«Церква, в якій не проповідують Христа, не Христова» – завжди наголошував архієпископ Іоасаф (нині митрополит). Дійсно, кожен християнин (тим більше священик) як громадянин держави має право на патріотичні і, навіть, націоналістичні погляди. Але в храмі, як в посольстві Небесного Єрусалиму, всі повинні бути Христовими – незалежно від національності і кольору шкіри.
На Львівщині, у Дрогобичі, є Виправна колонія № 40. На території в`язниці знаходиться три храми різних конфесій. У нашому храмі Сорока Севастійських мучеників УПЦ трудиться три священики. Хотів би коротко поділитись досвідом цього тюремного капеланства, адже для мене особисто він — дивовижний. Ми служимо Божественні літургії та молебні, а також ведемо Недільну школу. Маємо раз на місяць «День духовного спілкування» – майже цілий день проводимо у в`язниці. Спілкуємось, п`ємо чай чи каву (такі міцні, що дві ночі після того неможливо заснути), читаємо і тлумачимо Біблію.
Найголовніше з усього те, що час тут для мене йде дуже швидко, не вгонишся за ним. Тільки відслужили молебень (обов`зково молимося за рідних, які на волі), сказав проповідь на Євангельську тему, сіли пити чай, прочитали главу зі Старого Завіту, поговорили і все – слід йти додому. Я зловив себе на думці, що церковні зустрічі з в`язнями мені більше потрібні ніж самим засудженим. Спілкування у в`язниці спонукає замислитись над вічним, духовним, безсмертним. Колись священик Іоан Крестянкін, згадуючи концтабори, говорив так: «У в`язниці зі мною був Бог!» Які змістовні слова! Батюшка сидів в часи комунізму за віру в Христа. А в сучасні пенітенціарні установи за віру в Бога не потрапляють.
Що ж може бути спільного у Доброго Бога і людей, які вчинили злочин? У вечірніх молитвах ми промовляємо слова: «Что Ті принесу, ілі что Ті воздам, Великодаровитий Безсмертний Царю?» Що ми можемо принести Творцю? Адже все, що у нас є – Його – Він нам дав. Пророк Давид відповідає на це запитання у 50-му псалмі: «Жертва Богу дух сокрушен, сердце сокрушенно і смиренно Бог не уничижит…» Кожна людина мусить схилити свою совість до добра, тим більше в`язні покликані змінити своє життя до благої позначки в системі моральних цінностей.
Священики у ДВК № 40 виконують високу місію «зазивачів», які закликають підсудних у Царство Боже. Уподібнюючись ангелам із сурмами, які нагадують ведіння апостола від 70-ти Єрма, які він виклав у своїй книзі «Пастир». Отці приносять кожному за гратами Благу звістку – Христос Своїм воскресінням переміг гріх, прокляття і смерть. Він визволив нас ціною Свого життя! Ми вільні! Вільні від гріха! І як брудну сорочку ми очищуємо водою і миючим засобом, так і свою совість омиваємо від гріхів у Сповіді та Причасті.
За столом в кімнаті священика (так називається місце, де ми збираємось) зустрічаються багато всіляких людей. Спочатку говоримо по Біблії, а потім кожен озвучує запитання та ділиться своїми роздумами. В основному питання виважені, обдумані, багатозначні. Мені дуже приємно, що наш стіл об`єднує різних людей. З одного боку столу сидять «сепаратисти», з іншого «бендерівці», якими лякають російських дітей. Всі говорять про Бога, світ і поламані долі. В мирі і повазі один до одного ми розмірковуємо про переміну цінностей народу, важкі часи для християн і наше спільне майбутнє.
Наш стіл «переговорів» стає центром Землі. Мені, як священику, приємно бачити людей, які мають різні політичні погляди, але стримують себе і все в нашій ситуації перемагається вірою в Христа. Ми починаємо молитви разом – читаємо, співаємо. Кожен, незалежно від віросповідання і світогляду, у нашому храмі молиться мовою серця, хоча при цьому говорить або слов`янською, або українською. Бог тут близько. Поряд…
За нашим столом люди намагаються допомогти один одному, підтримати, зарадити. І я впевнений в тому, що Бог посеред нас! Він там у тій комірчині – де панує дух толерантності і любові, дух радості і підтримки, дух благодаті і єдності!
Протоієрей Діонісій Буренко
Повязані записи
