Людина покликана комунікувати з Богом.
Н. Ярунів
Сучасне поняття «комунікація» (лат. communicare – розділяю, роблю спільним) означає не просто спілкування, а особливий зв’язок, який у цьому спілкуванні встановлюється. Будучи невід’ємною деталлю сьогодення, без якої людина практично не може існувати у суспільстві, комунікація має у собі філософські корені, на яких акцентували увагу різні мислителі, намагаючись визначити основи цього зв’язку, що будує світ.
Концепцію «філософії діалогу» у свій час сформував німецько-ізраїльський релігійний мислитель Мартін Бубер, міркуючи над зв’язком суб’єктів комунікації. Ця концепція втілилась, зокрема, і в такій тезі: «Діалог пов’язаний більше зі ставленням людини не тільки до того, про що йдеться, а до іншої людини». Бо повноцінний діалог можливий лише у бісуб’єктному форматі – між я і ти, іншими словами – між двома рівноправними особами, скажімо, двома взаємовідкритими серцями. Комунікація завжди пов’язана з відкритістю. Вступаючи в діалог, зав’язуючи спілкування, ми стикаємося з кимось – кимось, хто є повноцінним партнером, до якого відкриваємось повністю, впускаємо його у своє існування, і увіходимо у його існування. Взаємозв’язок «я-ти» вміщує у собі цілий світ.
Розвиваючи цей напрям розуміння комунікації, варто звернутися до цікавого терміну Карла Ясперса: комунікації, як «люблячої боротьби». Бо таке взаємовідкриття рідко проходить безболісно – зазвичай, виникає певна напруга між двома особами, що є різними. Кожен із суб’єктів – інший, кожен входить у спілкування зі своїми поглядами, переконаннями, вподобаннями, які нерідко стають моментом непогодження – а відтак руйнування. Але не забуваймо про іншу частину поданої тези. Чому ця боротьба є люблячою? Бо любов передбачає бажання взаєморозуміння і сприйняття. Комунікація поєднує у собі і взаємодію, і непорозуміння, але вона твориться між живими особами, які, по-справжньому її бажаючи, вибудовують зв’язок, намагаючись згладити усі різкі деталі, зрозуміти і відчути одне одного.
Отож, комунікація передбачає відкриття себе. І це відкриття іноді зробити дуже важко, а практично – неможливо. Людині притаманно боятися бути зраненою. Краще не відкривати серця тим, хто його не зрозуміє і не поцінує. Іноді така тактика рятує нас від болю. Проте іноді позбавляє шансу на порятунок.
Якою ж тоді повинна бути комунікація з Богом? У своїй теорії М. Бубер дуже цікаво говорить про метод спілкування із духовними сферами – спілкування, що не твориться мовою, лише взаємовідчуттям, думкою, образами, що їх людина творить на основі власного пережиття відчуття присутності Когось, Хто не окреслюється людськими рамками, але має безпосередній дотик до її життя.
Із того розуміємо, що для того, аби комунікувати із Богом, мусимо відкритися. Мусимо відкрити своє серце і дозволити Йому увійти – бо інакше не матимемо того зв’язку, без якого спілкування неможливе. Неможливо спілкуватися із кимось, перегукуючись з-за стіни, чи з одного берега річки на інший. Для того, аби комунікувати, треба відчувати одне одного – буквально діткнувшись серцями, з’єднавшись думками і зустрівшись поглядами.
Отже, мабуть, найглибшим взірцем Божої комунікації стає Пресвята Євхаристія – коли Бог не просто відкривається нам – віддається нам, і ми у тому Таїнстві цілком і доконечно злучаємося із Ним. Момент Причастя вибудовує досконалий зв’язок між людиною і Творцем – між Батьком і дитиною, зв’язок безмежної Любові і жертви – таємної, досконалої жертви. Цей момент стає джерелом пізнання – вершиною спілкування, коли є вже безпосередній дотик до Того, Кого любиш, і прийняття Його повністю.
Але для того, аби злучитися із Богом у Євхаристії, людина мусить пройти іще один непростий етап, що відкриває їй двері до Причастя – Таїнство Покаяння – Сповідь. І саме цей етап нерідко стає каменем спотикання для тих, хто ніби і бажає іти за Христом, але не наважується переступити через свої амбіції. Сповідь можна порівняти із складною і болючою операцією на серці. Вона не проходить безслідно; вона потребує ретельної підготовки; але вона приносить зцілення. Ось це і є момент відкриття себе, момент вирішення: чи я готовий до Божої комунікації? Чи я готовий відкрити себе повністю – із усіма недоліками, болями, образами, темними митями життя? Нерідко цей вибір зробити надзвичайно важко. Нерідко ми не можемо змусити себе відмовитись від темряви, що потроху засмоктує – навіть заради Світла, яке чекає попереду. Нерідко не думаємо, що Бог, як люблячий Батько, готовий простити усе – аби лише ми навернулися, аби лише звернулися до Нього, аби лише спробували відкритися Йому. Бо Він готовий прийняти нас саме такими, якими ми є насправді.
Нам іноді бракує усвідомлення того, що у комунікації з Богом стаємо із Ним на рівних – і можемо ділитися усім, не лякаючись осуду чи несприйняття. Бо людина не наважується до кінця впустити Бога у своє життя. Момент «люблячої боротьби» – ми нерідко відчуваємо певне протистояння із Ним, незгоду із Його рішеннями, наелектризовуючи стосунки, і в той момент цілком забуваємо, що Бог, будучи Любов’ю, прагне лише зцілити нас – і дати нам істинне життя.
Але бувають миті, коли оте відкриття таки приходить. І ті миті дуже часто пов’язані із моментом великого болю. Бо в болю людина відкривається саме такою, якою вона є насправді – без прикрас чи масок. У своєму болю людина не думає про те, як будуть ставитись до неї ті, хто поряд – вона лише відчайдушно шукає когось, хто міг би їй допомогти, порадити, а головне – вислухати. Бо є ще одна важлива річ: комунікація неможлива без слухання. Тільки воно будує зв’язок, тільки воно дає ключ до розуміння і співпереживання. Тому нам так потрібні ті, хто може вислухати. Тому й ми нерідко стаємо такими потрібними комусь – як ті, хто може вислухати – а тим самим зцілити душевну рану, дати людині можливість позбутися болю, що роз’їдає її зсередини.
У житті кожної людини наступає мить, коли вона просто потребує відпочинку – вирватись із рутини і перемінити усе, у чому «вариться» останнім часом. Також у духовному житті теж потребуємо такої «відпустки» – аби переглянути свої звичні молитовні практики, своє духовне життя і свої внутрішні проблеми. Таким відпочинком стають реколекції – особливі дня духовної віднови, що дозволяють перемінити звичне на щось нове – і тим самим «підживити» духовне життя. Реколекції є насправді потрібні бодай час від часу. А надто, якщо вони дають змогу втекти із галасливого міста і трішечки послухати дощ серед шуму сосен. Мить перебування у тиші найбільш сприятлива для зав’язання контакту із Богом – бо у тиші, коли перестаємо ставити питання, перейматися труднощами і скаржитися, найімовірніше можемо почути Його голос.
Але особливим Божим дивом є те, що іноді Він діє через конкретних осіб, які у найнеобхідніший момент з’являються поряд. Тоді Він може вислухати і порадити, може посміхнутися і діткнутися так, що наповнюєшся теплом і по-новому починаєш дивитися на світ. І по-новому знайомишся із Особою, дотикаючись її духовно, відкриваючись їй і поєднуючись із нею. Так Бог Сам дає людині тих, вічно шуканих, – тих, хто увіходить у серце, аби його лікувати зседини.
Я можу поділитися власним досвідом – бо в часі нещодавніх реколекцій мала справжній взірець Божої комунікації. Коли відкриваємо комусь серце, бо воно вже по вінця переповнене болю, коли віддаємо комусь свої переживання, довіряємо комусь свої таємниці, бо вже нема сили більше терпіти болю, якого вони завдають зсередини, часто ризикуємо бути зруйнованими – бути несприйнятими і відкиненими. Але бувають випадки, коли сам Бог дотикається – і вислуховує цей біль. І тоді зціляє його – через того, хто є поряд, через того, хто підтримує і намагається зрозуміти, через того, хто слухає – і того достатньо. Тоді стаємо свідками дива. Свідками великого Світла, що приходить у наше життя.
Але чому людина покликана комунікувати з Богом? Тому, що Бог Сам прагне цієї комунікації. Тому, що Він Сам покликав людину після гріхопадіння, бажаючи, як Тато, повернути дитину у Свої обійми. Тому цінуймо кожну мить, подаровану Ним. Кожен дотик до Нього, що переживаємо часом через якусь конкретну Особу, яка з Його волі приходить у наше життя. Божа комунікація часто буває складною, бо вимагає відваги і довіри. Але, перемігши себе, одержуємо неоціненну нагороду – можливість перебувати із Ним у Його радості. Тому не біймося комунікувати з Тим, Хто любить нас і ніколи не зранює. Бути із ним – найвище щастя, що можемо досягнути у своєму житті.
Марічка Цьомик
Повязані записи