Владика Богдан (Дзюрах) розповів про непересічний досвід спілкування із людиною, яку цілком імовірно колись визнають святою. Далі – пряма мова.
В суботу брав участь у похороні св. п. Гертруди Гофштеттер з австрійського містечка Рід ім Іннкрайс, – моєї давньої знайомої, добродійки, вчительки німецької мови, а передовсім – справжньої християнки, людини глибокої автентичної віри. За свої майже 97 років земного життя ця смиренна і інтелігентна жінка зазнала чимало горя, випробувань, поневірянь. Проте, у серці зберегла непохитну довіру до Бога та надію, якими променіли її мудрі, чисті очі. Коли я ділився з нею якимись журбами чи клопотами, вона завжди повторювала зі спокоєм і надією ті самі прості слова: «Добрий Господь все попровадить до добра!».
Цю свою впевненість черпала із молитви. Молилася до самого кінця. Коли племінник спробував натякнути, щоб вона, зважаючи на свій стан здоров’я, молилася трохи менше, вона рішучо заперечила: «Хіба дві вервиці на день – це так багато?». У спілкуванні зі мною запевняла: «Я молюся щоденно за Вас, за Ваших рідних, за Україну. Доля ваших людей, які так дуже страждають, лежить мені на серці».
А її серце й справді відчувало чужий біль і чужі страждання. Відчувало і відгукувалося спонтанно і великодушно. Ніколи не забуду, як в Еггенбурзі, прощаючись після нашої першої зустрічі на літньому курсі німецької мови на початку 90-х років, вона раптом зняла годинник зі своєї руки і простягнула мені, кажучи: «Візьміть це для Вашої мами в Україні!». Відтак, не давши мені оговтатися, зняла своє взуття і простягнула теж мені зі словами: «Візьміть і це як мій дарунок для Вашої матусі». Я був шокований такими несподіваними жестами і спромігся лише поцікавитись: «Як же Ви доїдете додому без взуття?», на що вона, всміхнувшись, відповіла: «Не журіться! Отець Фішер відвезе мене автом, а від авта до дверей будинку я перебіжу і на босу ногу!».
На похороні рідні згадували (і я собі теж це усвідомив), що вона часто у розмові вживала три короткі фрази: «Es geht mir gut… Ich habe alles… Danke!“. «Я маюся добре. Я маю все. Дякую!»… Ніколи не скаржилася і не нарікала. Задовольнялася тим малим, що було необхідне до життя, а все решта дарувала іншим – близьким і далеким. Вміла дякувати за все Богові і людям… Коли нам здається, що Святі далеко, це – не правда. Святі живуть між нами, поруч нас. Вони нам дані, щоб ми, дивлячись на них, наслідували їхню віру, зростали у любові, відновлювались у надії.
Годинник, який св. п. Гертруда подарувала мамі, колись зупиниться. Взуття давно вже зношене. Проте любов, знаком якої ці прості особисті речі стали, залишиться назавжди в пам’яті – людей і Бога. Бо слушно зауважив наш мандрівний філософ Григорій Сковорода: «Все проминає, але любов після всього зостається. Все проминає, але тільки не Бог і не любов». Вічная пам’ять слугині Божій Гертруді і зі Святими упокой!
Повязані записи
