Знаменита письменниця, автор безсмертного роману “Джейн Ейр” і просто сильна жінка Шарлотта Бронте колись сказала: “Поважай себе настільки, щоб не віддавати усіх сил душі й серця тому, кому вони не потрібні, в кого б твої найпотаємніші мрії викликали тільки зневагу та насмішки”.
На жаль, попри всі зусилля та прагнення, які жінки століттями докладали, щоб наш голос почули, а нашу думку поважали, результату так досі майже й не видно. Суспільство диктує нам власні закони, порушивши які, ми стаємо вигнанцями. Коли ти хоч трохи відхиляєшся від стандартних стереотипів та поглядів на сім’ю, почуття, майбутнє тощо, тебе називають або божевільною, або феміністкою, або й поготів – божевільною феміністкою…
То чому ж сучасні дівчата не готові до створення сім’ї? Які страхи заважають нам бути щасливими? І коли голос розуму набагато корисніший за поклик серця?
Ми всі так чи інакше народжуємось вільними і незалежними людьми. У кожного з нас є свої прагнення, захоплення, погляди на ті чи інші важливі проблеми свого часу та відповіді навіть на риторичні запитання. Але чомусь чоловікам завжди прощається прив’язаність до свого так званого “холостяцького життя”, їхня любов до свободи виглядає романтично-небезпечною, харизматичною і захоплюючою.
Натомість, для дівчат та жінок цей принцип завжди був, є і, думаю, ще довго буде чимось неприпустимим. Особливо, коли мова йде про нашу державу, насамперед, Західну Україну.
Все своє свідоме і несвідоме життя дівчина має підлаштовуватись під стандарти, значення яких нам ніхто і ніколи не пояснював. Спочатку ти маєш бути ідеальною донькою, турботливою сестрою, розумницею у школі, відмінницею в університеті… згодом на тебе чекає робота, де протягом 8-годинного робочого дня ти повинна працювати як робот, але виглядати як королева. Я вже мовчу про те, що більшість жінок повертаються після цього додому і продовжують виконувати іншу роль – найкращої в світі мами і дружини. Я щиро ними захоплююсь! Мене ж завжди цікавило – а коли ми можемо бути самими собою, коли ми можемо спробувати жити так, ніби ти нікому нічого не винна, коли ти хоч трохи, хоч на деякий час, вільна як пташка в небі?
Тільки зрозумійте мене правильно – я не виступаю проти заміжжя, народження дітей і тому подібне. Це необхідна частина нашого життя. І я ніколи не повірю в те, що існує хоча б одна дівчина, яка б не уявляла себе в прекрасній весільній сукні… Проте, сьогодні, як суспільство, так і Церква дуже багато роздумують та дискутують над сімейними цінностями, над традиціями та їхнім відродженням у глобалізованому бездушному світі, де ми невдовзі станемо рабами машин, які самі ж створили.
Але Церква завжди розглядає, нехай і надзвичайно потрібні аспекти сімейного життя, проте забуває про нюанси… На мою думку, вона бачить цілу картину, не помічаючи маленьких деталей, ігноруючи які, ми ігноруємо біль, сумніви та права кожного індивіда.
Я ніколи не забуду, як ще в школі моя класна керівничка сказала одну дуже неприємну фразу: “З красивими дівчатами зустрічаються, а з хорошими та добрими одружуються”. Але чому ми не можемо бути і тими, й іншими водночас? Чому ми повинні виходити заміж за тих, хто є ідеальним варіантом для суспільства, але чужим для нас, для нашого серця? Чому коли ти досягаєш певного віку, і на твоєму пальці відсутня обручка, до тебе починають ставитись як до прокаженої?
Коли ти відповідаєш, що досі чекаєш на справжнє кохання, і не хочеш обманювати власне саму себе та іншу людину, родичі та знайомі починають водити пальцями біля скроні. “Це життя – і пора вже дорослішати”, – лозунг нашого перфектного суспільства, який завжди доводив мене мало не до сказу.
Церква говорить про подружжя, як про щось ідеальне, як про союз двох ангелів, які не здатні ні на агресію, ні на розбіжності в поглядах, які говорять одне з одним напівпошепки, які ніколи не можуть заподіяти одне одному кривди, але ми ж всього-на-всього лише люди…
Ми такі досконалі, і водночас зовсім не досконалі створіння Божі. Нас часто ламає життя, ми зазвичай не в силах знайти свого шляху, поки хтось не подарує нам карти. Ми не можемо бути впевненими, що завтра наше серце не матиме якогось збою. Ми не знаємо, чи наступні 60 років ми проживемо як зразкова сім’я, або ж скалічимо свідомість коханої людини своїми вибриками, примхами і персональними драмами.
Керуючись добрими намірами, Церква та суспільство, вимагають від нас дати відповідь вже сьогодні… Відповідь на те, ким ти хочеш і з ким ти хочеш бути… І тобі здається, що ти не маєш права помилитись, що ти вже не маєш часу. Бо всі твої друзі та знайомі остаточно визначились… вони впевнені в своєму виборі. А ти почуваєш себе «двійошником», який стоїть біля дошки і забув слова якогось дуже популярного вірша.
Жіноче серце надзвичайно вірне, але, тим не менше, страшенно вередливе. Воно переживає такі бурі, що жодному чоловікові важко й уявити. У своєму прекрасному романі “Царівна” героїня Ольги Кобилянської сказала такі слова: “В моїй душі повно мрій, багато образів, незліченна кількість барв… Коли би я вміла створювати музику, котрою впоююся, то укладала би все те в мелодії. Декотрі з них було би дуже, дуже трудно відіграти…”.
Кожна жінка має дуже багато маленьких та титанічно великих страхів. Страх, що коли він буде освідчуватись, то забуде стати на одне коліно, і все виглядатиме не надто романтично. Страх бути зрадженою, висміяною, непотрібною, нереалізованою. Страх, що колись він полюбить іншу – молодшу, гарнішу, набагато худішу за тебе. Страх, що всі слова циніків про кохання виявляться правдою. А ще страх, що одного дня ти прокинешся, і зрозумієш, що все життя була важливим і гарним додатком для когось. Без сумніву, це додаток, без якого інші люди не змогли б народитись, жити, вирішувати свої проблеми, радіти і плакати… Але це всього лише додаток, це не ти… І ти так ніколи й не зрозумієш, хто ж ти така…
Дівчина, яка писала вірші й мріяла про свого принца… Бунтарка, яка не пропустила жодного рок-концерту. Борець за справедливість, з якого безжально познущались сучасники. Кокетка, яка закохувалась не в тих, в кого треба… Людина, у якої було безліч мрій та планів… Та чи пам’ятатиме вона про них зараз, коли хтось прокрутив касету із її життям на старому відеомагнітофоні, де не працює кнопка “Пауза”.
Я була б дуже рада, якби Церкви в Україні та світі, незалежно від конфесійної приналежності, зосередили свою увагу на цій проблемі, насамперед, на питаннях гідності та прав жінки, проблемі її життя, її свободи.
Попри те, що в мене немає ніякого досвіду, ніякого розуміння всіх цих теологічно заплутаних справ, раджу собі і таким як я, одну річ – хоч на мить зупинитись, не старатись наздогнати світ, що біжить немов марафонець, який несе погану звістку своєму цареві. І просто подивитись на вечірнє небо… Зірки такі гарні!
Лідія Батіг
Повязані записи
