– У тебе взагалі совість є?
– Є, тільки в неї немає права голосу.
Такого характеру анекдоти можна часто почути у компанії тінейджерів. Але запитанням про совість можна поставити юнака або дівчину в глухий кут, бо почуття, яке гризе серце і спопеляє душу, не може мати позитивних відгуків у молоді. Класика жанру! Що важко пояснити, те відкидається у довгий ящик. Але якщо запитати молодика, який відвідує «Молодіжку», то він з щирою посмішкою пояснить, що совість — це голос Божий в людині. Але насправді, як вирішити дилему — «Що ж таке совість і з чим її їдять?»
Є почуття, яке люди поважають в інших, проте не дуже люблять відчувати на собі. Це муки совісті. Ті самі муки, які жорстоко розривають серце й душу, коли щось не так, коли відчуваєш: ти справді завинив перед кимось. Якби не було тих мук, усе на світі стало б інакше. Тільки уявіть: усі люди роблять, що хочуть, ображають один одного, не зважаючи на оточуючих, і ні в кого не болить душа, не стискається серце… Людське життя на нашій планеті було б нестерпним, настав би повний хаос у стосунках, запанувала б недовіра, усіх поглинули б розчарування і депресія. Наша біда в тому, що ми не тільки не дослухаємося до голосу совісті, а й не вміємо його правильно почути. Згадуємо про совість тільки тоді, коли вона вже терзає нашу душу. А от якби ми, перш ніж щось зробити і потім мучитися, запитали поради у совісті! Не образивши близьких і друзів, не допустивши в серце почуття помсти, не зробивши лихого вчинку, ми вберегли б себе від душевних тортур. На жаль, дедалі більше стає тих, хто заради збагачення, слави чи влади йде на угоду з власною совістю і, вигадуючи собі будь-яке виправдання, чинить страшні речі. Такі люди живуть за принципом «мета виправдовує засоби», однак це девіз людиноненависників, егоїстів, які керуються лише своїми меркантильними бажаннями. Засоби часто бувають настільки жахливими і брутальними, що їх не може виправдати жодна мета.
Кожна людина як розумна істота шукає щастя. Найпрозаїчніше те, що щастя вбачається в грошах і досягається зазвичай різними не зовсім моральними способами. І, коли совість починає виправляти грішника, він присипляє її виправданнями: «всі так роблять!», «я краду не в людей, а в держави!», «я беру своє – я заробив!» і т.д. Навіть алкоголік шукає «самозаспокоєння» в своєму пороці, перекладаючи свою вину на жінку, дітей і роботу.
Щодня, щогодини наша совість диктує, радить, наказує… Вона – мов суворий начальник, який контролює кожен наш вчинок, нею, як лакмусовим папірцем, перевіряємо, чи правильно вчинили. І це прекрасно, бо людина сильна може керувати масами, людина ж могутня може контролювати себе. Ані лікарі, ані вчені не знайшли і, я думаю, так і не знайдуть способу позбавити людину мук совісті, хіба що примусити її забути минуле, а разом з ним і причину цієї дивної «хвороби».
Молода людина своїм максималізмом паралізовує дію «карального почуття» і девізом юнацького захоплення стає гасло: «Ні сорому, ні совісті — нічого лишнього». Якщо з совістю не можна домовитися, то її треба переступити, приспати. Що сьогодні заважає жити – через роки буде соромно згадати! У наш бурхливий час, коли кожен день несе трагічні повідомлення, коли в багатьох з нас немає упевненості в завтрашньому дні, чи актуально говорити про совість? Багато хто визнає міркування на цю тему недоречними, але Церква думає по іншому. Церква Христова, як любляча Мати, всіх закликає керуватися совістю і залишатися людьми у будь-якій ситуації.
Хочеться вірити, що облуда колись спаде з очей таких людей, і вони зможуть тверезо оцінити наслідки своєї безчесної діяльності, що їхня совість жива, просто придушена і позбавлена дару говорити, але колись вона звільниться з кайданів – і тоді ці люди не знатимуть спокою.
Найбільш актуальним для сьогоднішнього дня є питання про духовне відродження нації, а саме людська совість повинна стати основою для цього. На перше місце повинні бути поставлені духовні цінності і моральні орієнтири.
Совість — це благородна якість особи, разом з честю, гідністю, добротою, справедливістю і порядністю. Ця королівська чеснота, вихована в юності, стає надійним і міцним її етичним фундаментом. Недаремно говорять, що в молоді роки людина знаходить або не знаходить свої головні якості. У зрілі роки вона ці якості розвиває або не розвиває — губить. У старості вона на них спирається або страждає, не маючи етичної опори. Ось яка важлива школа молодості. Тінейджери вперто воюючи з системою «правил і обов’язків», запевняють суспільство, що у них «совість є, але вона не має права голосу».
З’явившись одного разу, нібито непомітно, совість існує в людині все життя. Саме совість робить людину людиною. Звичайно, під поняттям «совість» розуміють здатність здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе етичні обов’язки і, що важливо, вимагати від себе їх виконання. Совістю вимірюються зроблені вчинки. Вона — вірний сторож, що охороняє від поганого.
Люди з чистою совістю — це люди обов’язку і порядності. Вони оцінюють свої дії і помисли через обов’язки до оточуючих, до суспільства. Інтереси особисті й громадські не завжди можуть збігатись. Значить, не завжди виконання обов’язку відповідатиме нашим бажанням. Але в етичної людини перемагає почуття обов’язку, і це приносить їй найвище задоволення: вона зробила те, що зобов’язана була зробити, чого чекали від неї люди.
Не буде перебільшенням сказати: будь-який прояв благородних, гідних якостей для людини стає обов’язком — обов’язок добре вчитися і працювати, служити Батьківщині, допомагати слабшим, бути ввічливим, виконувати заповіді Божі і т.д.
Від самої людини — і лише від неї — залежить, як високо вона несе свою гідність і здійснює її призначення. Завжди варто пам’ятати про це, щоб підходити до себе з високою міркою. Господь, проявляючи велику милість до нас, заклав здатність змінюватися на краще – ставати подібними до Бога.
Вибір, як повести себе у тій або іншій ситуації, не завжди простий. Часто доводиться боротися з самим собою, пригнічувати бажання повестися так, як простіше, легше. Кожен знає про це на власному досвіді. Тоді людина сама із собою вступає в конфлікт.
Як необхідно кожному уважно вдивлятися в себе й у життя! Як важливо виховати в собі єдність слова і справи, не забуваючи, що будь-який випадок в житті — своєрідна школа поведінки, внаслідок чого накопичується життєвий досвід. Не забуваймо, що Творець зробив людину вінцем творіння. І головним у всі часи залишається правило: «Людина починається з бажання допомогти ближнім».
І насамкінець, є один простий і водночас дуже складний спосіб, щоб вилікуватися від недуги під назвою «Совість» – необхідно спробувати виправити свої думки, щиро розкаятися у своїх провинах та спокутувати вину. Адже Господь як люблячий Батько дав нам почуття совісті, щоб ми були гідними звання християнина.
Підготував протоієрей Діонісій Буренко
Повязані записи
