Вирішила поділитися із вами власними роздумами про церковнослов’янську мову та її роль у сучасному Богослужінні. Відразу ж наголошую на тому, що цілком не претендую на жодну науковість і не висуваю свої думки як якісь важливі тези чи історичну істину. Більш того – на 100% погоджуюсь, що ту проблему краще знають, розуміють і пояснюють люди, які в тому тямлять і оперують канонічними деталями та знаннями у цій галузі (насправді ці міркування можуть бути просто смішними у порівнянні з тим, що є в дійсності, але, якщо таки зацікавитесь моєю думкою – ласкаво прошу).
Будучи поза елементарними положеннями Богослужінь і поза співом, а ще й з тяжкою бідою переживши семестр старослов’янської мови і два семестри історичної граматики, я дотримувалася чіткої позиції, що всі ці стародавні штуки у сучасних відправах зайві. Мій головний аргумент (він, врешті, трохи видозмінившись, і дотепер має право на існування) був: “Як можна молитися мовою, якої навіть не розумієш?” Ну бо дійсно: якщо із “Господи, возвах к Тебі, услиши мя” ще можна якось дати собі раду, то що робити, наприклад, із “Господи, помощи ми подщися” чи “яко да оправдишеся во словесіх Твоїх і побідиши, внегда судити Ти”? Яка ж тоді користь із молитви, коли ти у кращому випадку повторюватимеш якісь незрозумілі слова, анітрохи не розуміючи їх суті, а в гіршому – ото стоятимеш в церкві і слухатимеш спів із всіма тими “разоривша”, “вмінивша”, “рождша” і “течаху”, не вловлюючи навіть половини тексту? Без сумніву, подібні міркування мають право на існування, бо це реалія сьогодення.
Згоджуюсь із тим, що церковнослов’янська мова у ХХІ столітті не може бути головним інструментом євангелізації – її для цього просто недостатньо. Власне, чому у ХХІ? Проблеми із церковнослов’янською мовою в літургійних текстах виникли трохи раніше – десь у ХVI столітті. Більше того – то не була навіть українська проблема – вона розгорнулася по цілій Європі.
Проблема розуміння – ось що було найважливішим у той час, і що залишається надзвичайно важливим у час теперішній. Розуміння. Порозуміння. Суспільство у всі часи шукає шляхів порозуміння у всіх сферах, бо коли ти не можеш зрозуміти когось/чогось – ти не маєш шляхів поступу, одна на одній нагромаджуюються дрібні деталі, що врешті руйнують цілу систему. Ясність і розуміння розв’язує проблеми. Подібно до суспільного життя, і проблеми духовні.
“Як можна полюбити того, кого навіть не знаємо?” – і це істина, і стосується вона усіх сфер людського життя.
Отже, проблема розуміння Святого Письма гостро окреслилась у ХVI столітті, коли ритуальні мови (грецька, латинь, старослов”янська) перестали задовольняти потреби вірян у прагненні пізнати глибину Богослужіння і християнської віри. Читати Біблію могли лише освічені люди, що вивчали одну із сакраментальних мов, або ж її можна було почути під час Літургії, що, врешті, не давало пільги, бо навряд чи, наприклад, поляки або німці краще розуміли латинь, аніж українці – старослов’янську.
Із розвитком у Європі Відродження і принесеної цією епохою течії гуманізму, пошуки себе людиною стали різко змінювати ріноманітні життєві точки дотику до існування. Зміни торкнулися усіх напрямів, і духовного теж. У пошуках розуміння Європа замислюється над тим, що Святе Письмо можна спробувати перекласти тією мовою, якою розмовляєш сам і таким чином відкрити його усім. Так в епоху гуманізму латину починають відсувати навіть із церковного вжитку, де раніше вона панувала нероздільно. Після того, як у 1380 році Дж.Віклер перекладає Біблію англійською мовою, рух до перекладу “вибухає” по всій Європі – Італія, Польща, Чехія (Ян Гус), Німеччина, Франція тощо. Варто пригадати, що із перекладу Біблії німецькою мовою, здійсненого Мартіном Лютером у 1517-1534 роках (той переклад, до слова, став пізніше джерелом адаптації Біблії для інших європейських мов), розпочала своє існування нова німецька літературна мова.
Але мало хто каже про те, що у той час українці теж практично стояли на порозі формування своєї літературної мови, початком якого міг би стати переклад Святого Письма народною мовою. Втім, це відбулося трохи згодом.
Рух перекладу Біблії народними мовами спричинив обговорення у церковному середовищі питання мови (Квестіони де ля лінгва у Італії). Ці обговорення врешті привели до розрізнення так званих ритуальних (латинь, грецька, старослов’янська) та апостольських (національних) мов, і усвідомлення того, що до розуміння християнської віри мало лише канонічного тексту “канонічною” мовою. Тоді це розрізнення дало можливість, зберігаючи у канонічних текстах сакральну мову, увести національні мови у поясненнях Святого Письма, проповідях тощо – а відтак у все Богослужіння.
На українських землях ці рухи відбувалися подібно до європейських, – а точніше, синхронно з ними. Так, наприклад, усім відоме Пересопницьке Євангеліє – це одна із найбільш вдалих спроб перекласти текст Нового Заповіту руською народно-писемною мовою, що була досить близькою до живої розмовної української мови. А щодо введення її у Богослужіння – про це висловлювався Іван Вишенський у одному зі своїх послань, заохочуючи зберігати канонічні тексти Євангелія і Апостола, а проповіді виголошувати простою мовою. Відтак, престиж розмовної мови різко зростає, і згодом (прислухаючись до Вишенського чи ні), вона поступово стає все більш поширеною, а врешті повністю заступає церковнослов’янську мову.
Усе таки це звичний і природній процес, який не має в собі нічого незвичайного. Цілком ясно, що люди потребували до розуміння мови, яка могла б бути простою і розкривати їм суть канонічного тексту, тому те, що розмовна мова, згодом вдосконалюючись, здобула собі місце у релігії, а тоді переросла у нову літературну мову, не є чимось дивним. При тому, що насправді різниця між, скажімо, латиною і національною мовою країн Європи є далеко більшою, аніж між староукраїнською і церковнослов’янською. Власне, пройшовши усякі “яті”, “йори” і “юси”, можу стверджувати, що насправді церковнослов’янська має в собі дуже українські особливості – врешті, навіть без особливої підготовки можна спокійно читати текст церковнослов’янською, і її зв”язок із українською мовою важко не помітити.
Чим усе це стосується питання, чи варто використовувати церковнослов’янську мову у наш час у сучасній церкві?
Було слушне зауваження, що люди в храмі, нічого не розуміючи зі співаного або читаного тексту, радше відмовляться від такого Богослужіння. Бо люди потребують речей до розуміння і сприйняття, – а втім церковнослов’янська мова навряд чи буде плюсом, тим більше зараз, коли вона у багатьох асоціюється із усім нам відомою мовою усім нам відомого сусіда. У тому є певна рація. Але, можливо, тут варто звернутися до питання, – що таке насправді церковнослов’янська мова і звідки вона взялася?
Власне, усі, мабуть, чули про святих Кирила та Методія, про їх переклад Біблії та кирилицю, а відтак і про старослов’янську мову. Але старослов’янська мова має ту особливість, що вона не є аналогом церковнослов’янській.
Кирило та Методій наполовину були слов’янами (їхня мати була болгаркою), а отже мова перекладу Святого Письма – старослов’янська – насправді походить зі староболгарської мови.
Якщо іще раніше: праслов’янська мова, що виокремилась із праіндоєвропейської, диференціювалася на слов”янські мови приблизно у V – VII століттях, а ще до ІХ століття ці мови мали багато спільних рис. Таким чином староукраїнська і староболгарська, звісно ж, споріднені, але мають особливі унікальні риси.
Тим часом старослов’янська мова, будучи усього лише мовою писемною, є хіба “тіткою” української, але аж ніяк не її основним джерелом.
А церковнослов’янська мова – це та ж старослов’янська у національних редакціях. Вона має сакральний вжиток, використовується у Богослужіннях – але, маючи корені спільні, у кожному етносі звучить по-особливому. Ті, хто мав можливість співставити, наприклад, церковнослов’янську в українській та російській редакціях, точно мене зрозуміють (не буду навіть писати про милозвучність чи красу) – різниця там є, і суттєва.
Отож церковнослов’янська мова української редакції – явище насправді багатогранне і яскраве, бо вона несе у собі ознаки як слов’янського багатства, так і української ідентичності. Насправді у Богослужбових текстах це дуже відчутно.
Тож чи варто використовувати церковнослов’янську мову у сучасних Богослужіннях? Тепер, трохи поспівавши такі тексти, з впевненістю скажу – так. Звісно, не 100%, звісно, у окремі моменти, які важливо підкреслити, але саме церковнослов’янська мова у поєднанні із давніми унікальними наспівами, відтворює оте “православного богослов’я багатство”, що є невід’ємною часткою нашого надзвичайно коштовного обряду.
Іще одна теза на підтримку цієї думки – переклад. Бо, гадаю, сумнівів не виникне ні в кого – переклад сакральних текстів – річ надзвичайно складна і потребує особливого підходу. Не кажу, що ми досі користуємося старогебрейськими “Алилуя” та “Амінь”, проте навіть переклад із церковнослов’янської іноді практично неможливий. Адже і в сучасних текстах бережемо, наприклад, “сущу Богородицю” чи “приснодіву Марію”, бо достойних відповідників, що вповні відтворять сакральне значення цих понять, поки нема. Звісно, коли дійсно буде достойний переклад, який цілком відтворить усе сказане і виспіване у древніх текстах, можна буде повністю відійти від давньої традиції. Але навіть тоді вповні не матимемо Богослужіння у його унікальній формі. Бо саме ті, на перший погляд незрозумілі і заплутані деталі церковнослов’янської мови, співу чи текстів, стають унікальним елементом Літургії, що разом з естетичною насолодою і віковою традицією, несе глибоко закладені всередину корені саме української нації., які стають шедевром.
Бо насправді це – наше. Дуже-дуже наше. Це, звісно, питання смаку і переконань. Але, на мою думку, ми десь трішки потребуємо того відголосу давнього і вічного співу, що робить наш обряд і Богослужіння по-справжньому незабутніми.
Марічка Цьомик
Повязані записи
