилися непоштиво? Якщо вони зіпсували мені життя! Якщо вони «дістали» мене своїми докорами!»
Розуміється, що в деяких випадках не все у наших стосунках відбувалося належним чином, але погодьмося, що всі оці батьківські «діставання» були спроектовані на наше добро. Очевидно, що ми просто не зуміли цього зрозуміти і належно оцінити, тому й маємо тепер упередження до наших батьків. Як наслідок – у нашому серці затаїлася гординя, котрої маємо найкращу нагоду позбутися у сповіді. А, як відомо, наріжним каменем сповіді є прощення.
Прощаймо їм
Мабуть, найважливішим способом вшанувати наших батьків – це прощати їм. Мусимо визнати, що досконалих батьків не буває. Очевидно, що всі батьки, так чи інакше, не «дотягують» до того рівня, якого від них очікують їхні діти. А якщо по-щирості, то інколи навіть до своєї власної планки вони «не дотягують». Бувало, що наші батьки не завжди підходили до нас вповні розважливо, вимагали від нас чогось неможливого; можливо, що говорили і робили те, що нас ранило. Саме через це багато дітей покидають своє дитинство з багажем гніву і гіркоти; покидають його нездатними залишити позаду помилки і промахи своїх батьків. І цей затаєний гнів наносить велику шкоду нам самим – він «поїдає» наш спокій. Ми є неспокійними, бо в глибині нашого серця чудово прочитуємо Заповідь Божу «шануй батька і матір». Біс гордині шепоче нам: «Не прощай», – а Господь каже: «Простіть, то й вам проститься». Розумні люди завжди слухають Бога.
Говорімо про них добрі слова
Ще один спосіб пошанування наших батьків – це говорити про них з повагою. Сьогодні живемо в часах, коли брутально висловлюватись вважається чимось пристойним, чимось надто «крутим». Часто, не замислюючись, ми із задоволенням непоштиво відгукуємось про наших батьків, наших рідних. І тут вартує нагадати про покарання, які належаться тим, хто проклинає батьків або нападає на них, як про це читаємо у Старому Завіті: «Хто вдарить батька свого або матір – скарати його смертю. Хто проклинатиме свого батька або матір – скарати того смертю» (Вих. 21, 15-17). Або ж: «Хто проклинає свого батька чи свою матір, того мусять покарати смертю; він кляв свого батька й свою матір, тож кров його нехай упаде на нього» (Лев. 20, 9).
З цього випливає, що нам, християнам, належить говорити про батьків добрі слова. Добрі слова належить говорити, коли вони живі, і тоді, коли вони вже померли. Добрі слова про батьків належить говорити, коли розмовляємо зі своїми братами і сестрами, зі своїми дружинами, зі своїми дітьми. Ми повинні говорити про батьків добрі слова, коли розповідаємо про них у церкві та суспільстві, показуючи приклад універсального пошанування і поваги тих, які на землі являють нам Божу доброту.
Поважаймо їх на людях і наодинці
Дуже важливо виявляти нашу повагу до батьків на кожному місці – як на людях, так і на самоті. Не секрет, що багато речей ми переймаємо у них навіть без слів. Сама їхня життєва постава стає для нас прикладом. А для батьків є важливо бачити, яким чином вони позитивно вплинули на своїх дітей – вони хочуть побачити у дітях своє віддзеркалення. Ми інколи навіть не уявляємо, як для них важливо почути від нас щось на кшталт «а я навчився від вас розпоряджатися грошима», або «це ви мене завжди вчили ось так поступати… саме так я тепер і роблю». Нам такі речі видаються чимось простим і малозначимим, але вони приносить радість нашим батькам і зворушують їх.
Такі слова ми можемо говорити в розмовах наодинці, а можемо говорити про це публічно, коли за родинним святковим столом, чи в якомусь товаристві потрібно виголосити тост чи якусь іншу промову. Пишаймося тим, що ми «вдалися» в них, що можемо достойно представляти наших батьків у будь-якому середовищі.
Радьмося з ними
Ми шануємо батьків і тоді, коли запитуємо в них поради в різних життєвих ситуаціях. Святе Писання досить часто асоціює вік з мудрістю, а молодість – з безглуздям. Зокрема, читаємо: «Слава молодих – їхня сила; старих окраса – їхній сивий волос» (Пр. 20, 29). Воно й правда: батьки завжди є мудрішими від своїх дітей. Хоча б тому, що вони мають досвід життя. Тому не соромно покладатися на поради і мудрість старших, коли потрібно приймати важливі життєві рішення. Хтось із цим погодиться, хтось – ні, але в будь-якому випадку, коли ми звертаємося до батьків за допомогою, ми виявляємо цим нашу повагу до них, навіть якщо згодом їхньою порадою і не вдасться скористатися.
Підтримуймо їх
Пригадаймо життєву історію Давида, коли в дуже важкий момент від нього відвернулися друзі і напали вороги. У цій ситуації він звернувся до Бога, закликавши: «Не відкидай мене, коли постаріюсь, не покидай мене, коли зникне моя сила» (Пс. 71, 9). Бачимо, що Давид боявся ситуації, коли поєднуються похилий вік і відчуження, боявся статися старим і самотнім. Наші батьки цього теж бояться. Якщо ми молоді і сильні, то жадаємо незалежності. Наші батьки, виховуючи нас сильними і вільними, з кожним роком самі втрачають ці достоїнства, як про це читаємо у Книзі Еклезіаста (12,1-8).
Ми тоді шануємо батьків, коли обіцяємо їм не залишити їх самотніми у похилому віці. І не лише обіцяємо, але належно цей обов’язок виконуємо. У той час, коли мільйони людей похилого віку живуть у самоті, коротають свою старість у будинку для людей похилого віку або в лікарні, оточені професіоналами, а не сім’єю, ми, як християни, отримали можливість показати всьому світу особливу повагу до батьків. Нам належить зрозуміти, що у цьому віці батькам не потрібні гроші, не потрібні подачки – їм потрібна наша увага і турбота. І жодна няня чи доглядальниця їм цього не дасть.
Забезпечуймо їх
Коли діти маленькі, їх забезпечення Господь Бог покладає на батьків. Про це повчає св. апостол Павло: «Не діти повинні збирати батькам маєтки, а батьки дітям» (2 Кор. 12, 14). Але коли батьки старіють і слабшають, тоді ролі міняються місцями. І знову про це говорить апостол: «Коли якась удовиця має дітей або внуків, то насамперед нехай вони навчаться шанувати власну родину й віддячуватися батькам, бо це вгодно Богові» (І Тим. 5, 4). Як бачимо, Святе Письмо закликає християн до відповідальності за турботу про членів своєї сім’ї. І ця заповідь розподіляється як на батьків маленьких дітей, так і на дітей літніх батьків. Тобто, християнські дочки і сини несуть відповідальність за фінансову турботу про безпорадних батьків і бабусь з дідусями. Отож, піклуючись про них матеріально, ми знову ж таки шануємо наших батьків, як цього від нас жадає Господь Бог.
Повірмо Богові
Як можемо зауважити, до цієї заповіді Господь додає обіцянку – довголіття і благополучне життя тим, хто дотримується цієї заповіді. Це означає, що той, хто виконує її, чинить мудро, бо зможе осягнути обіцяну благодать. Відповідно, було б цілком нерозумно і безрозсудно відмовитися від виконання цієї заповіді і втратити можливість отримати обіцяне. Саме про це нагадує св. апостол Павло: «Діти, слухайтеся своїх батьків у Господі, бо це справедливе. Шануй свого батька та матір – це перша заповідь з обітницею, щоб добре велося тобі, і будеш довголітнім на землі» (Еф. 6,1-3).
Аналізуючи написане, хтось, можливо, почне шукати винятки із загального правила: мовляв, «та ви не знаєте моїх батьків», «та мої батьки мене ображали», «та мої батьки мені не дали», «та мої батьки з мене знущалися»… Не маємо наміру оправдовувати те, що не має виправдання. Але нам належить зрозуміти і погодитися, що у цій Заповіді немає ніяких умов «якщо». Ми повинні шанувати наших батьків. Всіх, без винятку.
о. Іван Галімурка,
адміністратор храму свв. Ольги і Єлизавети, м. Львів, УГКЦ
Повязані записи
