Сьогодні 140 років від Дня Народження прот. Кирила Стеценка, видатного українського композитора

140 років від Дня народження протоієрея Кирила Стеценка, одного з активних діячів українського церковно-визвольного руху, видатного українського композитора, визначначного хормейстера, засновника Республіканської капели Української Народної Республіки, настоятеля храму святої Параскеви П’ятниці УАПЦ у селі Веприк коло Фастова на Київщині.
Народився отець Кирило Стеценко 24 травня 1882 року у Квітках на Звенигородщині в багатодітній родині іконописця Григорія Михайловича Стеценка.
Від батька Кирилу передалися здібності художника, а від матері, Марії Іванівни Стеценко, у дівоцтві Горянської, любов до музики. У 9-річному віці хлопець ознайомився з нотною грамотою та співом у хорі.
Дядько по матері, Данило Горянський, випускник Київської духовної академії, помітив мистецькі здібності Кирила й допоміг вступити до бурси при Софіївському соборі та художньої школи М. І. Мурашка у 1892 році. Від 1897 року Кирило навчається в Київській духовній семінарії та працює помічником регента Михайлівського монастиря Івана Аполлонова. Монастир мав велику бібліотеку. Саме там майбутній композитор познайомився із вітчизняною хоровою класикою. Теорії співу і музики він вчився в духовній академії у професора співу Василя Петрушевського, а теорії і гармонії музики вчився у свого найближчого приятеля Сергія Тележинського.
У 1899 році Кирило Григорович знайомиться з Миколою Лисенком та подорожує по Україні з його капелою як учасник хору та помічник диригента. Після закінчення 1903 року духовної семінарії композитор працює вчителем музики і співу в Київській церковно-учительській школі. Через рік продовжує навчання у школі київського відділення Російського музичного товариства в класі Євгена Риба. А після відкриття музично-драматичної школи імені М. Лисенка переводиться в клас теорії та композиції до Григорія Любомирського.
У 1907 році Стеценка було заарештовано за участь у підпільній громадській діяльності та переведено на роботу до Олександрівська-Грушевського. Втім, за сприяння друзів, незабаром він переїздить до Білої Церкви, де працює вчителем співу в місцевій гімназії. В цей час його увагу поглинає педагогічна діяльність. За його авторства з’являються шкільні пісенні збірки — «Луна», «Шкільний співаник» в 3-х частинах. Водночас розробляє педагогічну систему, метою котрої є поступове оволодіння музичною грамотою в комплексі з навичками сольного та хорового співу. Публікується в газеті «Рада», спільно з Олексою Коваленком організовує нотне видання «Кобза», співпрацює з журналом «Боян».
У 1909 році Кирило Григорович повертається до Києва. В цей час композитор тісно пов’язаний з театральним життям міста. В полі його зору постановки труп Трохима Колесниченка та Миколи Садовського. Для колективів пише музику до спектаклів: «Бувальщина», «Сватання на Гончарівці» та інших.
Відсутність постійного місця роботи змушують композитора 1910 року переїхати до Тиврова, де він працює вчителем співів у місцевому духовному училищі. У містечку Стеценко пише кантати «Єднаймося», «Шевченкові», «Літургію св. Іоана Златоуста», хори, романси, обробки колядок та щедрівок. У Тиврові також знайомиться із Миколою Леонтовичем та Яковом Степовим. 26 жовтня (8 листопада за новим стилем) 1911 року Кирило Григорович у справах прибув із Тиврова у губернське місто Кам’янець-Подільськ і поселився в готелі «Петербурзький».
Восени 1911 року вчителя Тиврівського духовного училища Кирила Стеценка рукоположили на диякона, а 4 (17) жовтня 1911 року – рукоположили на священика та призначили на настоятелем до Хрестовоздвиженської церкви села Голово-Русави Ямпільського повіту Подільської губернії (нині північна частина села Олександрівка Томашпільського району Вінницької області). Його попередник — священник Симеон Зеленецький — помер 7 (20) березня 1911 року. 5 (18) вересня 1917 року Кирила Стеценка переміщено в село Красногірка того ж Ямпільского повіту, а місце священника в Голово-Русаві зайняв священник Красногірки Іларіон Лисецький.
Від 1917 року Кирило Стеценко працював у Києві в музичному відділі Міністерства Освіти УНР. За часів УД працює в музичному відділі «Дніпросоюзу», котрий фінансував Симон Петлюра, де займається розробкою нових освітніх проектів, активною організаційною діяльністю, піклується про створення хорових колективів. Виступив засновником Народного хору, двох капел, на основі яких згодом виникла капела «Думка», Республіканської капели. З червня 1919 року призначений урядом головноуповноваженим по організації музичних колективів держави. Диригував хором під час урочистостей з нагоди проголошення Акту Злуки — були виконані «Молитва за Україну», «Вічний революціонер» та інші твори. В цей час зростає творча активність композитора. Він пише кантату «У неділеньку святую», музику до поеми «Гайдамаки», велику кількість хорів та романсів.
1920 року Кирило Стеценко здійснює подорож по Україні з Другою мандрівною капелою. Гастролі тривали з 8 вересня по 10 листопада і були дуже нелегкими в силу нестабільної ситуації в країні, однак Стеценко, за свідченнями Тичини, зберігав спокій і підтримував дух капели: «Під откос, так під откос — і там співать будем». Повернувшись, він застає ліквідованою музично-хорову секцію. Легалізуватися та влаштуватися офіційно вдалося лиш Першій мандрівній капелі Нестора Городовенка.
З початком Української Революції 1917 року отець Кирило Стеценко стає активним учасником українського церковно-визвольно руху. Пише церковну музику для богослужінь українською мовою. Стає активним членом Всеукраїнської Православної Церковної Ради. У 1919 році Стеценко ініцював створення при ВПЦР Комісії церквоної музики і співів.
Служив священиком у Софійському Соборі у Києві, де організував народний хор.
5 травня 1920 року отець Кирило Стеценко був учасником історчного засідання ВПЦР на якому проголошено Автокефалія Української Православної Церкви.
У 1920 році призначений уповноваженим УАПЦ за українізацію парафій Фастівщини та Білоцерківщини. Того ж року призначений настоятелем храму святої Параскеви П’ятниці у Веприку на Фастівщині.
Протоієрей Кирило Стеценко 22-26 травня 1921 року був делегатом Першого Українського Православного Церковного Собору Київщини. Рішенням цього Собору йому було підвищено до сану протоієрея. На цьому ж Соборі він обраний членом ВПЦР від Білоцерківського повіту.
У жовтні 1921 року брав участь у Першому Всеукраїнському Церковному Соборі і одноголосно був обраний почесним членом Собору разом із Порфирієм Демуцьким. Собор розглядав кандидатуру протоієрея Кирила Стеценка на єпископа і його кандидатура набрала 82 голоси, але він відмовився від архієрейського служіння.
Під час Собору композитор Пилип Козицький назвав отця Кирила Стеценка у своїй промові: «найкращим сучасним композитором і він (Стеценко) довів це у своїй «Панахиді». Цей твір, за словами Козицького: «є першим твором живих співів Української Церкви. Перший дзвінок, який український народ проголосив устами Стеценка. Це єдиний шлях до оживлення Церкви.»
Організовує сільський хор та виступає з ним по селах Київщини. Останньою значною стала робота композитора над оперою «Іфіґенія в Тавриді» за однойменною драмою Лесі Українки.
У листопаді 1921 року під час гастролі в хору, отець Кирило Стеценко організував парафію УАПЦ у Дмитрівському храмі в Одесі.
Навесні 1922 року, коли в країні лютували епідемії, у Веприк прийшов тиф. Від хворого парафіянина, Стеценко захворів. Не здужавши подолати хворобу, помер 29 квітня 1922 року в розквіті сил, не доживши місяць до свого 40-річчя.
Очолив Чин похорону отця Кирила Стеценка Владика Григорій (Стороженко) у співслужінні собору духовенства УАПЦ, а 10 листопада 1922 року на Параскеви на могилу отця Кирила приїхав митрополит Василь (Липківський) у супроводі протодиякона Василя Потієнка, які відслужили Панахиду на могилі видатного пастиря і композитора.
Ця світлина зроблена у Веприку незадовго до смерті протоієрея Кирила Стеценка.
Уклав: Andriy Kovalov