Сьогодні журналістика пропонує нам чимало тем для роздумів. Ми щодня живемо у невпинній інформаційні матриці.
Досліджуючи матеріали, присвячені аналізу релігійного життя, часто спостерігаю одну тенденцію, особливо це наскрізно помітно у інтерв’ю з ієрархами Церков. На жаль, таких прикладів у медіа – чимало. Журналісти у розмовах використовують алгоритм підготовки запитань, який успішно використовують у роботі з політиками. Тому глава Церкви чи єпископ – лідер політичної фракції, а не присутньої у суспільстві автономної інституції (згідно із положеннями Конституції України). Тим не менше такий підхід за останніми спостереженнями не лише стосується інтерв’ю. Якщо ж слідкувати за подіями впродовж останніх двох років, то ми бачимо, наскільки Впродовж літа, яке ось-ось мине українське релігійне середовище «слідкувало» і водночас «відзначало» чимало подій – Всеправославний Собор на Криті, 15 років від приїзду Святого Папи Івана Павла ІІ до Львова, боротьба за автокефалію. Так само була можливість їздити містами України і спілкуватись з представниками різних духовних середовищ.
«Людина є дорогою Церкви», – зазначив Папа Іван Павло ІІ, коли ще був отцем Каролем Войтилою. Вочевидь, ця теза співзвучна із сучасними викликами, які нуртують в українському релігійному середовищі. Прикро, що ми не можемо вийти поза межі власних горизонтів, зруйнувати особисті бар’єри, тим самим ще більше розвиваючи власні рани. Впродовж літа довелося їздити різними містами України і хоча б на кілька днів входити у духовне середовище. Безумовно, відкриттям літа 2016 року є для мене екуменізм Одеси. Спілкуючись з православним і католицьким духовенством, побачила, наскільки важливо, щоб була єдність, не формальна, не пафосна, не про людське око, а справжня, коли брати за вірою збираються чи то у католицькому, чи у православному храмі, чи у протестантській спільноті і просто моляться. Я запитувала себе, чому такого не може бути у Львові? Чому всі молитви такого зразка у нас часто дуже формальні і штучні? Що заважає нам відкинути особисті стереотипи і рани, просто подавши одне одному руки? Не для камер на організованих містом екуменічних заходах, які без сумніву є важливими, а так просто, відвідуючи одне одного без зайвої реклами? В Одесі міська влада майже зовсім не піклується життям духовенства, не організовує поминальних віч чи спільних молитов, як у Львові, проте це не заважає представникам різних релігійних громад бути у єдності. Навпаки, як казали владики, таке ставлення чиновників ще більше гуртує духовенство, – вони відвідують одне одного, двічі святкують Різдво і Великдень чи інші великі свята, дружать священичими сім’ями. Коли я ділилася у Фейсбуці враженнями від перебування в Одесі з львівськими друзями-священиками і запитувала, чому у нас так не виходить, вони пригадували мені події минулого, які і є основним каменем спотикання, з якими не погоджувалась. Я народилась на світанку незалежності. Коли відбувалося ділення храмів у Львові, я ще була малям. Відповідно, якщо моя пам’ять не фіксує цих речей, чому нині маю жити ранами інших? Мені видається, що сьогодні не просто потрібно, а надважливо будувати нову систему комунікації. Тому основна з цілей релігійної журналістики, як мені видається, – виводити вірян і духовенство поза межі їхніх огорож, відкривати горизонти, створювати майданчики для спільного спілкування, адже панорама з верхівки власної вежі – не завжди має добрий фокус! На жаль, такий спектр тем моїм колегам нецікавий, адже фото із римо-католицького костелу, у якому моляться православні і протестанти, не підніме рейтингу. Приклад Одеси – це лише розуміння того, що нам самим варто формувати свій медіапростір – просто їхати від міста до міста і спілкуватися, відкривати інших, водночас з цих маленьких ланок складати єдиний ланцюг українського автентичного духовного простору.
Помісність – це не просто фіксація якихось статутних правил, це, на мою думку, неспотворене бачення одне одного і відкриття Любові, де основний центр – не стереотипи, рани, амбіції, а – Христос!
У Києві, наприклад, спілкуючись із людьми різних релігійних напрямків, а також з атеїстами можна часто почути основну аргументацію, мовляв, чому я буду довіряти Церкві, якщо вона внутрішньо не може навести ладу. Прикро, що вірні виходять із своїх живих церковних спільнот, залишаються на маргінесах, наодинці із власними випробуваннями. Проте це не найстрашніше, найстрашніше те, що вони відходять від духовно-моральних орієнтирів, які пропонує християнство і Церква, живуть власним стилем, входять у різні залежності, сімейне безладдя, зрештою страждають і шукають альтернативної радості. Це проблема не лише київського середовища, проте з подібними дискусіями довелося зіштовхнутися у столиці, коли у неділю люди запитували мене, чому я йду на Літургію, а не їду, наприклад, на ринок.
Так само відбувається і з медіями. Якось в аудиторії я запропонувала студентам уявити себе редакторами і обрати для себе новинні пріоритети, тобто які повідомлення вони б поставили на перше місце в інформаційному блоці, – про священика, який купує дороге авто, чи про священика, який усиновив п’ятьох дітей? Без сумніву, вони обрали перший варіант, адже сюжет про новий автомобіль завтра збере у Youtube тисячі переглядів, а його перепостять ще десятки інших ресурсів. Виявляється, «добра» Церква нікому не цікава, бо ми не самі не хочемо жити духовним життям. Ідеї добра і милосердя не входять в імідж сучасної людини, адже вони не поєднані з успіхом і багатством.
Я думала собі над тим, чому саме такі іміджі Церкви присутні у медіа? Журналістика – це віддзеркалення суспільства, адже її творять ті, що представляють це суспільство. Мабуть, тут можна запропонувати дві відповіді. Перша – це специфіка українського духовного простору: ми пережили радянський атеїзм, проте “успішно” ввійшли в еру світового секуляризму. Тому, коли наших батьків, не вчили любити Бога і бути у Церкві, бо це не потрібно, адже партія – наше всьо. Сьогодні нас не вчать цього, бо це не популярно. Мабуть, якби у компанії молодих людей хтось з них віддав би пріоритет Вечірній замість дискотеки, з ним чи нею точно відмовилися б спілкуватись. Друге – події на Майдані, на сході нашої країни насамперед відкрили нам самим, що Церква – невід’ємний чинник нашого суспільного життя: тут прихистять, нагодують, полікують і розрадять. Але чи достатньо у нас віри, щоб не просто говорити, а чинити діла? Ми знову-таки намагаємось застосувати до стосунків з Богом модні тренди – я до тебе молюсь, Боже, але ти маєш віддати мені моє, бо я ж вкладаю у справу! Це модель бізнес-стосунків сучасного світу, де є користь і відсутня братерська любов. Можна говорити багато, але слова без реальних вчинків – ніщо. Мабуть, для мене найкращим свідченням реальної любові назавжди буде приклад донецького молитовного намету у 2014 році, коли мусульманин, шейх Саід Ісмагілов, ризикуючи власним життям і своєї сім’ї, витягував із полону сепаратистів греко-католицького священика отця Тихона Кульбаку. Слова – зайві. Якщо мусульманин відкрив горизонти своєї Любові для християнина, чому ж християни не можуть любити одні одних? Про діяльність молитовного намету і цей вчинок знову-таки не згадували центральні медіа, а варто було б.
«Людина є дорогою Церкви». Церква формується там, де присутня жива Особистість, а не політичні принципи, бо це вже не Церква, а трибуна для пропаганди. Ми часто розглядаємо сучасні події в Україні лише крізь призму геополітики та економічних впливів. Залишаємо поза увагою релігійний чинник, бо для багатьох із нас, як і для деяких колег-журналістів, тема релігії — далека в топі наших інформаційних пріоритетів, зазвичай її подають у новинному блоці на завершення, після ключових політичних подій дня. Насправді боротьба за автентичний український духовний простір важить дуже багато. Герої Небесної Сотні та військові, які полягли на сході, в буквальному сенсі не боролися конкретно за українську Церкву, а боролися за Україну як цілісну, соборну державу, очищену від псевдоклік, які працюють на північно-східного сусіда і руйнують наш національний вимір. Час викликів потребує швидких рішень. Ми, подібно до США, теж пережили своє «11 вересня»: ворожі літаки врізались у «вежі» наших домівок, перекроївши внутрішність. Важливо продовжувати боротьбу за автентичне, за справжнє, за істину, але зі справжньою Любов’ю, духом, а не буквою. Час викликів не терпить боягузтва!
Юліана Лавриш
Повязані записи
