Коли ми чуємо слово “лавра”, у свідомості одразу ж постають конкретні образи та асоціації. Сакральний, частіше обмежений у плані доступу простір, священні місця, монахи (або ж монахині) в рясах, храми та монастирські приміщення, чудотворні реліквії тощо. Нам видається, що реальністю, яка може стояти за лексемою “лавра”, здивувати важко. Якщо написане дійсно про вас, значить ви ще не були у Свято-Іванівській лаврі. Дерев’яні храми, які мають власну атмосферу. Кожен з них є неповторним зразком сакрального народного будівництва. Усе це у Львові, а точніше – в унікальному місці Львова, у Музеї народної архітектури і побуту імені Климентія Шептицького, знаному також як Шевченківський гай. Храми, про які нижче, потопають у зелені і дарують враження захоплюючої мандрівки у часі. Аби це відчути, мало лише прочитати! Треба також побачити!
Монахи студити. Оглядова історія
Свято-Іванівська лавра студійського уставу УГКЦ – так, якщо повніше, звучить назва даного комплексу архітектурних та сакральних споруд у “Шевченківському гаю”. Найбільш незрозумілим для пересічного українця у цьому словосполученні буде значення слова “студит”. Відтак варто сказати про це окремо.
Студити – це ченці Східної Церкви, які у своєму житті та покликанні користуються правилами святого Теодора. Цей монаха жив у VІІІ столітті в Константинополі (сьогодні Стамбул). Студити займалися ремісництвом, домашнім господарством, опікувалися сиротами, а також малярством, тримали у своїх осередках бібліотеки. Студійський устав в Києво-Печерській лаврі ввів Феодосій Печерський і так цей аскетичний спосіб життя монахів прийшов на наші терени. Відтак духовні практики і служіння студитів – це явище досить давнє і закорінене у глибинах історії.
Натомість, нове дихання на наших теренах цей рух отримав наприкінці ХІХ століття завдяки ініціативі митрополита Андрея Шептицького та його рідного брата Климентія. У той час на наших теренах існувало одразу декілька осередків монахів-студитів. Зокрема, у Львові і в Уневі. На території “Знесіння”, про яке зараз мова, студити прийшли зі Скнилова, а 1 квітня 1927 року датується офіційна грамота заснування Свято-Іванівської лаври. Є підстави вважати, що, на початках, навіть хотіли будувати на території лаври церкву, але пішли трохи іншим шляхом.
Комплекс Свято-Іванівської лаври
Свято-Іванівська Лавра УГКЦ є культурним і духовним осередком монахів студитів. До даного архітектурного комплексу відносять декілька унікальних дерев’яних храмів. Кожен з них є “динамічним” сакральним об’єктом, адже святині, у своїй більшості, не будувалися на території Шевченківського гаю, а перевозились туди з різних регіонів і повторно збиралися на місці. При цьому, кожен храм має свою власну історію, а більшість з них навіть є старшими за музей, у якому сьогодні знаходяться. Дані церкви належать до комплексу Музею народної архітектури і побуту імені Климентія Шептицького, але опікуються ними студити з Свято-Іванівської лаври.
Владика Андрей мав ідею, аби при кожній лаврі був давній дерев’яний храм, що мало би символізувати єдність поколінь і нагадувати сучасникам про досягнення представників їхнього народу. Але у Свято-Іванівській лаврі дану ідею не лише реалізували, але й “перевиконали” – говоримо одразу про декілька дерев’яних храмів, пов’язаних із даним комплексом.
Усе розпочалося із церкви святого Миколая, яку у 1929 – 1931 роках перевезли з села Кривка Турківського району. Цей храм є найдавнішим на території лаври і головним. Його було збудовано у 1761 (є також дані про 1763 і 1765) році. Після транспортування, відновлення і освячення, він став називатися церквою Премудрості Божої. При відбудові храму зберегли автентичний матеріал, але замінили іконостас – оригінальний залишили у селі Кривка. У наш час перекрили дах храму.
Уже значно пізніше, після відкриття у 1960-х роках музею, привезли і інші храми. Так, у 1967 році транспортували Троїцьку церкву із Чернівців, історію якої виводять з 1774 року. По тому і наступні дерев’яні храми: Михайлівська церква з села Тисовець Сколівського району, церква святої Параскеви з села Стоянова Радехівського району, Миколаївська церква з села Соколів Бучацького району Тернопільської області. Також на території Шевченківського гаю є лемківська церква. З нею трохи відмінна ситуація – храм побудовано з нових матеріалів у 1922 році. Але під час роботи взорувались на давній храм 1831 року.
Таким чином, власне зі Свято-Іванівської лаври, що пізніше продовжилося у збереженні та перевезенні до Львова перерахованих вище храмів, розпочиналась історія Шевченківського гаю. У контексті одного й іншого, важливо не забувати про засновників та натхненників цих процесів: братів Шептицьких – митрополита Андрея і ігумена студитів Климентія. А також науковців-мистецтвознавців: Михайла Драгана, Іларіона Свенціцького тощо.
Колись і “двадцять років по тому”
Сьогодні монахи студити проживають як за межами України, так і на території нашої держави. До прикладу, у Львові їм належать храм святого Михаїла (раніше костел монастиря кармелітів босих) і Свято-Іванівська лавра. Як і раніше, вправляються в іконописі, займаються іншими видами суспільно-корисної діяльності.
Щодо власне Свято-Іванівської лаври, то монахи мають домовленість із Музеєм народної архітектури та побуту імені Климентія Шептицького про право на користування усіма храмами, які є на території музею. Відтак постійно діючою святинею є лише храм Премудрості Божої, але богослужіння, а особливо влітку, намагаються проводити у кожному храмі. Те саме стосується храмових празників.
Також студити активно долучаються до відновлення та збереження церков. У контексті останнього, ініціюють відповідні акції, аукціони – для залучення коштів на закупівлю будівельних матеріалів. До прикладу, спільним проектом студитів і музею стало перекриття даху церкви святого Михаїла з Тисовця, яка при вході до Шевченківського гаю. Крім згаданих храмів, під опікою монахів Свято-Іванівської лаври також каплиці. До прикладу, каплиця Успіння Матері Божої. Також костел, який у наш час перенесли до Музею за сприяння Львівської міської ради та коштами з фондів Міністерства культури Польщі. Останній, правда, не функціонує як сакральний. Радше як галерея.
Усе, про що тут розповідалось, є окремим і унікальним світом, відчути який можна лише після того, як побачиш цю красу на власні очі. Мабуть, бажано навіть не один раз, а декілька відвідати Свято-Іванівську лавру й уважно роздивитись дерев’яні храми, які знаходяться на території Шевченківського гаю і під опікою монахів студитів. Прокресленим шляхом можна вийти до усвідомлення багатства спадщини народної творчості й талантів наших предків. Разом з тим, варто сказати слова вдячності монахам Свято-Іванівської лаври та працівникам Музею народної архітектури і побуту імеін Климентія Шептицького, які спільними зусиллями роблять ці унікальні скарби доступними для чергового покоління українців.
Автор тексту – Євген Гулюк, фото – Оксана Бабенко, частина фото з інтернету
У підготовці матеріалу сприяв о. Юстин (Бойко)
Більше дізнатися можна з наступних джерел:
- Данилюк А. Найбільше у світі // Галицька брама. – Львів: Центр Європи, 1998. – №5. – С. 2, 15.
- Кривка. Церква Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці // Дерев’яні церкви Західної України [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://decerkva.org.ua/kryvka.html
- Свято-Іванівська лавра // Інтерактивна карта Української Греко-Католицької Церкви [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://map.ugcc.ua/view/405-svyato-ivanivska-lavra-lviv
- Церква Божої Премудрості // Дерев’яні церкви Західної України [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://decerkva.org.ua/kryvka.html
- Шишка О. Альнпеківський лісок – Кайзервальд – Шевченківський гай // Галицька брама. – Львів: Центр Європи, 1998. – №5. – С. 2.
Повязані записи
