75 років тому у Львові відбувся псевдособор, який зробив спробу ліквідувати УГКЦ. Однак, Церква вижила, перейшовши у підпілля. Чимало священників, мирян, монахів та монахинь стали жертвами сталінських кривавих жнив. Але були ті, хто вижили, хто, попри пряму загрозу життю, продовжували свідчити про Христа і не тримали лампаду віри у сховку. Серед них, і Сестри Служебниці. Екслюзивно ми поспілкувалися із сестрою Мартою Козак, яка сьогодні здійснює служіння у Лурді, а десятки років тому, приєдналася до підпільного монастиря і особисто знала тих, хто пройшов горнило радянського союзу і не втратив своєї монашої ідентичності. “Вони ніколи не вели подвійного життя, всі знали,що вони є монахинями, просто у світському одязі”. Про таємні сповіді у медінституті, формацію у підпіллі і дар знати тих, хто вистояв, сестра поділилася із виданням “Духовна велич Львова”,
-Сестро, Ви були серед тих, хто пішов до монастиря у часи підпільної УГКЦ, чи було складно наважитися розпочати шлях богопосвяченого життя у ті часи?
– Я познайомилася з підпільною Церквою 1976 року. Із цим світом мене познайомила моя тітка, яка мешкала у Львові, а я тоді приїхала у це місто на навчання. Адже у ті часи,щоб прийти до підпільної Церкви, треба було мати там когось “свого”, бо чужих не пускали на Службу Божу, наприклад. І я тоді з тіткою почала відвідувати підпільні Літургії,по хатах. Бачила багато священників, сестер, але я не знала, що вони є монахині. Вони були одягнені у цивільний одяг і я не знала хто вони є. Пізніше, отець Михайло Гаврилів мене запитав, чи я хотіла би познайомитися із сестрами. І коли я дала згоду, то він мене запровадив до наших сестер, які мешкали на вулиці Театральній, у самому центрі. І там я зустріла дві сестри – сестру Діогену (Кулинич) і с. Оресту (Чучмар). І так, розпочалася історія мого покликання. Я почала приходити до сестер, до них приглядатися і і відчула у серці, що хочу послужити як і вони.
– А коли саме наважилися остаточно піти до монастиря?
– Мене прийняли у монастир 1980 року. А кілька років перед тим я просто приглядалася до їхнього стилю життя. Ще не мала бажання бути сестрою, бо не знала достатньо про них. Але коли я їх зустріла, то вони були досить старші: одна мала 85-ть, а інша – 95-ть. А я працювала вихователем у дитячому садочку, у районі Підзамча і щодня я приходила після праці, щоб їм допомогти: позамітати, зробити якісь практичні речі. А у суботу та неділю я була з ними цілий день. Я бачила як вони молилися, як до них постійно приходили люди за різними потребами: хтось хотів календарі, дехто молитовник, хтось – медалик, хрестик, хтось просив допомогти сконтактувати зі священиком, щоб дитину похрестити. Приходили з різних сіл, не тільки зі Львова. І тоді сестра, маючи цю інформацію, передавала її священикам і так вони контактували, служили. І це служіння сестер мене дуже захопило. Теж прагнула так само послужити для людей: і молитвою, і допомогою священникам. Священникам приносила Літургійні речі на квартиру, де мала бути Служба Божа. Священники не могли брати речі із собою Літургійні, бо їх міг хтось по дорозі зупинити і ті речі забрати.
-Сестро, як тоді виглядало життя у монастирі? Монахині не могли тоді носити габітів? Тобто жили таким “подвійним життям”: і світським, і духовним водночас?
-Я би не сказала, що це було “подвійне життя”. Бо насправді всі знали, що вони є монахині.Їх дуже переслідували. Вони вже були на обліку, час від часу викликали їх до КДБ. Всі знали, що вони монахині, єдине, що вони не могли монаший одяг носити. Вони мешкали у квартирі, яка складалася із однієї кімнати і кухні. У тій великій кімнаті була спальня, каплиця,їдальня. Вони більше не мали нічого. У сьогоденні у каплиці маємо престіл, кивот у якому зберігаються Найсвятіші Тайни. У той час, у сестер це все було у креденсі. Така шафа була посередині. Там зберігалися Найсвятіші Тайни. Це тільки знали сестри. І завжди той креденс був прибраний гарно, квіти живі щодня ставили. Хтось необізнаний міг би не зрозуміти, навіщо потрібно стільки квітів. А це все було для Ісуса у Пресвятій Євхаристії. Хоч сестри були старшого віку, вранці о 5 годині ранку вони мали Утреню, розважання, а пізніше ішли на Службу Божу до Латинської катедри у Львові. Після катедри вони приймали людей.
Найбільше мене здивувало, що сестри завжди мали щось готове, щоб дати поїсти людям з далеких сіл, чи подорожуючим священникам. Люди не могли залишатися на нічліг у сестер, але могли побути у монастирі кілька годин, поїсти. Це теж було велике служіння людям. Одного разу, я прийшла ввечері до сестер, а сестра мені розповіла, що цілий день у них сидів кадебіст. І у той день прийшли до них 5, чи 6 людей і їх всіх кадебісти записали і тих людей досліджували. А ті жіночки із сіл придумували, що відповісти та й кажуть: “ ми на каву прийшли”. А той кадебіст каже: “А тут що – ресторан? Чому ви всі сюди на каву прийшли?”. Вони потім зробили обшук, забрали всі гроші – пенсію сестер, забрали образки, молитовники. Забрали пенсію,бо думали, що то інтенції на Богослужіння. Але сестри ніколи не жалілися. Така опіка Божа завжди була над ними.
– Сестро, а ким працювали ці монахині, яких Ви знали, до пенсії? Адже відомо, що чимало Сестер Служебниць працювали, наприклад медсестрами.
– Вони працювали у туберкульозній лікарні санітарками, потім стали медсестрами.
-Сестро, коли Ви вступали до монастиря, чи була така думка, що настане час, коли УГКЦ вийде з підпілля?
-Я не могла собі уявити, що таке буде, справді. Я готувалася до такої праці і служіння, яке здійснювали старші сестри. Ми також збирали дітей по квартирах, готували їх до Святого Причастя. Ми зустрічалися раз на тиждень непомітно. Їхали із священником у віддалені села, щоб він дав комусь шлюб. І я не уявляла у той момент,що може щось змінитися. Дуже час був трудний, щоби можна було казати, що воно закінчиться. Ми вже так пристосувалися і думали, що будемо так служити і надалі. Трохи ситуація змінилася під час перебудови, вибуху у Чорнобилі. Пригадую, коли я працювала у садочку, там, звичайно, була мова російська, то коли ми почали виступати, щоб було більше української мови, то до нас почали ставитися дещо вороже,хоча і не знали, що я монахиня.
-Сестро, розкажіть, де брали відвагу піти до монастиря?
– Я була вихована у побожній родині. Ми ходили до храму, молилися.Це було для нас дуже звично. У нашому селі теж були підпільні зібрання, Літургії. Мені не було важко вирішити піти до монастиря. Це було щось таке внутрішнє, відчуття того,що це моє. Від того часу, я ніколи не мала сумнівів,що правильно обрала. Я вперше побувала у монастирі у 17 років, потім певний час розпізнавала і вступила до монастиря в 21 рік.
– Тобто, сестро, у Вас був певний час формації? Вам передавали свій монаший досвід на практиці?
– Все було дуже практично. Ми маємо монаші правила, Конституції, записані у книзі. На той час, я такої книги у руках не тримала, а просто бачила як сестри живуть. Пізніше, коли отримала таку книжку, то знала вже все у практиці, на прикладі сестер і зрозуміла – який великий дар те, що я їх зустріла. Щонеділі ми мали зустрічі із сестрою, яка відповідала за нашу формацію. І ця неділя була як у монастирі. Вранці молилися, ішли до церкви, після обіду ми записували наші конституції, правила. Я досі маю книжечку, яка є у архіві нашому, де вручну записано кожне правило нашого Згромадження. Також вчили Літургійний спів, історію Згромадження. Також приходили священники,які давали науки про духовне життя. Дуже цікаво відбувалася наша Сповідь, бо отці не могли мати постійного місця, щоб сповідати. Тому ми мусили іти шукати священників на місці їхньої праці. Один священник працював у медичному інституті, на прохідній, роздавав халати для відвідувачів. І тоді ми приходили до священника, він давав нам халат, немов відвідувачами, які ідуть до хворих. І ми сповідалися у прийомній. Були такі моменти, але нас КДБ ніколи не застало. Одного разу, все ж КДБ прийшло, коли ми, четверо дівчат, були у сестри на формації. Але монахиня якось викрутилася, коли її запитали, чому у коридорі так багато взуття, вона сказала: “Та то все наше, так на зміну взуваємо”,
-Сестро, якщо говорити саме про Сестер Служебниць, чому обрали саме це Згромадження?
-Так склалося, що я спершу познайомилася із Сестрами Йосафатками, але ніхто мені не розповідав про назви різних Згромаджень. Я була знайома також із Сестрами Вікентками, але я не знала, що сестри діляться ще і на Згромадження. Пізніше, коли я вступала до монастиря, то саме отець Михайло Гаврилів мені допоміг із тим вибором, запровадив мене до Сестер Служебниць і там я відчула,що це моє місце.
-Сестро, після виходу із підпілля, які тоді були відчуття, враження?
– Для мене особисто, таким відкриттям і тим бажанням вийти до людей явно як сестра було, коли ми поїхали із іншими сестрами до Югославіїї. Там ми побачили як монахині ходять у габітах, вільно бувають у храмі. Це був 1988 рік. Звідти ми собі привезли монаший одяг. Але він ще не був пошитий, була лише тканина, бо нас у поїзді дуже контролювали. Про мене знало КДБ, хоч я не була у жодному списку, але вони на роботу до мене приходили, перевіряли. Однак, в Україні теж вже почалися певні процеси гласності, події до річниці Хрещення Русі. Тоді ми почали одягати габіти, бодай на годинку, під час Літургій. Біля церкви Михаїла УГКЦ відбувалися Літургії і я там готувала дітей до Святого Причастя. І це був саме день, коли зайняли Церкву Преображення і коли отець Ярослав виголосив, що він переходить до УГКЦ, то тоді у бічній каплиці саме ці діти приймали Перше Причастя. Цей момент мені дуже запам’ятався, бо це було піднесення і радість. Потім ми у тій церкві чергували і день, і ніч. Не залишали її.
-Сьогодні вже, з погляду багатьох років на той час, що ви порадите молоді, яка має покликання але не має відваги сказати Господу: “так!”.
– Для мене допомогою у розпізнанні покликання було запитання священника: “Що ти хочеш у житті робити?”. Молодь може чути покликання,але не знати, що це є. Потрібно, щоб священники, чи сестри, чи миряни запитували у молодих людей: “Може ти маєш покликання на священника, чи на сестру?”. І коли це запитання тебе торкає, тоді думаєш: “Справді, щось мене кличе”.А спочатку самому неможливо зрозуміти. Потрібен хтось,хто допоможе розпізнати.
Розмовляла Оксана Бабенко, фото із книги “Служімо Господеві з радістю”, виданої до 125-ліття Згромадження Сестер Служебниць в Україні
Повязані записи
