Святий, який лікувався в психіатричній лікарні Львова, а його постать так захопила майбутнього Папу Івана Павла ІІ, що він написав про нього п’єсу. Святий, який не бувши священником засновує чернечі згромадження. Чи може людина, психіка якої пошматована життям, перемінитись – переживати Божу благодать, служити іншим, ба більше – стати канонізованим святим?
Про психологічну та духовну постать брата Альберта Хмельовського розповів в інтерв’ю Gosc.pl о. д-р Кшиштоф Матушевський, теолог і психолог, новий ректор Сілезької духовної семінарії в Катовіце.
Ярослав Дудала: Ви психолог, психотерапевт. Уявімо, що зараз 1880 рік. Перед вами 37-річний Адам Хмельовський – ще не святий брат Альберт, а єзуїт-початківець, який нещодавно пережив психічний зрив. Перед вами його психіатричне досьє. Який діагноз ви йому поставите?
О. доктор Кшиштоф Матушевський: Я бачу значні життєві втрати та багато травматичних факторів, які його обтяжили: пережита у віці восьми років смерть батька, а у віці 14 років – смерть матері. Ще в 12 років я бачу хлопчика в кадетському училищі в Петербурзі – вдень у розпалі муштри, а вночі – зануреного в смуток, він плаче в подушку, сумує за матір’ю. Далі я бачу його ідеалізм, живлений романтизмом доби, патріотичними національно-визвольними настроями, а після Січневого повстання — великий крах високих романтичних ідей. Під час повстанських боїв я бачу вісімнадцятирічного пораненого з ампутованою ногою, потім його еміграцію до Франції. Далі – навчання в Мюнхені, де він бідував.
У той же час можна побачити багату молоду особистість – чутливу, з великою уявою, схильністю до ідеалістичного мислення, сумлінністю, навіть перфекціонізмом. Варто пам’ятати, що на той час у мюнхенському мистецтві панував академізм – люди малювали за певним зразком відповідно до ідеалів і правил стародавнього мистецтва Відродження та імітували твори, які вважалися досконалими. Адаму було важко триматися жорстких рамок академізму, він міг грати з кольором, але малюнок був слабшим. Тому він малював і знищував, малював і знищував, шукаючи ідеальний образ. Один із його друзів-художників сказав, що він вимагав від себе більше, ніж дозволяла йому природа. Крім того, була ще одна втрата друга – власне, саме на його руках помер уже популярний художник Максиміліан Геримський.
Коли все це разом узяти, то втрат, душевних та фізичних навантажень буде доволі багато.
До чого вони призвели?
Він приєднався до єзуїтів, що було певною мірою втечею – він хотів відійти від світу та світського мистецтва, бо бачив, наскільки руйнівним може бути, коли людина присвячує себе йому. Там він дав обітницю не курити [тютюн]. Але стриматись не вдалось, він знайшов десь на землі тліючий недопалок, затягнувся, потім відчув, що порушив свою обіцянку – це було все одно, що натиснути на курок. Почалася лавина прискіпливості (у авт. «скрупулів» від лат. scrupulus — «маленький гострий камінчик», пор. з укр. «крупа» – у крайній формі може проявлятись у надмірній хворобливій зосередженості на деталях свого духовного життя, особливо щодо проявів власної недосконалості та слабкостей, – ДВЛ). Сьогодні ми це називаємо декомпенсацією у вигляді депресії та невротичних розладів.
Він потрапив до психіатричної лікарні у Львові з важкою депресією та обсесивно-компульсивним розладом, інакше кажучи, з неврозом через нав’язливі думки на релігійному тлі. Він дуже погано думав про себе, мав сильне почуття провини, почуття негідності належати до єзуїтів. Деякі дослідники його історії замислюються, чи не був це вже психоз – шизофренія. Проф. Бжезицький з Медичної академії в Кракові стверджував, що він хворий на шизофренію. Інші професори з галузі психіатрії – А. Кепінський та З. Рин – стверджують, що ні.
Після виходу з лікарні, перебуваючи все ще в депресивному стані, Хмельовський оселився в усамітнених умовах у брата на Поділлі. У серпні 1882 року відбулася відома сцена, в якій його брат розмовляв з ксьондзом Погожельським…
Вони навмисне говорили, щоб Адам це почув…
Це була розмова про Боже Милосердя. Це змусило Адама того ж дня сісти на коня і піти до сповіді. Під час нього він відчув співчутливого, близького і повного милосердя Бога. Справді, за одну ніч його прискіпливість відійшла, його настрій покращився.
Пізніше він писав: «Цей святий прелат був до мене таким добрим і милостивим, як ніхто інший».
Роль цього сповідника видається безцінною. Крім того, сам досвід милосердя у сповіді, можливо, загальній (сповідь зі всього життя, ДВЛ), був трансформуючим. Також для отримання благодаті посприяли зовнішні умови. Літня пора – серпень, безпечна, сповнена розуміння і терпеливості родинна атмосфера. Хмельовський побачить тут перш за все дію Божого провидіння, а опісля – чудо перетворення, щось надприродне.
Чудо?
Так, чудо преображення душевного здоров’я після пережитої зустрічі з добрим і близьким Богом у сповіді.
Я розумію, що хтось, хто читає ці слова і має подібні проблеми, наприклад, з депресією, може зробити висновок, що якщо цей спосіб спрацював у брата Альберта, то, можливо, вам не потрібна медична допомога при психічних захворюваннях, а Таїнство зцілює все. НІ! Віра в надзвичайну Божу дію, як у випадку Хмеловського, не означає відмову від звичайних заходів підтримки, зокрема медичних і психологічних.
Відмова від останнього через припущення, що Бог, якщо забажає, то зцілить, є помилкою, яка суперечить християнській традиції правильного розуміння співпраці людини з благодаттю. Крім того, те, що здається нам звичайним і природним, також включене в Божу дію, оскільки Він є Володарем часу та історії. Пізніше брат Альберт це зрозумів. Глибоко довіряючи Божому керівництву, він співпрацював з лікарями, зокрема психіатрами. Коли у нього виникли проблеми з однією із альбертинок, яка боролася з-поміж іншого з істерикою, він спілкувався і користувався порадами краківських психіатрів.
Читайте також: Всесвітньо знаний святий отримав монашу формацію у Львові
Я запитував вас про психологічний діагноз, тому що, як каже здорова католицька теологія, благодать будується на природі. Якщо природа Адама Хмельовського була так сильно пошкоджена, то як на ній була побудована святість, ще й підтверджена офіційною канонізацією?
Коли ми говоримо про святість як про плід співпраці людини з благодаттю, то відчуваємо вираження цієї святості – результат роботи, який ми бачимо, наприклад, у стані та поведінці людини.
Тільки Бог бачить героїчні зусилля в їхній повноті. Тому ми можемо негативно відгукнутись про когось, що його прогрес у вірі та чеснотах слабкий, бо ми не бачимо значного ефекту – бо це те, що ми помічаємо. А насправді все інакше – перед нами людина, сповнена внутрішніх ран, життєвих тягарів, і цей «маленький» прогрес, який ми спостерігаємо, є результатом наполегливої роботи над собою, сповненої самозречень.
У брата Альберта ми бачимо як силу життєвих тягарів, так і зусилля, які він докладав, щоб працювати над собою. З людського погляду, згідно з прогностичним діагнозом, перспективи його психічного здоров’я недобрі. Тож тим більше дивним є те, що це спрацювало. Це призводить до висновку, що ми маємо справу з прекрасним витвором Божої благодаті.
І питання про те, чи може бути канонізований шизофренік, потребує серйозної богословської дискусії та оцінки кожного конкретного випадку. Щоб говорити про героїчність чеснот, потрібен здоровий глузд – усвідомлення і добровільна дія, а при активному психозі це іноді повністю – або й зовсім – не так.
Можливо, щоб не викликати плутанини, в біографіях брата Альберта раніше психіатричний епізод був опущений або відразу зведений до розвиненої стадії духовного життя – пасивних очищень, як частини містичної ночі темної душі, описаної святим Іваном від Хреста.
Може, справді львівські психіатри помилилися? Може, це не патологія? Можливо, майбутній святий був цілком психічно здоровим, але як містик пережив дуже сильні духовні страждання?
Не можемо відповісти на це однозначно. Однак я захищаю тезу, що містичний досвід par excellence (переважно, ДВЛ) мав місце у брата Альберта довго після вищезгаданої кризи та духовної трансформації в 1882 році. А перед тим було мало містики, це була швидше релігійність, пов’язана з благочестивими, традиційними практиками, без відчуття глибини. Прикладом може бути лист 1869 року з описом Святвечора та Різдва, у якому Хмельовський писав: «Вранці я з’їв облатку, яку отримав від вас, а ввечері ми випили трохи вина та з’їли трохи горіхів і фініків, було доволі нудно. В неділю було ще гірше, через те, що велике свято, не можна було малювати, ми з нудьги ходили до театру, а знуджені та злі на побачене пішли додому спати». Як бачимо, немає й сліду радості від святкування таїнства Втілення Сина Божого.
Чи після змін, які відбулися 1882 року, у нього вже не було проблем з психікою?
Ніщо не вказує на це. Збереглися особливі риси його особистості: висока чутливість, креативність, висока сумлінність, яка виражалася у вимогливості до себе, – але це вже не було за межами можливостей природи. Збереглися й певна ексцентричність, властива художнику. Брат Альберт був дуже поблажливим до слабких і водночас багато вимагав від своїх побратимів. Про це є кілька анекдотів і листів.
Читайте також: Львівський історик Данило Кравець про Православний Львів та церкву «на Короленка»
Наприклад?
Два приклади як вимогливості до власного народу, так і ексцентричності: він писав одному з братів-альбертинів: «Братам і сестрам заборонено носити золоті зуби (…) Лише багаті люди носять золоті зуби, але ходити у вбогому саморобному вбранні, босоніж і підперезуватися мотузкою, а в роті носити золото – це безсоромність і відсутність усякої делікатності, або якась безмежна темінь і дурість».
Або розповідь про те, як кучер накинувся на брата Альберта і почав його шмагати. Його співбрат кинувся на допомогу. Він намагався вирвати у кучера батіг і сам хотів його побити. Хмельовський нібито відповів: «Дай спокій! Який ти швидкий! Видно, ще мало братові холодної води за комір налили».
На зламі 1869/1870 рр. Адам Хмельовський писав: «Мистецтво спрямовує своїх адептів до дуже нудних людей. (…) Що дивного, коли серед художників так багато дурнів або п’яниць. (…) Я вважаю, що, як служиш мистецтву, то завжди дійде до ідолопоклонства». Чи змінив він свою думку після духовної переміни? Чи цінував мистецтво?
Пізніших його заяв на цю тему немає. Він побачив, що мистецтво може стати божком для людини. Він не перестав його цінувати, але поставив набагато нижче в ієрархії цінностей.
Усних заяв немає, але, може, є якась пізніша його творчість? Мені здається, що знаменита картина «Ecce homo» була створена саме після його духовного прориву.
Ця картина була розпочата раніше, він працював над нею впродовж років і вона незакінчена, особливо її нижня частина. Загалом Брат Альберт на той час покинув мольберт. Але чутливість до краси залишилася в ньому – особливо як чутливість до прихованої краси соціально відсторонених людей, виштовханих на узбіччя суспільства.
Як ви бачите «Ecce homo»? Йдеться про слова та образ, намальований святим. Це синтез його духовності?
Ця картина є надзвичайним свідком духовного шляху Хмельовського. Можна сказати, що це своєрідна проєкція його переживань. У сцені в преторії (місце, де Понтій Плат судив Ісуса Христа, ДВЛ) брат Альберт спочатку побачив, а потім закохався в приниженого Христа – це було його центральне переживання. Далі в приниженому Спасителі він побачив себе – зрозумів себе, свій буремний і зранений життєвий шлях. Можна сказати, що через зневаженого Ісуса він полюбив самого себе. На картині видно, що Хмельовський, малюючи Христа, малював самого себе – людину, зорану стражданням. Це привело його до ще одного відкриття – він бачив зневажене обличчя Ісуса в людях на узбіччі цього життя, особливо в краківських бездомних, але також і в інших, занурених у душевну темряву. Я бачу це в ключі Бог-Я-Ближній. Від любові до Бога через любов до себе в любов до братів.
Переклад: Духовна велич Львова
Польський художній фільм 1997 року режисера Кшиштофа Зануссі за п’єсою Кароля Войтили про життя брата Альберта Хмельовського
Читайте також: Культ Божого Милосердя у Львові: понад 75 років виправданої надії
Повязані записи
