Як наголосили Анн і Серж Голон у своєму романі «Анжеліка»: «Є почуття, які перевіряються тільки часом. І серед них – вірність любові». Сьогодні ми доволі часто забуваємо ці майже витіснені артхаусною добою лицарські ідеали людської душі… ідеали, які для багатьох видаються дитячими наївними мріями, недостойними серйозного і багатогранного проекту нашого життя або ж нереалізованими амбіціями серця. Та хіба вірність, дружба і кохання не є тими неписаними правилами, за якими можна аналізувати, вимірювати й втілювати на практиці власну людяність, власне кришталево чисте віддзеркалення, крізь яке іноді на нас споглядає Всевишній?
Якщо бути абсолютно чесним, то у світі дуже багато фальшивого добра, фальшивих людей і брехні. Світ переповнений викривленими молитвами та хитрими поглядами. Але в ньому є люди, які можуть стати для кожного із нас взірцем милосердя, віри в свою справу, а головне – непохитної віри в Бога навіть у часи наймогутнішого мороку.
Я завжди була інтровертом. І якщо для когось самотність вважалась нестерпним випробуванням, то для мене була звичайним способом відпочинку, самозаглиблення і навіть можливістю самоствердження. Я читала книги про справжню дружбу і щире кохання, але була свято переконана в тому, що все це – тільки красива ілюзія, безнадійно закована в солодких словах геніїв літератури.
Пройшло багато років, перш ніж я навчилась цінувати людей, які мене оточують. Вони ніколи не говорили відшліфованих райських фраз, які я хотіла почути. Вони критикували мене – і я потрохи ставала кращою. Вони були надійним плечем у жорстоких життєвих бурях, світлом у холодних темних коридорах несподіваних трагедій, депресій і розчарувань….
Мабуть, тільки залишившись самотнім, ти відчуваєш, що не такий вже й самодостатній. Тільки тоді починаєш усвідомлювати, що на всі твої прохання Бог давав конкретну відповідь, а ти чомусь чекав знаків, символізму або ж зарозумілих підтекстів.
Раптово подорослішавши, пізнавши підступність і зраду, картина світу чітко прояснюється. Виявляється, все, чим ти знехтував – навмисне або через свій егоїзм, все, що так безцільно викинув на роздоріжжі свого світу, було справжнім скарбом.
Щоб не заплутатись у власній ностальгії, хочу сказати словами неперевершеної Ліни Костенко: «Люди, будьте взаємно красивими!». Будьте співчутливішими до чужого горя, станьте опорою для своїх близьких, живими словами Божими.
Про любов і дружбу не треба багато говорити, краще – діяти, поки не пізно. Зрештою, наше життя і є пазл із безлічі мікроскопічних моментів: коли ти вступаєш до університету і шалено боїшся змін, але одна рудоволоса дівчина із зачіскою в стилі Елвіса Престлі подає тобі руку допомоги, а її посмішка розвіює усі безглузді хмари над тобою; коли ти закохуєшся у музиканта з очима кольору Карибського моря; коли на 19-тий день народження тобі дарують те, про що так мріяла і, звісно, велетенську пляшку «Coca-Cola»…
Та час минає дуже швидко. І все перетворюється в спогади, а ти вимолюєш у невблаганного світу всього лиш крихту надії, щоб почати все з нуля. Так, минає все: і добре, і погане, ми покидаємо своїх друзів і коханих, а вони – залишають нас. Дивитись в майбутнє – хороша порада. Але, як сказав великий поет-романтик Г. Гейне: «Що я люблю, те вже люблю навіки». Для когось це навіки – до загину, для інших – навіть далі…
Тільки тепер я розумію, що Бог проявляє себе у непомітних, але безцінних дарах, які ми часто отримуємо не зовсім або й зовсім не заслужено, якими нехтуємо, але без яких втрачаємо самі себе.
І в моменти, коли туга за друзями, коханими, своїм маленьким світом здаються такими сильними, що втрачаєш віру в те, що все можна повернути, пам’ятайте:
«Тіні падають, і я біжу, задихаючись,
Бережи мене в своєму серці ще трохи.
Якщо я покину тебе, це не означає, що я став любити тебе менше.
Бережи мене в своєму серці ще трохи.
Коли ти встаєш вранці, і бачиш це божевільне сонце,
Бережи мене в своєму серці ще трохи». (Warren Zevon)
Лідія Батіг
Повязані записи
